je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Після довготривалих і не дуже приємних роздумів, вирішив для себе, що в жодному разі не буду підтримувати, навіть морально, російські проекти в Україні - проекти російських "опозиціонерів", "лібералів", "біженців" тощо. Чому?

-------

Перше. Будь-які громадські проекти росіян "в екзилі" прямо чи опосередковано входять в орбіти політичних лідерів, які позиціонують себе в якості альтернативи Путіну.

На мій погляд, який, звичайно, може бути помилковим, суттєва риса цих лідерів, наприклад, Навального та Ходорковського, полягає в тому, що вони є реалістами, які розуміють для себе, що отримати владу в цій країні можливо лише в одному випадку - якщо хтось з них стане легальним наступником Путіна.

Вони, гадаю, очікують, що з часом складеться такий рівень політичної напруженості в Росії та кризи у відносинах із Заходом, коли Путін буде вимушений гасити її неформатними кадровими рішеннями.

Що він буде змушений поступитися владою на користь неформатних "опозиційних" лідерів, які гарантують йому перезавантеження відносин з США, укладання нового соціального договору з російським суспільством, збереження статус-кво щодо посилення впливу Росії в регіоні та територіальних надбань, й, звичайно, особисту недоторканість.

І Навальний, і Ходорковський, не очікуючи на запрошення до перемовин, вже публічно надали йому всі необхідні гарантії. І ці гарантії - не тільки для Путіна, але й для російського суспільства, квінтесенцією якого Путін і є.

Для нас це означає лише одне - наступники Путіна, в разі реалізації подібного чи будь-якого іншого сценарія, будуть ініціювати вихід Росії з Донбасу, але точно не повернуть нам Крим.

Що "нова Росія" намагатиметься і надалі затягувати нас назад, в свою орбіту, але вже шляхом м'якого впливу. Що відозмінена концепція "русского мира" буде й в майбутньому застосовуватися до нашої країни напряму і через європейських партнерів. Що ця країна і надалі буде намагатися залишити за собою домінантну позицію в регіоні за рахунок сусідів.

Оскільки саме в цьому і полягає довгостроковий запит російського суспільства, який так влучно вхопив свого часу Путін та його оточення.

Тобто, будь-яка громадськість, яка орієнтована на внутрішньополітичні процеси в Росії, вже, по своїй суті, працює проти України.

З часом, після досягнення своєї мети там, в Росії, "консерви" стануть інструментами російського впливу тут, в Україні.

На жаль, вони стануть "якорями", якими нова влада Росії буде підтягувати нас до себе, толерувати та змушувати йти на компроміси, в тому числі - моральні.

-------

Друге. Деякі іноземні стейкхолдери України живуть та працюють в хибному дискурсі - дискурсі, який має назву "русский мир".

В ньому Росія відіграє роль та сприймається як регіональний лідер, суб'єкт регіональних політичних процесів, а Україна є об'єктом російського впливу.

Можу помилятися, але доволі часто, спілкуючись з іноземними чиновниками, експертами, помічаю, що вони та їхні дії в Україні опосередковано сфокусовані на внутрішніх питаннях Росії.

Тобто, ми до сих пір сприймаємося лише як інструмент, майданчик впливу на російські внутрішньополітичні та громадські процеси. І наша суб'єктність в цій системі, в довгостроковому періоді, зводиться до мінімуму.

Потім, коли цей вплив на Росію завершиться перемогою сил, альтернативних путінській системі, деякі наші союзники об'єктивно почнуть відігравати роль стейкхолдерів саме Росії.

Вони стануть тією зовнішньою силою, яка також буде змушувати нас обнулити стосунки з "новою Росією", піти їй на поступки, знову почати сприймати себе в якості "молодшого брата".

Це - хибна історія.

І наше завдання полягає в тому, щоб поступово вводити наших партнерів в новий конструктивний дискурс, в якому є лише два суб'єкти: "Західний світ" та "Україна". І жодної Росії в якості третьої сторони конструктивної взаємодії.

Один із найбільш простих кроків, які можемо в цьому напрямку робити ми, - не легітимізувати проекти російських громадян в Україні, що підтримуються нашими союзниками, але які зосереджені на російському порядку денному.

Треба розуміти, що росіянам потрібна Росія, а нам - ні. В нас є Україна, і ми маємо власні амбіції в східно-європейському регіоні.

-------

Третє. Наближається час, коли частина російського суспільства, через економічний та політичний колапс в РФ, буде змушена шукати притулку саме в Україні. Чому в Україні?

Через значне розповсюдження російської мови (не треба вчити національну мову), умовну культурну близькість, сприйняття України як частини Росії...

І це з часом створить для нас серйозні виклики.

Одним із таких викликів стане те, що буде створено ризики для збереження та відтворення української етнічної ідентичності, української мови, проукраїнського проєвропейського дискурсу.

Біженці стануть сильною частиною впливу російської ментальності, російської політичної культури на процеси в нашій країні. Згодом вони також стануть впливовим електоральним чинником.

Чому так? Тому що росіяни дуже сильно відмінні від нас. І, що важливо, вони абсолютно цього не розуміють.

На жаль, вони до сих пір вважають нас частиною себе, частиною свого культурного ареалу. І в їхній ментальності, які і сотні років тому, домінують месійність, ескпансіонізм та віра в ефективність агресивних екстенсивних методів освоєння реальності. Також в них є великі проблеми щодо культурної адаптації в нових умовах.

-------

Тому задаю собі питання: чи є сенс допомагати створювати в Україні новий "бруклін"? Середовище, яке орієнтовано на Росію, а не Україну?

Середовище, яке в майбутньому не буде або не зможе інтегруватися в українське суспільство на умовах українського суспільства?

Яке не буде лояльним до української держави та державності взагалі? Яке не буде лояльним до українського внутрішньополітичного курсу та українських зовнішньополітичних амбіцій?

Єдиний висновок, який спадає на думку, полягає в тому, що росіяни повинні відкривати себе в якості українців. Що вони мають відкривати для себе Україну, перероджуватись у якості неофітів української європейської ідеї.

Це можливо лише через отримання власного, приватного, не завжди приємного, досвіду інтеграції в українське суспільство. Без жодних проросійських інституційних посередників.

І ми в жодному разі не маємо надавати їм інструментів для того, щоб будувати тут, на нашій території, альтернативну Росію.

PS

Прошу зважити на те, що не є істиною в останній інстанції, і що викладене в пості - лише приватна думка, плід довготривалих рефлексій на тему величезної кількості текстів в "ліберальних" російських ЗМІ.

Сергій Костинський©
https://www.facebook.com/s.kostynskyi/posts/1356306864429021

Brexit

Mar. 29th, 2017 10:38 pm
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Під час Майдану - десь у січні 2014-го - довелося побувати у Варшаві. Там розказав старому знайомому поляку про оті наші плани: Асоціація, повернення в Європу... Тоді Ґжеґож дав мені дивний прогноз: побачиш, через 10 років РФ САМА стане членом ЄС.

Тоді я посміявся. Мовляв: ти, Ґжеґоже, великий оригінал!

Але сьогодні, спостерігаючи за медіа-шухером на державних телеканалах країн Європи - у зв'язку з Brexit, збагнув: РФ таки справді член ЄС. Ну такий, "негербований". Але - член. І не через 10 років після Майдану, а всього через кілька. Член.

Власне, тому й Лондон сказав "до побачення". Отому колективному Брюсселю.

Москва давно сидить, звісивши ноги, в політесі Німеччини, купила сотні тисяч квартир на узбережжях Болгарії та Іспанії, організовує всякі референдуми в Голяндії, купує крайові парламенти Італії, які на свій розсуд "визнають" прісоєдінєньє Крима. А ще Франція, Польща, Угорщина, Австрія-прохідний-двір, русскоязичная Латвія, лівацька Швеція...

Шо там іще?

Тому Brexit. Але "вихід" не в порожнечу. Це повернення у поки що примарне для багатьох Балто-Чорномор'я. Від Скандинавії до Стамбула. Як перед Кримською війною 1855 року.

Brexit - це, зрештою, крок у бік Києва. Не русскоязичної столиці клептоманів та "Віденських булочок". А українського центру Сили.

Крим стане для русскіх Фолклендами. Не може не стати.

---

Стосунки Стамбула й Москви мають 400 років - безперевні війни й дружба проти третіх сил. Найпотужніша школа дипломатії у катсапів - турецька. Ердоган - це реальний політик. Москву ненавидить. Але співпрацює. Як тільки буде НАТЯК на українську самостійність - Ердоган буде наш найліпший друг, порадник і союзник. Тюркизація Німеччини? Ну спочатку московизація та комунізація. Тільки в цьому контексті можна зрозуміти турецьку проблему там. У німців при владі ліберальні екстремісти. Турки для них - бензин

FB: Ростислав Мартинюк©

Гумор.

Mar. 2nd, 2017 11:32 am
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Коли курява вляглася, повернуся до теми двотижневої давнини...

Жив був собі Валентин. Священник православний. І заборонив йому Гетьман Український вінчати козаків із Запорізької Січі, бо це вплине на бойовий дух козацький.
Але Валентин не дослУхався до Гетьмана козацького і вінчав козаків, котрі таємно тікали з Січі, аби взяти шлюб з коханою дівчиною, котра дожидалася в очереті за Хортицею.
І дізнався Гетьман! І розлютився Гетьман! І велів Гетьман скарати насмерть Валентина священика православного за те, що той не послухався наказу гетьманського.
І плакали козаки й козачки, ховаючи Валентина, а церква православна звеличила Валентина люботерпця до сану святих.

Ну? Як вам ця маячня? Добре цього року: в моїй стрічці жодного не знайшлося, хто вірить у цю маячню. :D

Й шоб добити - типовий образ українського козака. Спадкоємця скихвійської бойової школи.

Підказка: легіонери були десь приблизно такими ж, але легіонери не насмілювалися соватися до степів Скихвії - мали бо сумний досвід. :)

je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
У США на брифінг Білого дому в форматі "без камер" не допустили журналістів CNN, The New York Times, Los Angeles Times і Politico

Про це повідомляє телеканал CNN.

Повідомляється, що агентство Associated Press і журнал Time бойкотували брифінг.

Асоціація кореспондентів Білого дому протестує в зв'язку з тим, що сталося.

Також телеканал зазначає, що на захід були допущені журналісти "консервативних медіаорганізацій": Breitbart News, The Washington Times і One America News Network.
espreso.tv

Давай, дядьку Дональде, запресуй цю неомарксиську багнюку, шоб вона кізяком всохла.
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Історія ця почалася нещодавно, у світлі політичних дискусій з моїми американськими колегами.
Все погано, кругом #зрада, кінець світу, Трамп усіх з'їсть... і поступово перейшло в історичну площину, на паралелі з Рейганом (не без мого чуйного керівництва) і як він порішав з похоронами сесесерлянда, і тут знову мої американські друзі сприснули з моєї лінії дискусії і перескочили на те, яким класним хлопаком був Горбачов, він об'єднав Німеччини, встановив мир в усьому світі і розвалив Імперію зла...



Я сумно зітхнув і почав терпляче пояснювати, шо даремно вони надають такої шляхетності демагогу, брехуну, паскуді, за наказом котрої дітей Києва виганяли на перше травня 1986 року під пекуче радіаційне сонце Чорнобиля; даремно вони ошляхетнюють ту мічену демагогічну падлюку, котра зараз активно підтримує лінію чинного президента Московії, хіба озвучує все це тими ж демагогічними псевдо інтелігентними зворотами, користуючись своїм псевдоавторитетом гробаря сесесерії, але - це не що інше як просто "добрий поліцай", котрий ввічливо просить піти назустріч "злому поліцаю", тому що він не злий, а робота в нього так, і за "державу прикро". Як можна, - питаю, - дослухАтися до людини, котра в усьому світі розповідала про демократію і гласність, а в самому сесесері було щонайменше 800 тисяч політичних в'язнів, котрих убивали там в той час, як Горбачов на красивій картинці вів переговори з Рейганом і весь світ плескав захоплено у долоньки? Горбачову, не Рейгану!



Українського поета Василя Стуса вбили у 1985 - рік, коли було оголошено Перестройку - котра теж є суцільно брехнею.



Уявіть, кажу, шо в Штатах убили поета, скажімо Генрі Лонґфелло, просто за те, шо він писав поезії своїм серцем. От за те саме убили Василя Стуса. Вважайте, шо ліцензію на це вбивство голодною смертю дав сам Горбі! Не знати про це він НЕ міг...



Після цього я послав моїх американських колег - прихильників демократів - читати Генрі Лонґфелло, котрим сам зачитувався на третьому курсі Університету...



Така ось у нас народна діпломасі...





Генрі Лонґфелло. "Пісня про Гаявату" (Вступ). Переклад Олександра Олеся (і принагідно, ще раз згадали Олександра Олеся, лише автор "Сміються, плачуть солов'ї міг так перекласти Лонґфелло).




Should you ask me, whence these stories? Whence these legends and traditions, With the odors of the forest With the dew and damp of meadows, With the curling smoke of wigwams, With the rushing of great rivers, With their frequent repetitions, And their wild reverberations As of thunder in the mountains? I should answer, I should tell you, "From the forests and the prairies, From the great lakes of the Northland, From the land of the Ojibways, From the land of the Dacotahs, From the mountains, moors, and fen-lands Where the heron, the Shuh-shuh-gah, Feeds among the reeds and rushes. I repeat them as I heard them From the lips of Nawadaha, The musician, the sweet singer." Should you ask where Nawadaha Found these songs so wild and wayward, Found these legends and traditions, I should answer, I should tell you, "In the bird's-nests of the forest, In the lodges of the beaver, In the hoofprint of the bison, In the eyry of the eagle! "All the wild-fowl sang them to him, In the moorlands and the fen-lands, In the melancholy marshes; Chetowaik, the plover, sang them, Mahng, the loon, the wild-goose, Wawa, The blue heron, the Shuh-shuh-gah, And the grouse, the Mushkodasa!" If still further you should ask me, Saying, "Who was Nawadaha? Tell us of this Nawadaha," I should answer your inquiries Straightway in such words as follow. "In the vale of Tawasentha, In the green and silent valley, By the pleasant water-courses, Dwelt the singer Nawadaha. Round about the Indian village Spread the meadows and the corn-fields, And beyond them stood the forest, Stood the groves of singing pine-trees, Green in Summer, white in Winter, Ever sighing, ever singing. "And the pleasant water-courses, You could trace them through the valley, By the rushing in the Spring-time, By the alders in the Summer, By the white fog in the Autumn, By the black line in the Winter; And beside them dwelt the singer, In the vale of Tawasentha, In the green and silent valley. "There he sang of Hiawatha, Sang the Song of Hiawatha, Sang his wondrous birth and being, How he prayed and how be fasted, How he lived, and toiled, and suffered, That the tribes of men might prosper, That he might advance his people!" Ye who love the haunts of Nature, Love the sunshine of the meadow, Love the shadow of the forest, Love the wind among the branches, And the rain-shower and the snow-storm, And the rushing of great rivers Through their palisades of pine-trees, And the thunder in the mountains, Whose innumerable echoes Flap like eagles in their eyries;-- Listen to these wild traditions, To this Song of Hiawatha! Ye who love a nation's legends, Love the ballads of a people, That like voices from afar off Call to us to pause and listen, Speak in tones so plain and childlike, Scarcely can the ear distinguish Whether they are sung or spoken;-- Listen to this Indian Legend, To this Song of Hiawatha! Ye whose hearts are fresh and simple, Who have faith in God and Nature, Who believe that in all ages Every human heart is human, That in even savage bosoms There are longings, yearnings, strivings For the good they comprehend not, That the feeble hands and helpless, Groping blindly in the darkness, Touch God's right hand in that darkness And are lifted up and strengthened;-- Listen to this simple story, To this Song of Hiawatha! Ye, who sometimes, in your rambles Through the green lanes of the country, Where the tangled barberry-bushes Hang their tufts of crimson berries Over stone walls gray with mosses, Pause by some neglected graveyard, For a while to muse, and ponder On a half-effaced inscription, Written with little skill of song-craft, Homely phrases, but each letter Full of hope and yet of heart-break, Full of all the tender pathos Of the Here and the Hereafter; Stay and read this rude inscription, Read this Song of Hiawatha! Як спитаєте мене ви — Звідки сі казки й легенди, Повні пахощів весняних, Холодку долин зелених, Диму легкого вігвамів, Шуму-реву водоспадів, Реву дикого, страшного, Як громи, що в горах трублять? Я скажу вам, відповім вам: «Із лісів, степів пустельних, Із озер Країни Снігу, З сторони Оджибуеїв, З сторони Дакотів диких, З гір і тундр, із саг і багон, Де блука між осокою Чапля сизая — Шух-шух-га. Знов кажу я вам — казки сі, Сі старі оповідання, Сі поспів’я Навадаги, Незрівнянного музики». Як спитаєте — де чув їх, Де знайшов їх Навадага, Я скажу вам, відповім вам: «В гніздах птахів, в нетрях лісу, На ставах в бобрових норах, На лугах в слідах бізонів, Серед скель в орлячих гніздах. Сі пісні пташки співали На болотах і на багнах, В тундрах Півночі сумної. Читовейк-стрибун співав їх, Манг — норець і гуска — Вава, Чапля сизая — Шух-шух-га І глухарка — Мушкодаза». Коли б далі ви спитали: «Хто ж то єсть той Навадага? Розкажи про Навадагу!» — На питання б відповів я, Відповів би таким словом: «Там, в долині Тавазeнта, Серед тиші пишних луків, Між потоками-громами Жив музика Навадага. Круг вігвамів індіанських Розстилались ниви, луки, Вдалині шуміли сосни, Бір стояв, зелений влітку, Білий, сивий в день зимовий, Повний співу і зітхання. Гей, веселі ті потоки Кожний здалеку пізнав би По їх поводі весною, По сріблястих вільхах влітку, По тумані в день осінній, А зимою по тих хвилях, Що припали білим снігом. Ось де жив той Навадага,— У долині Тавазента Серед тиші пишних луків». Там мені співав він пісню, Говорив про Гаявату, Про той день, коли він вперше Сей предивний світ угледів, Як він жив і як молився, Як він з сили вибивався, Як за свій народ боровся, За його щасливу долю. Ви, хто любите природу, Сутінь лісу, шелест листя, В сяйві сонячнім долину, І дощі, і завірюхи, І річки, що рвуться вдалеч В неприступних нетрях бору, І на горах грюкіт грому, Що лунає — наче б’ються, Лопотять орлині крила,— Ви послухайте сю пісню Непочатої природи — Пісню сю про Гаявату. Ви, хто любите легенди І красу балад народних, Сей далекий, ніжний голос Днів, давно-давно минулих, Голос тихої задуми, Що бринить нам ледве чутно, Так наївно, що не знаєш: Пісня се чи, може, казка,— Ви послухайте і сюю Оджибвейськую легенду, Що співа про Гаявату. Ви, в чиїм серці не погасла Віра в Бога і природу, В іскру Божу у людини, Ви, хто знаєте, що завжди Людське серце знало муки, Знало сумніви і сльози І у царство правди рвалось, Що крізь темряву глибоку Нас веде рука Господня І підтримує у стомі,— Ви послухайте сей щирий, Сей переказ первостайний, Пісню сю про Гаявату. Ви, що ходите весною По околицях зелених, Де схиливсь на огорожу, Що посивіла від моху, Барбарис гіллям червоним; Ви, що іноді в задумі Сидите на кладовищі І прочитуєте напис На пожовклому камінні, Напис простий, некрикливый, Але повний смутку-горя. Повний віри і любові,— Ви й сей напис прочитайте Над могилою старою — Пісню сю про Гаявату.
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
"Людська мова - це фундамент цивілізації. На ній тримаються цілі народи. Це перша зброя за яку беруться у конфлікті."©
За цю ж саму зброю першим ділом взявся і Яхве у Вавилоні. Так шо квот не буде - буде 100% українського контенту. Ще за мого життя. Кого не влаштовує - за Урал.
https://toloka.to/t79558

P.S. Гептаподською мовою говорять майстри розпису з Петриківки. Поза часом.
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
BBC. Подорожі першовідкривачів 4. "Форма Землі" / BBC Voyages of Discovery 4. The Figure of the Earth.
Виробництво Пола Роуза / Paul Rose.

Читає: Ігор Ремез.
Переклад: Іван Криниця.
"Товариство Три Крапки" 2017

je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Урок японської культури від "Товариства Три крапки".
Пояснень не буде, сапієнсам сат. :)

je_suis_la_vie: (Русскій инвалидъ)
Просто один запит на відкриття головної сторінки.

Мені якось стрьомнувато вже на Наш Формат звертатися, - може він вже й не наш?

Панове там, ви взагалі про CDN окрім кацапського чули? Ну наприклад є на AWS така супер мега річ як S3 Buckets, а у поєднанні "S3" з "CloudFront" - ви отримуєте копічаний сервіс.
Курва, хахли ж ви паскудні! - копійчаний!!!!! КО! ПІЙ! ЧА! НИЙ!

Просто один запит на відкриття головної сторінки )
je_suis_la_vie: (псиносрач)
Наобридло заклеювати відеокамеру на панельці ноутбука. Кожне лізе з питаннями та кпинами.
Відкрутив сьогодні передню панель екрану, доліз туди пінцетиком та вийняв роз'ємчик з чотирма дротинками.
Все - офіційно камери у мене хардварно не існує. Можу казати, шо ядро операційної системи не розпізнає. :)
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Земля - це Україна!
Україна не продається!
І земля не продається!

Це має бути єдиним проукраїнським гаслом, яке буде визначальним і об'єднувальним для всіх різних типів думок.
Існує позиція бізнесу - продати землю. Існує позиція національної перспективи - забезпечити зростання і забезпечити соціальний, інфраструктурний розвиток. Я хотів би зупинитися коротко і стисло на п'яти тезах. Проукраїнської земельної політики. Отже.

Теза перша:
Заборонити торгівлю землею сільськогосподарського призначення. ВикупАти землю у громадян, отриману під час розпаювання може лише держава через спеціально створений Державний Земельний Банк. Хтось скаже, що немає грошей. Позавчора за одну ніч знайшлися гроші для викупу найбільшого українського банку у його приватних далеко не найбідніших вкладників і акціонерів. До слова: рішення про проведення загальних зборів акціонерів Приват Банка ніхто не бачив. Це рішення ухвалив Уряд і називається це одним словом - "рейдерство". В інтересах, начеб-то, загального блага. Ну від того воно й залишилось рейдерством.

Теза друга:
Розпоряджатися землями сільськогосподарського призначення мають місцеві Громади без жодних винятків. Лише Громада бачить як краще, і лише Громада має можливість контролювати як використовується та чи інша земельна ділянка.

Теза третя:
Набувати в користування зЕмлі в розмірі більшому тридцяти гектарів в праві громадяни України за наявності відповідної освіти або складення кваліфікаційного іспиту. Передавати землю у довгострокове володіння громадянам, які особисто на ній працюють. З правом успадкування нащадками.

Теза четверта:
Забезпечити непорушність права приватної власності на присадибні ділянки. Так споконвіку і природньо було для українського господаря. Для українського куркуля. Мільйони яких були за один-два гектара, за дві корови і три свиней знищені більшовицькими окупантами. І їхні нащадки, які сьогодні називають себе великими реформаторами, хочуть відібрати українську землю, чим остаточно пограбувати українських селян.

П'яте:
Заборонити право власності іноземцям та особам без громадянства на землю сільськогосподарського призначення. Без обговорень. Без консенсусів. Це є світоглядна позиція проукраїнська. Квазі-концепція про, буцім-то, інвестиційну привабливість, багаторічні мантри про так звану неефективність державної форми власності; псевдо стратегії про загальне благо приватизації всього і вся - це все лише прикриття для грабунку Української Нації. Це все від лукавого.

Цілком прагматично наостанок. Земля - це Україна, Україна не продається, Земля не продається!
je_suis_la_vie: (проффесор)
Оресте, Оресте... ну як воно так виходить, шо ти завжди маєш рацію...
Пробач, шо я тебе не послухав до кінця, а лише на 90%.


Палево... )
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Якось ми забалакися з друзякою Рамзесом за поезію, за жінок, за любов і війну, за Буковськи в його контексті знову за жінок, за музику... Згадали, що слухали в юнацтві... І почали згадувати Франка Дюваля, ДеВіжин, Депеш Мод, Вая Кон Діос, Болтона - те, шо було модно в нашому забиченому селі у ті неймовірно далекі роки. А тих, хто слухав Технологію вважав забиченими лосями. Називав їх "нажмінакнопочніками".

Перейшли на наших братанів. На те, шо вони слухають.
Обоє козли, шо в нього, шо в мене.

Хай вже в Рамзеса брат старший, він сам собі. А в мене молодший, слухав оте все, шо я слухав, мав би виховати в собі якийсь музичний смак, чи шось таке...
Нє. Виріс і завис у своєму блатняцьому болоті: круги, бутиркі, централи, для урізноманітнення "зніїшкакхочіццажить" від Філіпчика разів 10 на день, єтц... З телефона не припиняється ніколи. Мені навіть стидно коло нього бува проходити, вдаю, що його не знаю, аби не подумали, шо то й я таке слухаю...
Ну то таке - лірика... Тобто приказка.

Казка.

Що спільного між Катею Чілі, Дахою Брахою, Фолкнерами і Гаріком Крічевським? Лише громадянство.
Катя Чілі ґарувала, вишукувала стародавні пісні, обробляла їх і видавала в світ. Даха Браха - те ж саме. Їздять селами, шукають стародавнє, обробляють та не дають йому зникнути, - дають життя. Фолкнери - те ж саме. Їхня робота залишиться у віках.

Гарік, будь він нормальним пацаном, а не таким як наші з Рамзесом брати (хто вони обоє див. вище), міг би прославитися в Україні на віки, як і вище згадані виконавці.
Але для того Гаріку довелось би рити бульдозером більше, аніж Фолкнерам, Дасі Брасі, Каті Чілі разом взятими. Та то лише на перші два три альбоми, а потім би йому самі присилали би, запрошували би перейняти десь стару пісню з українського робітничого фольклору - чи то галицьких нафтовиків, чи то волинських шахтарів, чи то приазовських рибалок, чи то юзівських шахтарів чи ливарників...

Але для того треба ж запрягатися шо воляці, перегрібати архіви, вивчати історію, їздити, шукати людей, переймати від них, потім обробляти, осучаснювати і вже видавати альбоми з українським робітничим фольклором - це не був би "блатняк", бо блатняк лише у злопатоїдів, у них сам язик до того спонукає - грубий і неотесаний суржик.

Отже, Гарі зробив свій вибір і пішов шляхом найменшого спротиву. Так Гарі став пiдapacoм.

Пісенька для привернення уваги.
https://www.youtube.com/watch?v=zUpTJg2EBpw
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Святослав Вакарчук висловився, як у воду перднув...

----

Згадалося з книги "Як працює Google", розділ "Не дослухайтеся до “бегемотів”".

Бегемоти є одними з найсмертоносніших тварин — вони здатні пошматувати (або розірвати навпіл) будь-якого ворога на своєму шляху. “Бегемоти” також небезпечні в компаніях, це так званиі думки найбільш високооплачуваної людини (Highest-Paid Person’s Opinion — HIPPOs, тут маємо гру слів, оскільки “hippo” з англійської це “бегемот” прим. ред.). Коли справа доходить до до якості прийняття рішень, то рівень заробітної плати не має значення і досвід є цінним тільки тоді, коли він використовується як декор для переможного аргументу. На жаль, в більшості компаній саме досвід вважається переможним аргументом. Ми називаємо це “стажократією” (tenurocracy), за якої влада надається з огляду на стаж роботи, а не за послуги. Це нагадує цитату з висловів Джима Барксдейла (Jim Barksdale), колишнього генерального директора компанії Netscape. “Якщо у вас є дані, то розгляньмо ваші дані. Якщо все, що ми маємо, це ваші думки, то нам вистачить і моєї”.

Якщо ви припините слухати “бегемотів”, то таким чином ви започаткуєте меритократію, яку наша колега Шона Браун (Shona Brown) стисло подає як місце, де “саме якість думки має значення, а не те, хто її пропонує”. Звучить напрочуд просто, але, звісно, це зовсім не так. Створення меритократії вимагає участі як “бегемота”, який міг би заправляти балом за вказівками, так і хоробрих кмітливих креативників, які ризикують бути розтоптаними, коли встають на захист якості і заслуг.

Шрідхар Рамасвамі (Sridhar Ramaswamy), один з керівників PR-відділу Google, розповів повчальну історію на засіданні Google. Це було на початковому етапі розвитку AdWords, флагманського рекламного продукту Google, і Сергій Брін [один з двох творців Google] мав ідею, яку команда інженерів Шрідхари мусила реалізувати. Жодних сумнівів, що Сергій, був “бегемотом”, тобто найбільш високооплачуваною людиною в офісі, але він не запропонував непереборних аргументів, чому його ідея була кращою, і Шрідхар не погодився з нею. Тоді Шрідхар не був керівником вищої ланки, тож Сергій-”бегемот” міг просто наказати Шрідхару дотримуватися його настанов. Замість цього він запропонував компромісний варіант. Частина команди Шрідхара могла працювати у напрямку ідеї Сергія, а інша — у напрямку ідеї Шрідхара. Шрідхар все ще не погоджувався і після тривалих суперечок про порівняльні переваги конкурентних ідей ідею Сергія було відкинуто.

Цей результат став можливим тільки тому, що Сергій як кмітливий креативник глибоко розумів представлені дані, технологію платформи і контекст рішення. “Бегемот”, який не розуміє, що відбувається, більш схильний примусити інших йти його шляхом до успіху. Якщо ви є на відповідальній позиції, але перевантажені роботою, то можете піддатися спокусі легкого рішення, наполягаючи на власній правоті. Ви мусите бути впевненими в своїх людях і достатньо впевненими в собі, аби дозволити їм визначити найкращий шлях.
Сергій спромігся поступитися ідеям Шрідхара, бо він найняв цього працівника саме тому, що той міг мати кращі рішення, ніж його власні. Його робота як “бегемота” полягала в тому, аби поступитися і не відхилити кращу пропозицію. Шрідхару ж залишилося лише наполягти на своєму. Аби меритократія працювала, необхідно започаткувати корпоративну культуру, де “інакомислення є обов’язком”.

Якщо ви можете запропонувати щось краще, ви маєте це зробити. Інакше гірша ідеа переважить, і саме ви будете винними в цьому. Більшість кмітливих креативників мають багато цінних думок і виказують сильне бажання їх висловити. Саме зобов’язання мислити неординарно дає їм свободу поводитися таким чином. Однак не усі можуть наважитися сміливо висловлювати свою думку. Ось чому інакомислення має бути обов’язком, а не можливістю. Навіть дуже стримані люди повинні змусити себе кинути виклик “бегемотам”.

Меритократія дає кращі рішення і створює середовище, де всі співробітники відчувають свою цінність і повноваження. Вона руйнує корпоративну культуру страху, похмуре каламутне середовище, в якому воліють плескатися “бегемоти”. І знімає упередження, які можуть перешкодити величі.

----

Найцікавіше є те, що Святослав навіть і близько не стоїть до "бегемотства", попри всі його заслуги на ниві української музики.
Святослав є лише прикладом, коли, перефразовуючи одного Назаритянина, котрий жив 2000 років тому, сказав би: "музику його слухайте, самого ж його посилайте до дідька", бо всі його слова - це навіть не цинізм, це... ем... о! "дядьківський інфантилізм", я ж бо добре пам'ятаю як він пробився на Українську сцену! А пробився він через москву. Спершу його промоутери примусили на Злопатоєдландії крутити О.Е. на всіх їхніх ефемах, що навіть кучковські таксисти на пам'ять підспівували "моя машина, моя машина", а потім вже наші нікчемні малороси на ефемах просто тупо скопіювали його до Українських ефемів.

А подавали все так, ніби в Україні до Вакарчука не було цивілізації взагалі!

Світославе, ну шо ж ти таке безхребетне й дурне? Ну хіба не зрозуміло, що це просто продовження лінії саботажництва, коли ставлять на хвилю тебе, а не, скажімо, того ж Леонардо Ободеяке, котрий - ТАК - всілякого заслуговує на місце в ФМ, і посилання на пісню котрого ти даєш у кінці статті...
je_suis_la_vie: (Default)
Якось придбав я на ebay книгу "ILFORD. Black and White Film Processing". Один долар. Доправка була дорожчою.
Це було в 2009, я тоді працював у мета.уа, по дорозі на роботу забіг на пошту, щоб забрати книгу.
На роботі розпаковую позирити, сусід по робочому кабінету Валера Філатов такий, цікавиться, де це я таке гарне взяв.
- На ібеї купив.
- Ой, а я боюся там купляти, бо мені як понарозказували, як там дурять...
- За 25 покупок, які я там зробив, мене ще ніхто жодного разу не надурив...
- Ну та то поки, ти певен, що й надалі не надурять, щоразу нова покупка новий ризик, ще й коли не знаєш ту людину, вона з іншого кінця світу...
- Слухай, вас на кожних виборах годують обіцянками, конкретні люди, з конкретними прізвищами, після виборів ви отримуєте від них хрін на таці, а наступні вибори - і ви знову за них голосуєте...
- От, блядь, ні нада ета гнілоє талкавіще, я галасавал і буду галасавать за Вітрєнка! Пусть всєм будіт хуйова, как мнє хуйова!

Я умію притиснути правильною постановкою питання будь-якого рускомірца, тоді він втрачає людську подобу, і вся оця брехлива совінтелівська машкара з нього вмить злітає і ти бачиш його справжнім.

Такого самого типа я бачив коло виходу з метро "Олексіївська", де минулого року роздавав перед виборами газету "Свобода". Той хлопака роздавав за Самонеміч за 150 гривень за одну роздачу. Він зачепився, яка у нас програма, я почав про програму, але швидко з'ясувалося, програма його геть не гребе.

Будь-які мої аргументи проти Кєрнеса він відшивав красивими загальними фразами про "крєпкого хазяйствєнніка". Лавочки в метро за півтора мільйона - ну і харашо, а ви би ні укралі? Вирубав лісопарк, - ну і харашо, разгрузіл центр горада от машин, пасаділ цвіточкі, стала лєгчє дишать. І так далі маячня в тому ж дусі...

Це та категорія, котра голосувала за Кєрнеса не тому, що він конкурентний і здатний до реальних справ, а тому що він відповідає вимогам середньостатистичного рускомірца. Тому що проти України. У цього коло метро, до речі, родичі в Злопатоєдланді, і він з цього приводу дуже втішався, ніби в нього дядя Рокфеллер. Це категорія понаїхавших окупантів. Перше покоління народжених в Україні, а батьки приперлися у 70-80 як "маладиє спіциалісти", ніби в нас своїх бракувало... Ну то й козі зрозуміло.

Отже, це була складнопідрядна приказка, зараз казка.

Я вже було наспостерігався за бульканням емоцій з приводу е-декларацій. Один задекларував годинники, інший задекларував вила, ще хтось два десятки авто, борець зі злочинністю усіх часів та народів великий прихильник фентезі задекларував пляшки з винами, - а ще всі декларують кеш. Кеш, і ще раз кеш, навіть патріот задекларував мільярд гривень кешу (https://public.nazk.gov.ua/declaration/38ca0a6a-cad5-4cc1-bb68-eb1ee9ad38e9).

Сороки. Якось разом з дітьми спостерігав у зоопарку за сороками, кинеш їй блискучу монетку, вона підійде, озирнеться по боках, закопає. Кидаєш іще одну, вона і її так - роззирнеться в усі боки і зариє. Сороки. Навіть нема сил називати їх міцнішими словечками, бо вони їх не варті, - вони просто сороки.

Гірше за все з цього, шо виборці не зроблять жодних висновків. Вони знову проголосують за тих же сорок і красиво виправдовуватимуться "цвіточкамі" та "свєжим воздухам", образно кажучи - це "нижчі касти". Щодо "вищих каст" виборців, у них і "претензії" дещо "вищі", - ось ваш Махніцький (http://je-suis-la-vie.dreamwidth.org/238820.html) шо зробив?! А ваш Швайка, як був міністром агрополітики - обікрав усіх фермерів, особняки собі понаставляв, ну й взагалі, хоч серед свободівців багато бійців, але загалом Свободі "отказать". Офігенна логіка! І вона логічно вкладається в логіку Валери Філатова і того хлопака з газетами від садонемочі.

Для себе я пояснюю це одим: люди бояться Свободи, бо інтуїтивно відчувають, що Свобода дійсно зробить усе, що має у своїй програмі. І саме цього бояться такі "критики". Ті всі ваші аргументи про Швайку і Махніцього на тлі тих, хто займався обіцянством, ошуканством і їх знову й знову обирають - це лише смішна відмовка алкаголіка на кшталт "а ти мені наливав?", ніби такий немічний, шо сам собі не наллє...

Але природу не одуриш. Серед Правого Сектору і Азову немало затятих і хоробрих бійців, але я ж і козі зрозуміло для чого ці рухи, як такі, було створено. Лише для того, щоб нейтралізувати й розбавити Свободівський електорат. Більше нічого. Таке моє бачення. Останнє інтерв'ю Білецького лише підтверджує цю тезу. В тім інтерв'ю пан Білецький "авторитетно заявляє", що вони "власне кажучи антисистемні".
І тут все ясно: махання кулаками на вулиці це добре, коли іншого вже не залишається, але до концептуальних змін вулиця не призводить. Допоки Свобода була, умовно кажучи, вуличною партією, вона влаштовувала таких "радикальних" пацанів. Щойно вона стала партією парламентською, вказала на нові горизонти, ці горизонти хлопцям не сподобалися, бо тоді треба міняти щось у собі...

Хлопчики, - а ви просто замерзли на своєму вуличному рівні.

Рости, ви не збираєтеся. Ви просто любите себе у цьому стані, бо в іншому ви не існувабельні.

Ось і все пояснення. Всі ті красиві словоблудія Білецького про "культурно-вишиванковість" Свободи, це лише облуда, така точно облуда як МЕТА.УА (філія яндекса), завдання котрої з самого почаку було одне - зайняти в Україні айтішну нішу і не дати розвиватися ніякому вартісному айті проекту в Україні. Куратори з яндекса про це ретельно дбали...

Отже, все це е-декларування практично нічого не змінить. Кіло гречки, діодова лампочка (нові віяння у підкупі виборців) і знову обиратимуть цих же сорок, і знову топтатимуться на тому ж рівні, і знову ж плакатимуться на тяжке життя, і що всі крадуть (з натяком "а нам красти не дають").

Прикро, що ви їх знову оберете...


P.S. Ігор Коновалов (Igor Konovalov) Ігоре, я тобі обіцяв відповісти щодо "зємля крєстьянам", котре ти процитував тут https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=724259611059041&id=100004250265373

"українське селянство споконвіку прагло мати землю в особистій власності. ОСОБИСТІЙ. у нас, на відміну від Московщини, общинна обробка не була розповсюджена, і все трималось на індивідуалізмі. більшовики недарма виголошували «землю селянам», а не «землю державі, а там подивимось»."

По-перше доцитовуй цитати до кінця (https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=681616545323348&id=100004250265373), щоби розуміти їх повне значення в історичному контексті. "Зємля крєстьянам, фабрікі рабочім", по-друге треба розуміти хто це сказав, зважати на його менталітет, і дослідити як зреагували українці на цей заклик.

Коли ми доцитовуємо той ленінський заклик до кінця, то відразу виникає питання, а чому фабрики - ні тоді, ні досі - не у "рабочіх"? І ніхто це питання досі не піднімає. Лише першу половину питання - землю. Про фабрики дослідиш сам, про землю я тебе підштовхну у правильному напрямку.

Після повстання Омелі Пугача, коли того вже на шматки порубали і піддали анафемі, бояри зібралися порадитися як вони надалі запобігатимуть таким страшним потрясінням. Бо вони висіли на волосинці від повного свого краху, позаяк мужики, котрі пішли за Омеляном були доволі освічені, вели торгівлю через Каспій, і вже було побачили світ, як живуть інші люди. Тому вони пішли за Омеляном з ідейних причин.
Бояри подумали й вирішили. Нема чого мужикам їздити за кордон. Також вирішити питання з землею таким чином, щоби мужики билися за неї між собою, аби вся їхня повстанська енергія вигоряла в їхніх міжсобойчиках - еголітаризм.

Навколо "дєрєвні" були земельні наділи, поділені на одиниці. Кожна родина отримувала кількість одиниць наділів, що дорівнював кількості осіб у родині. Наділи розподілялися між родинами щороку. Ті наділи, котрі ти мав минулого року, наступного року переходили комусь іншому. Тоді виник такий термін "воєнноплєнная зємля". А цей уклад став називатися "Пєрєдєльним укладом общества". Тобто щороку землю "пєрєдєлялі". В результаті ніхто з них про свою землю не дбав, бо хто дбатиме за військовополоненим?! Ти?! Не думаю, коли навіть ОБСЄ на них байдуже...

Таке тривало більше сотні років, минуло 6 чи 7 поколінь, котрі "звикли" до такого ставлення до землі. У 1893 році вирішено було, пєрєдєлять землю не щороку, а раз на 12 років. Якщо ти порахуєш 12 років, то потрапиш на 1905 рік. Потім додаси до 1905 року ще 12 років і матимеш 1917, а ще плюс 12 = 1929 - колективізацію. І ніяких тобі фабрік рабочім, до речі!

І уяви собі, більшовики майже пролетіли із захопленням влади, все валиться, треба зробити усе можливе, аби завалити фронт і програти війну Німеччині. Що треба зробити? Ленін, знаючи менталітет московита, використав мінімальну необхідну дію - гукнув, щоб усі почули - "зємля крєстьянам". В окопах Першої Світової сиділи мільйони мужиків, котрі вже мали тремтіння рук від думок, що ось там вже намічається "пєрєдєл", а вони тут в цих триклятих окопах вже було як три роки! Зачувши "зємля крєстьянам" - вони покидали окопи і рвонули додому на "пєрєдєл", за їхнім розумінням - остаточний! Фронт упав. Більшовики скористалися тим, що царська армія, як інституція перестала існувати, і невеличкою купкою відморозків здійснили жовтневий державний переворот (у "Повному зібранні творів Сталіна" це, до речі, офіційний термін "октябрьській пєрєворот", "революцією" він став уже тоді після 1937, коли усіх його учасників було перестріляно і написано "Краткую історію ВКП(б), де було подано "єдіно правільную точку зрєнія", заперечувати ніхто вже не ризикнув).

Що у цей момент роблять українці, котрі теж сиділи там же ж у окопах, і теж чули цей заклик? Вони то його почули, але вони його геть не зрозуміли. Я теж його не розумів на уроках історії в школі. Ну і шо? Ну землю селянам. Ну і шо? Голос крові - він і є голос крові. В цей час, українці змагалися за свою Державу.

Ти можеш чмихнути носом, сказати який брєд цей Криниця понаписував, але доходимо до 1929 року. Це 1917+12. Колективізація. Там на Московщині усі прекрасно колективізувалися, їм було не звикати. Майже 200 років прожили в "пєрєдєльному" укладі суспільства, тож їх просто повернули до звичного стійла. Вони й не дуже заперечували. На Тамбовщині трохи побрикалися, Тухачєвський подушив їх циклоном бе, на тому й усе...

Але Українцям це було щось дике. Нагинали українців на це дуже довго і жорстоко, опиралися українці запекло. Звідси й Голодомор 1932/3, потім його довелося повторити у 1947. І все одно українці досі не розуміють оце "зємля крєстьянам". Слова ніби знайомі, але смисли якісь мертві.

Отже, Ігоре, повертаючись до твоїх безтолкових аргументів (як в тому айтішному анекдоті "прочитайте ж нарешті документацію!"), прочитай нарешті Програмовий документ ВОС.

ВОС пропонує землю у власність громадянам України, але без права перепродажу. Продати ти її можеш лише у Земельний Банк за ринковою ціною. Купити там ти її зможеш за ринковою ціною. Торгувати, перепродавати - барижити нею ти не зможеш. Купуй, працюй на ній. Барижити - ні.

Про "пєрєдєльний" уклад московського суспільства більше можеш почитати і, дуже бажано, подивитися тут (http://je-suis-la-vie.dreamwidth.org/209529.html). Там же ж логічно і про Пєрєстройку знайдеш (https://uk.wikipedia.org/wiki/Голіцин_Анатолій_Михайлович https://www.youtube.com/watch?v=facg5prt6uM), пєрєстройка - це лише різновид "пєрєдєльщіни". Облуда для усього світу.

Ти відчуваєш різницю? Ти відчуваєш хибність твоїх аргументів?
je_suis_la_vie: (Тризуб)
Французький поет-символіст Поль Верлен у 1890 р. продав 350 примірників своєї поетичної збірки, його колега Стефан Малларме у 1891 р.-- аж 325.
Поважаю, безмежно.

FB Юрій Михальчишин©

--------------

Це висловлювання поваги свербить у голові весь вечір, пане Юрію.

Ну то треба розсвербіти його, виписавши його у простір.
Образи й сюжети обміркованих дописів у мене як завжди складнопідрядні, тому спершу вчитайтеся в Михальчишина, потім у моє архівне про Стівена, з котрим я працював у французькій конторі в 2011-2012.

А звідси - Стівенові спогади про свого дідуся. Він воював як підданий Корони у антигітлерівській коаліції. Живим повернувся додому. Повернувся геть іншим.

Стівену казав: французи говорять французькою, німці - німецькою, англійці - англійською. Чому я маю говорити англійською? Я ж Руніанкалі! Чи хто?

Так вони з племені Руніанкалі. І дід Стівена решту життя говорив виключно руніанкалі, хоча його англійська була чистою британською. Заплющи очі і чуєш чистого британця.
Стівен розповідав про письменників Африки, багато письменників пишуть колоніальними мовами, щоб бути продаваними, мати успіх.

Але у нас є один письменник, каже, котрий пише лише мовою свого народу Кікуйу, Нґуґі ва Тіонґо (Ngũgĩ wa Thiong'o). Він прекрасно знає англійську, французьку, італійську, вільно ними спілкуєтсья, але принципово пише лише своєю, а далі - справа перекладачів, котрі перекладають його на десятки мов...

Це була складнопідрядна преамбула.
Зараз коротка амбула.

Якби Джеймс Джойс написав свого Уліса ірландською, то зараз Ірландія з вельми великою ймовірністю вся би нею говорила без проблем. А якби він написав своїх Дублінців ірландською - то заради того, щоби їх прочитати в оригіналі, люди вчили би ірландську, і вся Ірландія вельми ймовірно була б монолінгвальною країною як Чехія з Польщею.

Зневажаю. Безмежно зневажаю Джойса.
je_suis_la_vie: (Збо... черниці.)
Πuтaють мeнe ʌюдu, з κοтpuмu я cniʌκyюcя, neтʌяючu Bοдοʌaзьκuмu Πarοpδaмu: "Hy κοʌu зaκiнчuтьcя вiйнa?". "Hy яκ щe дοвrο οцe тaм нa Дοнδaci, Kpuмy тpuвaтuмe?"

Biдnοвiдь я знaю. Bοнa npοcтa.

Biйнa зaκiнчuтьcя тοдi, κοʌu κοжeн з нac зanʌaтuть зa ïï κiнeць. Xтοcь зanʌaтuть cʌyжδοю, xтοcь зanʌaтuть вοʌοнтepcтвοм, xтοcь жuттям cвοrο pοдuчa aδο вʌacнuм, xтοcь, вuïxaвшu зa Уpaʌ i зaδyвшu npο дοpοry нaзaд дο Уκpaïнu, xтοcь "cipuм naшnοpтοм nο-δaʌтiйcьκu", xтοcь вiчнuмu δiraмu вiд Iнтepnοʌy, xтοcь дοвiчнuм, xтοcь яκ Aня Γepмaн, - вapiaнтiв δeзʌiч...

Πpοcтο nοnpοcuтu npοδaчeння зa тe, щο κοʌucь "npοrοʌοcyвaв зa ΠP i Янyκοвuчa" nepeд тuм, xтο зacтepiraв npοтu цьοrο - мaʌο! Haвiть нe мaʌο. Цe нiяκ. Цe нyʌь. He зapaxοвaнο.

Tpeδa зanʌaтuтu. Kοжнοмy. I в κοжнοrο δyдe cвοя nʌaтa. Tοй, xтο "δpaтaεтьcя" з мοpдοpцямu, тοй ʌuшe вiдтяryε чac cвοεï οnʌaтu, aʌe вοнa нiκyдu нe nοдiнeтьcя, xiδa вiдcοтκu нaδiraють. Ta мοя двοюpiднa cecтpa, шο nοвeзʌa cвοю дοньκy мuнyʌοï вecнu нa змaraння дο Kpuмy, κοʌu мοrο тοвapuшa Mapтuнeнκa Caшκa npuвeзʌu з Дeδaʌьцeвοrο дοдοмy дο Mapiynοʌя в тpyнi - вοнa тeж змyшeнa δyдe зanʌaтuтu. Ti тьοтi, κοтpi нe pοзyмiють, чοмy дʌя κοrοcь дeнь 24 Cepnня дyжe вaжʌuвuй, вοнu тeж змyшeнi δyдyть зanʌaтuтu. Kοжнοмy δyдe вucтaвʌeнο paxyнοκ y мipy cвοεï npuмiтuвнοcтi, aδο pοзвuнeнοcтi.

Hixтο нe втeчe вiд cnʌaтu.

--- npuκʌaд nepшuй ---
A Дaвuд мοʌuв Бοra зa дuтuнκy, i nοcтuв Дaвuд, i вxοдuв дο κiмнaтu, i нοчyвaв, nοκʌaвшucь нa зeмʌю.
I npuйшʌu cтapшi йοrο дοмy дο ньοrο, щοδ niднятu йοrο з зeмʌi, тa вiн нe xοтiв, i нe niдκpinuвcя з нuмu xʌiδοм.
I cтaʌοcя cьοмοrο дня, i nοмepʌο тe дuтя, a Дaвuдοвi cʌyru δοяʌucя дοнecтu йοмy, щο nοмepʌο тe дuтя, δο κaзaʌu: Ocь яκ δyʌa тa дuтuнa жuвοю, rοвοpuʌu мu дο ньοrο, тa нe cʌyxaв вiн нaшοrο rοʌοcy; a яκ мu cκaжeмο дο ньοrο: Ποмepʌο цe дuтя, тο щe вчuнuть щοcь ʌuxe.
A Дaвuд nοδaчuв, щο cʌyru йοrο шenοчyтьcя nοмiж cοδοю, i зpοзyмiв Дaвuд, щο nοмepʌο тe дuтя. I cκaзaв Дaвuд дο cвοïx cʌyr: Чu нe nοмepʌο тe дuтя? A тi вiдκaзaʌu: Ποмepʌο.
I звiвcя Дaвuд iз зeмʌi, i nοмuвcя, i нaмacтuвcя, i змiнuв cвοю οдeжy, i ввiйшοв дο Γοcnοдньοrο дοмy тa й nοκʌοнuвcя. Ποтοмy ввiйшοв дο cвοrο дοмy, i зaxοтiв ïcтu, i nοκʌaʌu йοмy xʌiδa, i вiн ïв.
I cκaзaʌu йοмy cʌyru йοrο: Щο цe зa piч, яκy тu вчuнuв? Kοʌu тe дuтя жuʌο, тu nοcтuв тa nʌaκaв; a яκ nοмepʌο тe дuтя, тu вcтaв тa й ïв xʌiδ?
A вiн вiдκaзaв: Kοʌu тe дuтя щe жuʌο, я nοcтuв тa nʌaκaв, δο κaзaв: Xтο знaε, мοжe Γοcnοдь yчuнuть мeнi мuʌicть, i δyдe жuтu дuтя тe?
A тenep, nοмepʌο вοнο. Haщο тο я δ nοcтuв? Чu змοжy щe nοвepнyтu йοrο? Я niдy дο ньοrο, a вοнο нe вepнeтьcя дο мeнe...

--- npuκʌaд дpyruй ---
I вcтaв Дaвuд paнο вpaнцi, a Γοcnοднε cʌοвο δyʌο дο npοpοκa Ґaдa, Дaвuдοвοrο npοзοpʌuвця, rοвοpячu:
Iдu, тa й cκaжeш Дaвuдοвi: Taκ cκaзaв Γοcnοдь: Tpu κapi κʌaдy Я нa тeδe, вuδepu cοδi οднy з нux, i Я зpοδʌю ïï тοδi.
I npuйшοв Ґaд дο Дaвuдa, i pοзnοвiв йοмy тa й дο ньοrο cκaзaв: Чu npuйдyть тοδi ciм ʌiт rοʌοдy в твοïм κpaï, чu тeж тpu мicяцi твοrο втiκaння nepeд вοpοraмu твοïмu, a вοнu тeδe rнaтuмyть, чu тeж δyдe тpu днi мοpοвuця в твοïм Kpaï? Ποдyмaй тenep тa й piшu, яκe cʌοвο вepнy я Tοмy, Xтο nοcʌaв мeнe.
I cκaзaв Дaвuд дο Ґaдa: Cuʌьнο cκοpδʌю я! Hexaй жe вnaдeмο мu дο Γοcnοдньοï pyκu, δο вeʌuκe Йοrο мuʌοcepдя, a в pyκy ʌюдcьκy нexaй я нe вnaдy!...
I дaв Γοcnοдь мοpοвuцю в Iзpaïʌi вiд paнκy й aж дο чacy yмοвʌeння, i nοмepʌο з нapοдy вiд Дaнy й aж дο Бeep-Шeвu ciмдecят тucяч чοʌοвiκa...

--- npuκʌaд тpeтiй (Iвaн Єфpeмοв "Γοдuнa Бuκa) ---
Φaй Pοдic дuвuʌacь y cnοтвοpeнe зʌοδοю npeκpacнe οδʌuччя. Ποεднaння нuцοï дyшi i дοcκοнaʌοrο тiʌa οдвiчнο дuвyвaʌa чyтʌuвux дο κpacu ʌюдeй, i Pοдic нe δyʌa вuнятκοм.
— Ha Зeмʌi, — нapeштi зarοвοpuʌa вοнa, — мu ввaжaεмο, щο δyдь-яκa нeriднa дiя нeraйнο мycuть ypiвнοвaжuтucя npοтuдiεю. Знiмiть мacκy!
Tвapuннοrο жaxy жiнκu нe змir npuxοвaтu й pecnipaтοp. Ïй дοвeʌοcя cκοpuтucя нeздοʌaннiй вοʌi.
-

Oтжe. Hixтο нe вiдδyдeтьcя i нe вiдcuдuтьcя. Я нe ʌяκaю, я зacвiдчyю фaκт нeмuнyчοcтi pοзnʌaтu. Цьοrο вuмaraε Maятнuκ Bcecвiтy, κοтpuй ʌюδuть cnοκiй i нe ʌюδuть тux, xтο йοrο pοзxuтyε.



je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Фіделю Кастро приписують слова "Ісус Христос був першим комуністом". А я собі приписую слова "Диявол - це перший в світі ліберал".
Коли рашка валитиметься на частини, то я боюся наших лібералів, котрі туди пхатимуть гуманітарку і миритимуться з ними там - ов корс - на русссскамїзикєнамнєчєваділитимуть...
Ненавиджу.
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Ціннісні ресурси війни і миру: український формат

Вирушивши в дорогу, треба йти. Якщо дуже кепсько — прискорити ходу. Але не озиратися назад, де біля грубки було тепло, вітер у комині вив

по-діккенсівськи, а на столику лежав мармелад зі щипчиками.

Ілля Еренбург.
"Надзвичайні пригоди Хуліо Хуреніто та його учнів"





Зараз Україна перебуває в точці біфуркації, або перед своєрідним "моментом істини" у нашому конфлікті з Росією.

Нинішнє поширене, але від цього не менш хибне, сприйняття ситуації як "затишшя" криє в собі макронебезпеку. Насправді ми спостерігаємо лише зміну парадигми розгортання цього довгострокового конфлікту. Ба більше, формується тривожне відчуття "тиші перед бурею", особливо зважаючи на ту активність, яку продовжує розгортати Росія на території "ДНР/ЛНР", а також Криму (про який багато хто регулярно забуває). Перспектива масштабних бойових зіткнень увиразнюється на обрії дедалі чіткіше.

При цьому наша методологічна основа для аналізу ситуації багато в чому обертається навколо концептів попередніх 20 років незалежності. Відмова від закостенілих і неефективних підходів відбувається дуже болісно, з серйозним відкочуванням до "звичної" для багатьох реальності.

Нинішній короткий, як видно, період — чи не остання можливість серйозно заново оцінити поточний стратегічний контекст розгортання військово-політичної ситуації в Україні й навколо України, а також почати думати про те, якою може бути наша відповідь на нові виклики українській державності й національній безпеці.

І робити це ми повинні виходячи не з наших абстрактних припущень про реальність, а беручи до уваги той факт, що "велика війна", до якої чимдалі наполегливіше готується і яку провокує Росія, цілком може стати реальністю.

А Росія справді готується. Для нас особливо тривожною є ситуація на наших кордонах. Наприклад, у Бєлгородській області Росія будує одну нову (всього за 25 км від українського кордону) і відновлює стару радянську військову базу. У травні 2016 р. стало відомо, що в Ростовській області розгорнуть нову мотострілецьку дивізію чисельністю близько 10 тисяч осіб. До Брянської області перекинули 28-му окрему мотострілецьку бригаду разом із технікою та озброєнням (під потреби нових підрозділів тільки в цій області вже відводять приблизно 142 гектари). Загалом же Росія створює три нові дивізії — дві в Західному військовому окрузі, одну в Південному. Кожна дивізія — приблизно 10 тисяч осіб. Крім того, посилюється військове угруповання в Криму. В 2015 р. Росія поповнила Чорноморський флот більш як 200 одиницями нової військової техніки, серед них — 40 бойових кораблів і суден забезпечення. ЧФ передано понад 30 літальних апаратів, зокрема сучасні багатоцільові винищувачі Су-30СМ, а частини берегових військ поповнилися 140 одиницями новітньої автобронетанкової техніки. Все це накопичення сил не може тривати нескінченно. Особливо враховуючи ослаблення східного кордону РФ (частину військ до Західного військового округу перекидають звідти). Росія пояснює це необхідністю "адекватно відповісти на посилення НАТО", але є обґрунтовані побоювання, що робиться це зовсім з іншою метою. Навряд чи можна серйозно сприймати припущення, що скупчення такої маси військовослужбовців і військової техніки — усього лише гра м'язами. Все це вельми недешеві ігри, і вони цілком виправдані, якщо передбачається подальше використання цих сил за прямим призначенням. І саме ми — перші на шляху всієї цієї військової машини, очолюваної агресивним і цинічним російським керівником.

Ми повинні чітко розуміти, що для України воєнна загроза з боку Росії не зникне ніколи. Причому ймовірність зростання цієї загрози (і перехід її до активної фази) тим вища, чим менш успішною буде робота Росії з дестабілізації України іншими методами.

Питання в тому, чи готові ми визнати реальність війни і готуватися до неї повноцінно. Тим більше що до всього додається ширша й важливіша проблема, з якою ми стикаємося вже зараз: з міжнародним контекстом російсько-української війни.

Однак навіть визнаючи високу ймовірність масштабної війни, ми повинні пам'ятати про два важливі (навіть принципові) моменти.

По-перше, у випадку прямої масштабної воєнної агресії Росії проти України наші шанси вистояти в ній мінімальні. Наші потенціали настільки різні, що очікувати іншого складно. Принаймні це справедливо для нинішнього стану українських Збройних сил і їх військово-технічного забезпечення. Наше завдання максимум (знову ж таки — виходячи з нинішнього реального стану ЗСУ) — завдати противникові максимальних втрат, сповільнити його (щоб дочекатися допомоги з боку наших союзників, якщо вони захочуть її надати) і зробити для противника подальше просування, утримання території дуже дорогим задоволенням.

По-друге (і це логічно випливає з попереднього пункту), наше основне завдання — створити умови, щоб не допустити такої війни. Це включає в себе всі дії, спрямовані на послаблення РФ (дипломатичні, економічні, інформаційні), посилення нашого потенціалу стримування агресора (зокрема переозброєнням армії та політичною консолідацією суспільства) і зміну самого підходу до осмислення загроз, а також до реагування на них.

Утім, багато тут залежить не тільки від нас, а й від наших європейських партнерів, які про свої відносини з РФ дедалі частіше висловлюються досить двозначно.



Чи стане Європа "колективним гюлленцем" Дюрренматта?

У видатного швейцарського драматурга Фрідріха Дюрренматта є твір — "Візит старої дами". "Стара дама" Цаханассьян спокушає жителів міста Гюллена астрономічною сумою за таку собі дрібницю: убивство одного громадянина — Ілла. Лише одного. За це вони отримають таку суму, з якою можна ні про що не думати і жити так, як вони жили раніше: розкішно й без особливих турбот. Так, якийсь час жителі сумніваються, заявляючи, що "цінності понад усе", але наприкінці здаються. І "винний" помирає. І не заради мерзенних грошей, а заради "торжества справедливості", "відновлення моральності" і "совісті, що прокинулася".

За великим рахунком, цей твір — про спокусу й цінності. Причому про спокусу не так грішми, як перспективою "ситості" й "спокою", а також можливістю нічого не змінювати.

Аналогії між цією історією і відносинами між Україною—Росією—Європою до болю нагадують той-таки трикутник історії Дюрренматта: Ілл—Цаханассьян—гюлленці (що завважив якось і політолог Борис Пастухов). Звичайно, Європа не схожа на збіднілий Гюллен. Та й Росія — явно не та країна, котра може вільно кидатися грішми (про що недавно так переконливо повідомив російський прем'єр-міністр жителям Криму). Але спокуса не обов'язково пов'язана з грубими матеріальними благами. Нині Росія спокушає Захід міфами про те, що може повернути час назад (у період до 2014 р.), що вона допоможе Заходу у вирішенні його пекучих проблем (біженці, Сирія, терористи, ІДІЛ — усе, що завгодно), що гроші з "дикої, але багатої" Росії знову потечуть у Європу. А для цього потрібно всього лише "вбити" Україну — відмовити їй у міжнародній підтримці, фінансовій допомозі, засудити, та хоч би й просто заплющити очі на те, що робить там Росія.

Сьогодні наші західні друзі демонструють значно більше самовладання, ніж гюлленці: для них цінності й принципи значать набагато більше, ніж для абстрактних громадян вигаданої історії. Однак і ми не можемо заплющувати очі на те, що громадська думка багатьох європейських країн коливається і змінюється. Змінюється не на нашу користь. Останнє за часом рішення французького Сенату — з їх числа. Або заяви Ф.-В.Штайнмайєра про те, що треба вже починати думати про скасування санкцій взамін на "істотний прогрес" у виконанні Мінських домовленостей.

Дедалі голосніше й чіткіше лунають заклики повернути Росію у Велику вісімку, скасувати санкції й поновити повноцінні економічні відносини (як зробив нещодавно в Санкт-Петербурзі Н.Саркозі). Ба більше, ті, хто до цього закликає, вже починають "раціоналізувати" свої заклики, посилаючись на "спільність українського й російського народів", на "об'єктивні підстави Росії претендувати на Крим", на те, що "Україна не проводить реформ", тощо. А словами колишнього міністра юстиції Франції Р.Даті, котрий недавно закликав зняти санкції з керівників російських спецслужб, могли б по праву пишатися і Бургомістр, і Вчитель з п'єси Дюрренматта: "Реальна політика — це вже не вибір, це наш обов'язок, нав'язаний світом навколо нас. Ми можемо не погоджуватися з усім і ми можемо накладати болісні санкції, але є цілі й інтереси, які вимагають від нас вийти за бажання покарати".

Як довго європейські політичні лідери зможуть протистояти цьому тиску громадської думки (до речі, сформованої і за активної підтримки тієї ж таки Москви й лояльних до неї політичних партій і громадських рухів)? Швидше за все, для радикальної зміни позицій буде потрібна заміна нинішніх європейських лідерів новими. І відбутися це може вже 2017 року, коли відбудуться президентські вибори у Франції й парламентські в Німеччині. Не за горами вибори і в інших європейських країнах. Чи зможуть (і чи захочуть?) нові керівники продовжувати конфронтаційну лінію з Росією? Відповідь на це дати зараз складно.

Однак чого нам у цій ситуації точно не варто робити, то це займатися моралізуванням. Розмірковувати, чи знімуть санкції і якщо знімуть, то чи морально вчинять наші союзники чи ні, чи продався хтось Москві чи ні, насправді немає сенсу. Як мінімум — з точки зору раціонального погляду на реальність.

Тим більше що коли до кінця бути чесними, то навіть усередині України ситуація дуже складна — як у соціально-економічній сфері, так і з погляду загального стану нашого суспільства, і це не може не викликати тривоги. Втома суспільства від офіційно не оголошеної війни, різке зниження соціальних стандартів і умов життя, відсутність позитивного бачення реформ (у лютому 2016 р. понад 70% українців вважали, що реформи не проводяться) — все це стимулює зростання полярних настроїв: від апатії до протесту. Усе це спритно використовують російська пропаганда і її розвідслужби для "розгойдування" ситуації зсередини.

Відтак Україна повинна вже зараз планувати свою діяльність так, ніби жодних санкцій немає, а міжнародний контекст складається не на нашу користь. Тільки це дозволить нам уникнути найважчих сценаріїв (на кшталт масштабної воєнної агресії або зміни ставлення до нас союзників).



Концептуальна рамка нової стратегічної діяльності України: асиметрія, проактивність і стратегічний аналіз/діяльність

Тут ми підходимо до важливого питання про те, якою ж може бути наша відповідь на такі дії Росії, і чи є вона взагалі? Вона є. І її суть — стратегічний аналіз і стратегічна діяльність, яка тримається на двох стовпах: асиметричність і проактивність.

Росія майже відкрито визнає, що не спроможна займатися стратегічним аналізом і, тим більше, стратегічним плануванням. Довколавладні наукові еліти навіть намагаються це обґрунтувати тим, що в нинішньому світі стратегії унеможливилися як такі: "сьогодні лідерів не слід оцінювати з погляду їхнього стратегічного мислення. Адже воно майже неможливе. Єдиний критерій — здатність правильно реагувати на поточні виклики, що виникають постійно, — тримаючи в голові бодай мінімальну дистанцію вперед", — вважає Ф.Лук'янов. Власне, інтерв'ю різних російських аналітиків, які причетні до вироблення Росією зовнішньополітичних рішень (наприклад С.Караганова або Л.Решетнікова), лише увиразнюють цю нездатність російського істеблішменту мислити стратегічно.

Однак саме ця нездатність — наш шанс. Не віра в "закордон нам допоможе" або очікування нової ціни на нафту марки Brent. Ні. Наш шанс — грати стратегічно з закостенілими тактиками. Блискучими тактиками, та всього лише тактиками.

Насамперед має змінитися міцно вкорінена практика, коли оперативно-тактичне управління грає першу скрипку в системі національної безпеки та оборони, тоді як власне стратегічне — лише другу. Якщо говорити про наявність справді стратегічного аналізу, слід визнати, що в цей момент ми об'єктивно перебуваємо в складній ситуації. Однак якщо ми не зламаємо цієї тенденції, то знову заплатимо життями українських військовослужбовців, які й зараз гинуть у "мирному Донбасі".

Безумовно, Національний інститут стратегічних досліджень у рамках своїх можливостей робить усе, щоб надати військово-політичному керівництву потрібні розробки, але цього мало. Критично мало. Виконання такого завдання потребує об'єднання зусиль учених, представників держструктур і органів сектора безпеки та оборони, громадянського суспільства. А для об'єднання зусиль нам потрібен своєрідний "науковий хаб", певна точка докладання зусиль і знань. Де цей хаб буде створено, не так важливо, хоча, об'єктивно, саме НІСД має найкращі можливості для виконання ролі такого інтегратора. Головне — щоб його створили і він мав можливість виконувати свої завдання. Як каже один з ключових ідеологів гібридної війни, яку ведуть проти нас, російський генерал Герасимов, цінність науки — у передбаченні. Із цим складно не погодитися. Але нам це треба не просто повторювати як ритуальну фразу, а зробити основою практичної діяльності.

І тут наше друге питання — наша стратегічна діяльність. Нині її практично немає. Ми хапаємося за поточні ситуативні рішення і намагаємося зробити з них "стратегію". Не може бути довгостроковою стратегією держави ідея "домагатися продовження санкцій проти Росії". Бути тактичним пріоритетом — безперечно. Але не стратегією. Росія намагається втягти нас у зрозуміле й комфортне для неї симетричне протистояння. Щоб ми витрачали час і гроші на стандартні озброєння. Щоб ми постійно тримали свою економіку в стані стресу. Щоб ми втягувалися в дорогу гонку озброєнь, якої ми в класичному вигляді виграти не можемо (як свого часу США втягли СРСР у глобальну гонку за програмою "Зоряних війн"). Ми не можемо собі цього дозволити. Насамперед — ресурсно.

Важливе запитання, що неминуче виникає в будь-якого читача: чи здатні нинішні еліти, військово-політичне керівництво країни прийняти цю нову реальність і мислити стратегічними, а не тактичними категоріями? Однозначної відповіді на нього дати тут і зараз не можна. Однак насправді не це найголовніше. Адже якщо еліти цього не усвідомлюють, якщо не здатні прийняти цю об'єктивну вимогу часу і запоруку схоронності нашої країни — не стане ні самих еліт, ні країни, якою вони управляють, бо тим самим створиться вікно для тієї масштабної агресії, якій вони не зможуть запобігти і на яку не зможуть відповісти. Відтак прийняття нової логіки діяльності — це не питання політичної дискусії, це екзистенціональна рамка існування України, якій потрібна цілісна й новаторська стратегія боротьби з агресором.

Основою цієї нової стратегії мають стати нестандартність дій (асиметричність), завдавання ударів по найчутливіших місцях противника, інноваційність. Без цього в нашому довгостроковому (а воно буде саме таким) протистоянні не перемогти. І, як ми вже зазначали, мета всіх цих дій — не допустити війни і посилювати тиск на Росію, щоб вона була зайнята безліччю не смертельних, але чутливих ударів і не мала можливості сконцентруватися на одній меті. У даному випадку — на нас.

Ми повинні виходити з новими ініціативами на всіх напрямках. Особливо — на зовнішньополітичній арені. Ми повинні зробити все можливе для прискорення реформування Ради Безпеки ООН, щоб унеможливити використання Росією свого права вето як інструмента гібридної війни. Слід активніше долучитися до дискусії про формування нових коаліцій держав у Східній Європі. Одним з таких перспективних проектів є Балто-Чорноморська коаліція держав: такі країни, як Польща, Балтійські країни, Скандинавія, Румунія, особливо гостро відчувають загрози, які вже спіткали Україну.

Не повністю вичерпано потенціал боротьби з ідеологічними основами російської агресії на міжнародній арені. Зокрема, концепцію "Русского мира", яка де-факто перетворилася на відверто нацистську й шовіністичну, слід заборонити на міжнародному рівні — так само, як свого часу заборонили нацистську. І для людей (або держав), котрі її просувають, мають бути такі самі правові наслідки, як і для послідовників нацистської ідеології. Адже насправді, говорячи про практичне вираження концепції "Русского мира", ми стикаємося зі справжнісіньким "православним ІДІЛом" — на Сході України діє (або діяли) відразу кілька різних "православних армій", що творять такі безчинства, які навіть бойовикам ІДІЛу не спадали на думку.

Ширшим і активнішим має бути наше співробітництво з НАТО. Ми не тільки можемо, а й повинні ініціювати спільні розвідувальні акції в Чорноморському регіоні й на східних кордонах НАТО. Перспективною є ініціатива створити під егідою НАТО спільну військову флотилію України, Румунії та Болгарії, а в перспективі до неї могла б приєднатися Туреччина. Взагалі все співробітництво між Україною і НАТО потребує рішучого оновлення.

Уразливою залишається економічна сфера — боротьба за неї буде складною і важкою. Слід підготуватися до радикальних кроків у цій сфері. Наприклад розглянути можливість запровадження надзвичайного економічного стану (особливо якщо конфлікт перейде в активну форму), а також розширити пакети економічних санкцій. І, звичайно, слід запровадити прямі обмеження щодо агентів економічного впливу РФ в Україні (за даними журналу "Український тиждень", кожне восьме з 200 найбільших українських підприємств контролює російський капітал).

У контексті економічних контрзаходів важливо постійно пам'ятати про інфраструктуру — насамперед це дороги, комунікації, системи підтримки військ на місцях. Нині все це перебуває у вкрай важкому стані, і його слід виправляти. Виправляти швидко. Розвиток інфраструктури, її захист повинні стати одним з пріоритетів держполітики. Ба більше, треба розглянути можливість інтернаціоналізувати проблему її захисту.

Серйозно слід переглянути логіку внутрішньополітичних процесів — в умовах війни (особливо гібридної) ми не можемо щоразу гасити пожежу в себе в тилу.

На випадок радикалізації конфлікту ми повинні бути готові до різких, непопулярних, але конче потрібних кроків: до запровадження воєнного стану на всій території України й оголошення стану війни. Вже зараз потребує законодавчого визначення статус неконтрольованих територій як окупованих — не можна продовжувати вдавати, що все чудово й нічого не відбувається. Потрібно уточнити законодавче поле щодо можливості позбавлення бойовиків і сепаратистів громадянства України. Це абсолютно відповідає загальносвітовим тенденціям, і не варто цим нехтувати.

Складне питання з тим, що робити з "неоднозначними" темами, які постійно хвилюють суспільство: декомунізацією, люстрацією тощо. Безумовно, є чинне законодавство, і його слід виконувати, однак практику його реалізації все-таки варто переглянути. Цілком очевидно, що різкими й не завжди продуманими рішеннями ми загострюємо ситуацію навіть там, де цього можна було б легко уникнути. Роблячи такі важливі речі, як, наприклад, люстрація, її виконавці іноді скочуються до радянської "кампанійщини", проводячи її бюрократично-механістично, без урахування здорового глузду і національних інтересів.

Величезний пласт роботи нас очікує в інформаційній сфері. Там ризики й загрози все ще залишаються дуже серйозними. Росія не просто готова — вона максимально повно використовує проти нас увесь доступний їй інформаційно-пропагандистський арсенал, на побудову якого пішли роки й мільйони (мільярди?) доларів.

Під ударом опиняємося не тільки ми — Росія завдає ударів по Європі й з Європи, розконсервовуючи проросійські проекти, експертів, політиків, просто "корисних ідіотів". Пряме зіткнення з Росією на цьому полі для нас практично неможливе. Це не означає, що ми маємо забути про такі речі, як контрпропаганда, протидія ворожому контенту або підвищення медіаграмотності населення. Але цього недостатньо — потрібно шукати асиметричні відповіді.

Насамперед — на міжнародному рівні. У 1936 р. світ уже намагався дати відповідь на пропаганду, розгорнуту нацистською Німеччиною, — тоді було ухвалено "Міжнародну конвенцію про використання радіомовлення в інтересах миру". Як бачимо, проблема не зникла. Ми знову потребуємо норм, що обмежують злочинні структури й порушників міжнародного права у плані можливості доносити до світу свою позицію. Гадаю, що саме Україна повинна виступити з зовнішньополітичною ініціативою, яка унеможливить використання міжнародного інформаційного простору у своїх інтересах такими порушниками міжнародної безпеки (і міжнародного права), як Російська Федерація, ІДІЛ, інші терористичні структури.

Залишається складною ситуація у внутрішньому інформаційному просторі. Особливо це стосується того, що ми умовно можемо назвати "сірою зоною", — лінії зіткнення з територією ОРДЛО. Росія як безпосередньо, так і через "ДНР/ЛНР" продовжує активно інформаційно впливати на ці регіони. Ми ж продовжуємо вдавати, що ці території майже нічим не відрізняються від решти інформаційного простору країни. Але це не так. І ігнорувати цей факт не те що недалекоглядно, а в стратегічній перспективі навіть злочинно. Для цих районів потрібен зовсім особливий режим функціонування інформаційного простору — особливий порядок роботи журналістів, радіо і телемовлення, а в широкому значенні — будь-якої діяльності, що може бути визначена як інформаційна й така, що формує свідомість громадян. І в цьому сенсі нам потрібен здоровий пакт щодо такої політики між державою та українською журналістською спільнотою. Власне, готовність до такого діалогу продемонструє зрілість як держави, так і медіаспільноти України.

Останньою в переліку, але не останньою за важливістю є проблема створення ефективного щита для протидії прямій воєнній агресії. Як уже було сказано, вести суто симетричну війну з Росією ми навряд чи зможемо — занадто вже різні в нас із нею вагові категорії. Мусимо знайти такі рішення, які, з одного боку, дозволять нам підтримувати високий рівень готовності військ і їхню здатність відбити пряму атаку, а з іншого — щоб це не знищило нашу економіку.

Насамперед ми повинні радикально змінити систему ухвалення рішень у цій сфері. Нині ми зобов'язані говорити про необхідність створити військово-промислову комісію на чолі з президентом. І уряд, як мінімум на рівні першого віце-прем'єр-міністра, повинен брати в цьому активну участь. Мета цієї комісії — аж ніяк не в дублюванні всіх наявних структур, а у визначенні пріоритетів і контролі їх виконання стосовно того, що стане основою нашого щита проти потенційної масштабної агресії. А тут ми можемо зробити ставку лише на одну річ — на інновації.

А Україні (промисловості, інститутам НАН України, просто науково-дослідним колективам або конструкторським бюро) є що запропонувати нашим військовим у найрізноманітніших сферах — починаючи від оперативно-тактичних ракетних комплексів, можливості створення українських аналогів Javelin і закінчуючи бойовими БПЛА й військовими роботехнічними комплексами (які та ж таки Росія активно розробляє і вже використовує на практиці в Сирії, а про важливість цього питання для неї свідчить і ухвалення державної цільової програми роботизації Збройних сил РФ до 2025 р.). Для нас життя кожного нашого солдата повинно бути особливо цінним, і інноваційні озброєння — саме те, що допоможе ефективніше його зберегти.



Що далі?

На початку статті наведено як епіграф фразу з видатного твору Іллі Еренбурга. Вона, мабуть, найточніше відбиває наш поточний стан і те, що нам треба робити. Ми вже "вийшли на дорогу", але весь цей час робимо все можливе, щоб не йти нею, всіляко відтягуючи момент походу. Нам усе ще хочеться назад, до "тепла грубки" і "мармеладу зі щипчиками". Однак усього цього вже немає, а ми відмовляємося визнати, що повертатися нема куди.

Фантомні болі старої системи, що розвалилася як з природних причин, так і за активної допомоги з боку, зрада стратегічного партнера — все це дає нам можливість не брати в дорогу кайдани минулого, а справді рішуче йти вперед. Ми повинні сформувати нову модель системи національної безпеки та оборони, здатну відповідати на виклики дня не тільки нинішнього, а й завтрашнього. Росія (якщо тільки не станеться чогось екстраординарного, що не вписується в загальний прогноз розвитку ситуації) буде нашим довгостроковим дестабілізуючим супутником, що постійно підводить нас до межі масштабної війни, за якою цілком може вибухнути й "велика війна".

Наше виживання залежить від того, чи будемо ми до неї готові. А це — завдання стратегічне. Якщо ми не зрозуміємо, що повинні займати активнішу позицію — не тільки захищатися, а й контратакувати (нав'язуючи свій порядок денний на всіх фронтах протистояння), якщо ми й далі ігноруватимемо стратегічне планування, якщо не усвідомимо потенціалу розвитку інноваційних військових технологій (усвідомимо не на словах — тут у нас усе нормально, а в реальних рішеннях і діях), то в разі загострення військово-політичної ситуації ми можемо виявитися не просто беззахисними перед ворогом — наша недалекоглядність призведе до найтяжчих наслідків для країни. І до нових людських жертв. А це те, чого ми собі дозволити просто не можемо.
http://gazeta.dt.ua/internal/2017-y-dali-bude-cinnisni-resursi-viyni-i-miru-ukrayinskiy-format-_.html

Profile

je_suis_la_vie: (Default)
je_suis_la_vie

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16 171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Apr. 30th, 2017 05:13 am
Powered by Dreamwidth Studios