je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Ціннісні ресурси війни і миру: український формат

Вирушивши в дорогу, треба йти. Якщо дуже кепсько — прискорити ходу. Але не озиратися назад, де біля грубки було тепло, вітер у комині вив

по-діккенсівськи, а на столику лежав мармелад зі щипчиками.

Ілля Еренбург.
"Надзвичайні пригоди Хуліо Хуреніто та його учнів"





Зараз Україна перебуває в точці біфуркації, або перед своєрідним "моментом істини" у нашому конфлікті з Росією.

Нинішнє поширене, але від цього не менш хибне, сприйняття ситуації як "затишшя" криє в собі макронебезпеку. Насправді ми спостерігаємо лише зміну парадигми розгортання цього довгострокового конфлікту. Ба більше, формується тривожне відчуття "тиші перед бурею", особливо зважаючи на ту активність, яку продовжує розгортати Росія на території "ДНР/ЛНР", а також Криму (про який багато хто регулярно забуває). Перспектива масштабних бойових зіткнень увиразнюється на обрії дедалі чіткіше.

При цьому наша методологічна основа для аналізу ситуації багато в чому обертається навколо концептів попередніх 20 років незалежності. Відмова від закостенілих і неефективних підходів відбувається дуже болісно, з серйозним відкочуванням до "звичної" для багатьох реальності.

Нинішній короткий, як видно, період — чи не остання можливість серйозно заново оцінити поточний стратегічний контекст розгортання військово-політичної ситуації в Україні й навколо України, а також почати думати про те, якою може бути наша відповідь на нові виклики українській державності й національній безпеці.

І робити це ми повинні виходячи не з наших абстрактних припущень про реальність, а беручи до уваги той факт, що "велика війна", до якої чимдалі наполегливіше готується і яку провокує Росія, цілком може стати реальністю.

А Росія справді готується. Для нас особливо тривожною є ситуація на наших кордонах. Наприклад, у Бєлгородській області Росія будує одну нову (всього за 25 км від українського кордону) і відновлює стару радянську військову базу. У травні 2016 р. стало відомо, що в Ростовській області розгорнуть нову мотострілецьку дивізію чисельністю близько 10 тисяч осіб. До Брянської області перекинули 28-му окрему мотострілецьку бригаду разом із технікою та озброєнням (під потреби нових підрозділів тільки в цій області вже відводять приблизно 142 гектари). Загалом же Росія створює три нові дивізії — дві в Західному військовому окрузі, одну в Південному. Кожна дивізія — приблизно 10 тисяч осіб. Крім того, посилюється військове угруповання в Криму. В 2015 р. Росія поповнила Чорноморський флот більш як 200 одиницями нової військової техніки, серед них — 40 бойових кораблів і суден забезпечення. ЧФ передано понад 30 літальних апаратів, зокрема сучасні багатоцільові винищувачі Су-30СМ, а частини берегових військ поповнилися 140 одиницями новітньої автобронетанкової техніки. Все це накопичення сил не може тривати нескінченно. Особливо враховуючи ослаблення східного кордону РФ (частину військ до Західного військового округу перекидають звідти). Росія пояснює це необхідністю "адекватно відповісти на посилення НАТО", але є обґрунтовані побоювання, що робиться це зовсім з іншою метою. Навряд чи можна серйозно сприймати припущення, що скупчення такої маси військовослужбовців і військової техніки — усього лише гра м'язами. Все це вельми недешеві ігри, і вони цілком виправдані, якщо передбачається подальше використання цих сил за прямим призначенням. І саме ми — перші на шляху всієї цієї військової машини, очолюваної агресивним і цинічним російським керівником.

Ми повинні чітко розуміти, що для України воєнна загроза з боку Росії не зникне ніколи. Причому ймовірність зростання цієї загрози (і перехід її до активної фази) тим вища, чим менш успішною буде робота Росії з дестабілізації України іншими методами.

Питання в тому, чи готові ми визнати реальність війни і готуватися до неї повноцінно. Тим більше що до всього додається ширша й важливіша проблема, з якою ми стикаємося вже зараз: з міжнародним контекстом російсько-української війни.

Однак навіть визнаючи високу ймовірність масштабної війни, ми повинні пам'ятати про два важливі (навіть принципові) моменти.

По-перше, у випадку прямої масштабної воєнної агресії Росії проти України наші шанси вистояти в ній мінімальні. Наші потенціали настільки різні, що очікувати іншого складно. Принаймні це справедливо для нинішнього стану українських Збройних сил і їх військово-технічного забезпечення. Наше завдання максимум (знову ж таки — виходячи з нинішнього реального стану ЗСУ) — завдати противникові максимальних втрат, сповільнити його (щоб дочекатися допомоги з боку наших союзників, якщо вони захочуть її надати) і зробити для противника подальше просування, утримання території дуже дорогим задоволенням.

По-друге (і це логічно випливає з попереднього пункту), наше основне завдання — створити умови, щоб не допустити такої війни. Це включає в себе всі дії, спрямовані на послаблення РФ (дипломатичні, економічні, інформаційні), посилення нашого потенціалу стримування агресора (зокрема переозброєнням армії та політичною консолідацією суспільства) і зміну самого підходу до осмислення загроз, а також до реагування на них.

Утім, багато тут залежить не тільки від нас, а й від наших європейських партнерів, які про свої відносини з РФ дедалі частіше висловлюються досить двозначно.



Чи стане Європа "колективним гюлленцем" Дюрренматта?

У видатного швейцарського драматурга Фрідріха Дюрренматта є твір — "Візит старої дами". "Стара дама" Цаханассьян спокушає жителів міста Гюллена астрономічною сумою за таку собі дрібницю: убивство одного громадянина — Ілла. Лише одного. За це вони отримають таку суму, з якою можна ні про що не думати і жити так, як вони жили раніше: розкішно й без особливих турбот. Так, якийсь час жителі сумніваються, заявляючи, що "цінності понад усе", але наприкінці здаються. І "винний" помирає. І не заради мерзенних грошей, а заради "торжества справедливості", "відновлення моральності" і "совісті, що прокинулася".

За великим рахунком, цей твір — про спокусу й цінності. Причому про спокусу не так грішми, як перспективою "ситості" й "спокою", а також можливістю нічого не змінювати.

Аналогії між цією історією і відносинами між Україною—Росією—Європою до болю нагадують той-таки трикутник історії Дюрренматта: Ілл—Цаханассьян—гюлленці (що завважив якось і політолог Борис Пастухов). Звичайно, Європа не схожа на збіднілий Гюллен. Та й Росія — явно не та країна, котра може вільно кидатися грішми (про що недавно так переконливо повідомив російський прем'єр-міністр жителям Криму). Але спокуса не обов'язково пов'язана з грубими матеріальними благами. Нині Росія спокушає Захід міфами про те, що може повернути час назад (у період до 2014 р.), що вона допоможе Заходу у вирішенні його пекучих проблем (біженці, Сирія, терористи, ІДІЛ — усе, що завгодно), що гроші з "дикої, але багатої" Росії знову потечуть у Європу. А для цього потрібно всього лише "вбити" Україну — відмовити їй у міжнародній підтримці, фінансовій допомозі, засудити, та хоч би й просто заплющити очі на те, що робить там Росія.

Сьогодні наші західні друзі демонструють значно більше самовладання, ніж гюлленці: для них цінності й принципи значать набагато більше, ніж для абстрактних громадян вигаданої історії. Однак і ми не можемо заплющувати очі на те, що громадська думка багатьох європейських країн коливається і змінюється. Змінюється не на нашу користь. Останнє за часом рішення французького Сенату — з їх числа. Або заяви Ф.-В.Штайнмайєра про те, що треба вже починати думати про скасування санкцій взамін на "істотний прогрес" у виконанні Мінських домовленостей.

Дедалі голосніше й чіткіше лунають заклики повернути Росію у Велику вісімку, скасувати санкції й поновити повноцінні економічні відносини (як зробив нещодавно в Санкт-Петербурзі Н.Саркозі). Ба більше, ті, хто до цього закликає, вже починають "раціоналізувати" свої заклики, посилаючись на "спільність українського й російського народів", на "об'єктивні підстави Росії претендувати на Крим", на те, що "Україна не проводить реформ", тощо. А словами колишнього міністра юстиції Франції Р.Даті, котрий недавно закликав зняти санкції з керівників російських спецслужб, могли б по праву пишатися і Бургомістр, і Вчитель з п'єси Дюрренматта: "Реальна політика — це вже не вибір, це наш обов'язок, нав'язаний світом навколо нас. Ми можемо не погоджуватися з усім і ми можемо накладати болісні санкції, але є цілі й інтереси, які вимагають від нас вийти за бажання покарати".

Як довго європейські політичні лідери зможуть протистояти цьому тиску громадської думки (до речі, сформованої і за активної підтримки тієї ж таки Москви й лояльних до неї політичних партій і громадських рухів)? Швидше за все, для радикальної зміни позицій буде потрібна заміна нинішніх європейських лідерів новими. І відбутися це може вже 2017 року, коли відбудуться президентські вибори у Франції й парламентські в Німеччині. Не за горами вибори і в інших європейських країнах. Чи зможуть (і чи захочуть?) нові керівники продовжувати конфронтаційну лінію з Росією? Відповідь на це дати зараз складно.

Однак чого нам у цій ситуації точно не варто робити, то це займатися моралізуванням. Розмірковувати, чи знімуть санкції і якщо знімуть, то чи морально вчинять наші союзники чи ні, чи продався хтось Москві чи ні, насправді немає сенсу. Як мінімум — з точки зору раціонального погляду на реальність.

Тим більше що коли до кінця бути чесними, то навіть усередині України ситуація дуже складна — як у соціально-економічній сфері, так і з погляду загального стану нашого суспільства, і це не може не викликати тривоги. Втома суспільства від офіційно не оголошеної війни, різке зниження соціальних стандартів і умов життя, відсутність позитивного бачення реформ (у лютому 2016 р. понад 70% українців вважали, що реформи не проводяться) — все це стимулює зростання полярних настроїв: від апатії до протесту. Усе це спритно використовують російська пропаганда і її розвідслужби для "розгойдування" ситуації зсередини.

Відтак Україна повинна вже зараз планувати свою діяльність так, ніби жодних санкцій немає, а міжнародний контекст складається не на нашу користь. Тільки це дозволить нам уникнути найважчих сценаріїв (на кшталт масштабної воєнної агресії або зміни ставлення до нас союзників).



Концептуальна рамка нової стратегічної діяльності України: асиметрія, проактивність і стратегічний аналіз/діяльність

Тут ми підходимо до важливого питання про те, якою ж може бути наша відповідь на такі дії Росії, і чи є вона взагалі? Вона є. І її суть — стратегічний аналіз і стратегічна діяльність, яка тримається на двох стовпах: асиметричність і проактивність.

Росія майже відкрито визнає, що не спроможна займатися стратегічним аналізом і, тим більше, стратегічним плануванням. Довколавладні наукові еліти навіть намагаються це обґрунтувати тим, що в нинішньому світі стратегії унеможливилися як такі: "сьогодні лідерів не слід оцінювати з погляду їхнього стратегічного мислення. Адже воно майже неможливе. Єдиний критерій — здатність правильно реагувати на поточні виклики, що виникають постійно, — тримаючи в голові бодай мінімальну дистанцію вперед", — вважає Ф.Лук'янов. Власне, інтерв'ю різних російських аналітиків, які причетні до вироблення Росією зовнішньополітичних рішень (наприклад С.Караганова або Л.Решетнікова), лише увиразнюють цю нездатність російського істеблішменту мислити стратегічно.

Однак саме ця нездатність — наш шанс. Не віра в "закордон нам допоможе" або очікування нової ціни на нафту марки Brent. Ні. Наш шанс — грати стратегічно з закостенілими тактиками. Блискучими тактиками, та всього лише тактиками.

Насамперед має змінитися міцно вкорінена практика, коли оперативно-тактичне управління грає першу скрипку в системі національної безпеки та оборони, тоді як власне стратегічне — лише другу. Якщо говорити про наявність справді стратегічного аналізу, слід визнати, що в цей момент ми об'єктивно перебуваємо в складній ситуації. Однак якщо ми не зламаємо цієї тенденції, то знову заплатимо життями українських військовослужбовців, які й зараз гинуть у "мирному Донбасі".

Безумовно, Національний інститут стратегічних досліджень у рамках своїх можливостей робить усе, щоб надати військово-політичному керівництву потрібні розробки, але цього мало. Критично мало. Виконання такого завдання потребує об'єднання зусиль учених, представників держструктур і органів сектора безпеки та оборони, громадянського суспільства. А для об'єднання зусиль нам потрібен своєрідний "науковий хаб", певна точка докладання зусиль і знань. Де цей хаб буде створено, не так важливо, хоча, об'єктивно, саме НІСД має найкращі можливості для виконання ролі такого інтегратора. Головне — щоб його створили і він мав можливість виконувати свої завдання. Як каже один з ключових ідеологів гібридної війни, яку ведуть проти нас, російський генерал Герасимов, цінність науки — у передбаченні. Із цим складно не погодитися. Але нам це треба не просто повторювати як ритуальну фразу, а зробити основою практичної діяльності.

І тут наше друге питання — наша стратегічна діяльність. Нині її практично немає. Ми хапаємося за поточні ситуативні рішення і намагаємося зробити з них "стратегію". Не може бути довгостроковою стратегією держави ідея "домагатися продовження санкцій проти Росії". Бути тактичним пріоритетом — безперечно. Але не стратегією. Росія намагається втягти нас у зрозуміле й комфортне для неї симетричне протистояння. Щоб ми витрачали час і гроші на стандартні озброєння. Щоб ми постійно тримали свою економіку в стані стресу. Щоб ми втягувалися в дорогу гонку озброєнь, якої ми в класичному вигляді виграти не можемо (як свого часу США втягли СРСР у глобальну гонку за програмою "Зоряних війн"). Ми не можемо собі цього дозволити. Насамперед — ресурсно.

Важливе запитання, що неминуче виникає в будь-якого читача: чи здатні нинішні еліти, військово-політичне керівництво країни прийняти цю нову реальність і мислити стратегічними, а не тактичними категоріями? Однозначної відповіді на нього дати тут і зараз не можна. Однак насправді не це найголовніше. Адже якщо еліти цього не усвідомлюють, якщо не здатні прийняти цю об'єктивну вимогу часу і запоруку схоронності нашої країни — не стане ні самих еліт, ні країни, якою вони управляють, бо тим самим створиться вікно для тієї масштабної агресії, якій вони не зможуть запобігти і на яку не зможуть відповісти. Відтак прийняття нової логіки діяльності — це не питання політичної дискусії, це екзистенціональна рамка існування України, якій потрібна цілісна й новаторська стратегія боротьби з агресором.

Основою цієї нової стратегії мають стати нестандартність дій (асиметричність), завдавання ударів по найчутливіших місцях противника, інноваційність. Без цього в нашому довгостроковому (а воно буде саме таким) протистоянні не перемогти. І, як ми вже зазначали, мета всіх цих дій — не допустити війни і посилювати тиск на Росію, щоб вона була зайнята безліччю не смертельних, але чутливих ударів і не мала можливості сконцентруватися на одній меті. У даному випадку — на нас.

Ми повинні виходити з новими ініціативами на всіх напрямках. Особливо — на зовнішньополітичній арені. Ми повинні зробити все можливе для прискорення реформування Ради Безпеки ООН, щоб унеможливити використання Росією свого права вето як інструмента гібридної війни. Слід активніше долучитися до дискусії про формування нових коаліцій держав у Східній Європі. Одним з таких перспективних проектів є Балто-Чорноморська коаліція держав: такі країни, як Польща, Балтійські країни, Скандинавія, Румунія, особливо гостро відчувають загрози, які вже спіткали Україну.

Не повністю вичерпано потенціал боротьби з ідеологічними основами російської агресії на міжнародній арені. Зокрема, концепцію "Русского мира", яка де-факто перетворилася на відверто нацистську й шовіністичну, слід заборонити на міжнародному рівні — так само, як свого часу заборонили нацистську. І для людей (або держав), котрі її просувають, мають бути такі самі правові наслідки, як і для послідовників нацистської ідеології. Адже насправді, говорячи про практичне вираження концепції "Русского мира", ми стикаємося зі справжнісіньким "православним ІДІЛом" — на Сході України діє (або діяли) відразу кілька різних "православних армій", що творять такі безчинства, які навіть бойовикам ІДІЛу не спадали на думку.

Ширшим і активнішим має бути наше співробітництво з НАТО. Ми не тільки можемо, а й повинні ініціювати спільні розвідувальні акції в Чорноморському регіоні й на східних кордонах НАТО. Перспективною є ініціатива створити під егідою НАТО спільну військову флотилію України, Румунії та Болгарії, а в перспективі до неї могла б приєднатися Туреччина. Взагалі все співробітництво між Україною і НАТО потребує рішучого оновлення.

Уразливою залишається економічна сфера — боротьба за неї буде складною і важкою. Слід підготуватися до радикальних кроків у цій сфері. Наприклад розглянути можливість запровадження надзвичайного економічного стану (особливо якщо конфлікт перейде в активну форму), а також розширити пакети економічних санкцій. І, звичайно, слід запровадити прямі обмеження щодо агентів економічного впливу РФ в Україні (за даними журналу "Український тиждень", кожне восьме з 200 найбільших українських підприємств контролює російський капітал).

У контексті економічних контрзаходів важливо постійно пам'ятати про інфраструктуру — насамперед це дороги, комунікації, системи підтримки військ на місцях. Нині все це перебуває у вкрай важкому стані, і його слід виправляти. Виправляти швидко. Розвиток інфраструктури, її захист повинні стати одним з пріоритетів держполітики. Ба більше, треба розглянути можливість інтернаціоналізувати проблему її захисту.

Серйозно слід переглянути логіку внутрішньополітичних процесів — в умовах війни (особливо гібридної) ми не можемо щоразу гасити пожежу в себе в тилу.

На випадок радикалізації конфлікту ми повинні бути готові до різких, непопулярних, але конче потрібних кроків: до запровадження воєнного стану на всій території України й оголошення стану війни. Вже зараз потребує законодавчого визначення статус неконтрольованих територій як окупованих — не можна продовжувати вдавати, що все чудово й нічого не відбувається. Потрібно уточнити законодавче поле щодо можливості позбавлення бойовиків і сепаратистів громадянства України. Це абсолютно відповідає загальносвітовим тенденціям, і не варто цим нехтувати.

Складне питання з тим, що робити з "неоднозначними" темами, які постійно хвилюють суспільство: декомунізацією, люстрацією тощо. Безумовно, є чинне законодавство, і його слід виконувати, однак практику його реалізації все-таки варто переглянути. Цілком очевидно, що різкими й не завжди продуманими рішеннями ми загострюємо ситуацію навіть там, де цього можна було б легко уникнути. Роблячи такі важливі речі, як, наприклад, люстрація, її виконавці іноді скочуються до радянської "кампанійщини", проводячи її бюрократично-механістично, без урахування здорового глузду і національних інтересів.

Величезний пласт роботи нас очікує в інформаційній сфері. Там ризики й загрози все ще залишаються дуже серйозними. Росія не просто готова — вона максимально повно використовує проти нас увесь доступний їй інформаційно-пропагандистський арсенал, на побудову якого пішли роки й мільйони (мільярди?) доларів.

Під ударом опиняємося не тільки ми — Росія завдає ударів по Європі й з Європи, розконсервовуючи проросійські проекти, експертів, політиків, просто "корисних ідіотів". Пряме зіткнення з Росією на цьому полі для нас практично неможливе. Це не означає, що ми маємо забути про такі речі, як контрпропаганда, протидія ворожому контенту або підвищення медіаграмотності населення. Але цього недостатньо — потрібно шукати асиметричні відповіді.

Насамперед — на міжнародному рівні. У 1936 р. світ уже намагався дати відповідь на пропаганду, розгорнуту нацистською Німеччиною, — тоді було ухвалено "Міжнародну конвенцію про використання радіомовлення в інтересах миру". Як бачимо, проблема не зникла. Ми знову потребуємо норм, що обмежують злочинні структури й порушників міжнародного права у плані можливості доносити до світу свою позицію. Гадаю, що саме Україна повинна виступити з зовнішньополітичною ініціативою, яка унеможливить використання міжнародного інформаційного простору у своїх інтересах такими порушниками міжнародної безпеки (і міжнародного права), як Російська Федерація, ІДІЛ, інші терористичні структури.

Залишається складною ситуація у внутрішньому інформаційному просторі. Особливо це стосується того, що ми умовно можемо назвати "сірою зоною", — лінії зіткнення з територією ОРДЛО. Росія як безпосередньо, так і через "ДНР/ЛНР" продовжує активно інформаційно впливати на ці регіони. Ми ж продовжуємо вдавати, що ці території майже нічим не відрізняються від решти інформаційного простору країни. Але це не так. І ігнорувати цей факт не те що недалекоглядно, а в стратегічній перспективі навіть злочинно. Для цих районів потрібен зовсім особливий режим функціонування інформаційного простору — особливий порядок роботи журналістів, радіо і телемовлення, а в широкому значенні — будь-якої діяльності, що може бути визначена як інформаційна й така, що формує свідомість громадян. І в цьому сенсі нам потрібен здоровий пакт щодо такої політики між державою та українською журналістською спільнотою. Власне, готовність до такого діалогу продемонструє зрілість як держави, так і медіаспільноти України.

Останньою в переліку, але не останньою за важливістю є проблема створення ефективного щита для протидії прямій воєнній агресії. Як уже було сказано, вести суто симетричну війну з Росією ми навряд чи зможемо — занадто вже різні в нас із нею вагові категорії. Мусимо знайти такі рішення, які, з одного боку, дозволять нам підтримувати високий рівень готовності військ і їхню здатність відбити пряму атаку, а з іншого — щоб це не знищило нашу економіку.

Насамперед ми повинні радикально змінити систему ухвалення рішень у цій сфері. Нині ми зобов'язані говорити про необхідність створити військово-промислову комісію на чолі з президентом. І уряд, як мінімум на рівні першого віце-прем'єр-міністра, повинен брати в цьому активну участь. Мета цієї комісії — аж ніяк не в дублюванні всіх наявних структур, а у визначенні пріоритетів і контролі їх виконання стосовно того, що стане основою нашого щита проти потенційної масштабної агресії. А тут ми можемо зробити ставку лише на одну річ — на інновації.

А Україні (промисловості, інститутам НАН України, просто науково-дослідним колективам або конструкторським бюро) є що запропонувати нашим військовим у найрізноманітніших сферах — починаючи від оперативно-тактичних ракетних комплексів, можливості створення українських аналогів Javelin і закінчуючи бойовими БПЛА й військовими роботехнічними комплексами (які та ж таки Росія активно розробляє і вже використовує на практиці в Сирії, а про важливість цього питання для неї свідчить і ухвалення державної цільової програми роботизації Збройних сил РФ до 2025 р.). Для нас життя кожного нашого солдата повинно бути особливо цінним, і інноваційні озброєння — саме те, що допоможе ефективніше його зберегти.



Що далі?

На початку статті наведено як епіграф фразу з видатного твору Іллі Еренбурга. Вона, мабуть, найточніше відбиває наш поточний стан і те, що нам треба робити. Ми вже "вийшли на дорогу", але весь цей час робимо все можливе, щоб не йти нею, всіляко відтягуючи момент походу. Нам усе ще хочеться назад, до "тепла грубки" і "мармеладу зі щипчиками". Однак усього цього вже немає, а ми відмовляємося визнати, що повертатися нема куди.

Фантомні болі старої системи, що розвалилася як з природних причин, так і за активної допомоги з боку, зрада стратегічного партнера — все це дає нам можливість не брати в дорогу кайдани минулого, а справді рішуче йти вперед. Ми повинні сформувати нову модель системи національної безпеки та оборони, здатну відповідати на виклики дня не тільки нинішнього, а й завтрашнього. Росія (якщо тільки не станеться чогось екстраординарного, що не вписується в загальний прогноз розвитку ситуації) буде нашим довгостроковим дестабілізуючим супутником, що постійно підводить нас до межі масштабної війни, за якою цілком може вибухнути й "велика війна".

Наше виживання залежить від того, чи будемо ми до неї готові. А це — завдання стратегічне. Якщо ми не зрозуміємо, що повинні займати активнішу позицію — не тільки захищатися, а й контратакувати (нав'язуючи свій порядок денний на всіх фронтах протистояння), якщо ми й далі ігноруватимемо стратегічне планування, якщо не усвідомимо потенціалу розвитку інноваційних військових технологій (усвідомимо не на словах — тут у нас усе нормально, а в реальних рішеннях і діях), то в разі загострення військово-політичної ситуації ми можемо виявитися не просто беззахисними перед ворогом — наша недалекоглядність призведе до найтяжчих наслідків для країни. І до нових людських жертв. А це те, чого ми собі дозволити просто не можемо.
http://gazeta.dt.ua/internal/2017-y-dali-bude-cinnisni-resursi-viyni-i-miru-ukrayinskiy-format-_.html
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
http://www.nrcu.gov.ua/maps

Oт з npuвοдy κвοт. Kвοтu тο дοδpe. Kвοтu нaвiть y Φpaнцiï ε, a фpaнцyзu вiдοмi ʌiнrвοcнοδu. Tuм нe мeнш.

Oκpiм κвοт нa yκpaïнcьκi nicнi дyжe xοтiʌοcя δ, щοδ зaδuʌu нaмepтвο зaκοнοм ΦM дianaзοнu зa οцuмu οcь κaнaʌaмu - Πepшuй, Дpyruй "Πpοмiнь", Tpeтiй "Kyʌьтypa", BCPУ.
Бο тe, щο я neperʌянyв y nepeʌiκy мicт, мicтeчοκ - тο nʌaκaтu зaxοтiʌοcя... Hy i нe ʌuшe зaδuʌu, a щοδ тyдu нa eniцeнтp тepмοядepнοrο вuδyxy нe дοnycκaʌu вcяκux Γοнοκοκiвnοʌьcκux i Oтapiв з дuκοï οтapu...

Πaм’ятaю яκ зa οднy нiч κοʌucь κyxοннe paдiο (дpοтοвe), nepeмuκнyʌu нa "Πpοмiнь". I οднοrο npeκpacнοrο paнκy, ο 6-й, звiдтu зaзвyчaʌο "Γοвοpuть Kuïв", зaмicть "Kaфapiтт’ Macκфa!" (κaцancьκuй язuκ rapнuй ʌuшe pοзcтpiʌьнi cnucκu вurοʌοшyвaтu, нy й мaтюκaтucя caмe cοδοю, тyт вiн мaryчь!).
Πepшοrο дня δaδyci ввeчepi нa ʌaвοчκax οδrοвοpuʌu цю nοдiю (нeйтpaʌьнο), зa κiʌьκa днiв вοнu ввaжaʌu, щο "Πpοмiнь" тaм δyв з nοκοнy. I дyжe йοrο ʌюδuʌu.

Ta ж icтοpiя nοвтοpuʌacя з дyδʌяжeм. Зapaз дyδʌяж дaε pοδοчi мicця тucячaм ʌюдeй, aж дο npuδupaʌьнuць y cтyдiяx звyκοзanucy. I дaʌi дaвaтuмe δiʌьшe.

Ποтiм зaвeʌucя в Xapκοвi вcяκi "paдiο niдicят", "ciмοн", "paдiο мacтεp". "Macтεp" щe нiчο, тaм δyʌο мeншe cʌiв, δiʌьшe мyзuκu - в οcнοвнοмy κʌacuκa pοκ-н-pοʌy (нe pycccκοrο, "pycccκiй pοκ" - цe οκcuмοpοн. Яκ "rapячuй cнir", "жuвuй тpyn", etc...), мοжнa δyʌο зa κaceтu нe дyмaтu в nʌeεpi, κнοnοчκy nepecyнyв нa paдiο, "мacтεpa" зʌοвuв i вecь дeнь тοδi κʌacuκa вaʌuть y вyxa.

Paдiο niдicят - ʌaйнο δyʌο piдκicнe. Haceʌяʌu йοrο шοвiнюru naдʌючi, κοтpi нiκοʌu нe οмuнaʌu нarοдu nʌюнyтu в δiκ Уκpaïнu. Πaм’ятaю тaм тycyвaвcя οдuн "δοpЭцЪ" з peжuмοм. Kapaтκοфф. Aʌκarοʌiκ, нapκοмaн, тyнεядεц, δεздεʌьнiκ, niздεʌьнiκ i npοnοвiднuκ pycccκοrο мipa. Зaймaвcя тuм, шο зaвοзuв дο Xapκοвa вcяκy нuзьκοcοpтнy нaвiть дʌя κaцancтaнy ʌaйнюxy, тuny "rpynnna δοтaнiκa c npaґpaмммaй дyшa naйοтт нa pyccccκaмъïзuґε". Дyмaεтe δpeшy? Aфiшi вuciʌu nο вcьοмy Xapκοвy. "naд eґiдaй Kapaтκοвa". Cтapuй нapκοмaнюpa дyδa вpiзaв. Дοнюxaвcя. Paдiвοniдicят зʌuʌοcя в ʌюδοвнοмy eκcтaзi з яκuмcь ʌεнiнrpaдcьκuм paдiвοм i здοxʌο зa piκ. Щοcь нa зpaзοκ мiнiднp/ʌнp. Kʌuκaʌu δpaтьεф, δpaтья npuйшʌu, nepeκynuʌu дianaзοн, вcix pοзirнaʌu, дianaзοн щe κοмycь nepenpοдaʌu, вecь тοй зδpοд, шο caмοзaκοxaнο pοκaмu δyδнiв y мiκpοфοнu οтpuмaв κοnняκa нa двip. Цiκaвο: мοя οднοrpynнuця дpyжuнa οднοrο з тux "δyδοнiʌiв". Kοʌu мu вcтynuʌu дο Унiвepy, тaм δyʌa κaв’яpeньκa нa 5-мy nοвepci "5 Xвuʌuн", rapнeньκuй δyв зaκʌaд, шκοдa нe дοвrο npοicнyвaв. Biκa δyʌa κaвοмaнκοю зaвждu; cтοïмο n’εмο κaвy. Знaйοмuмοcя δʌuжчe. - Яκy мyзuκy cʌyxaεш? Я nοчaв зraдyвaтu cтaндapтнe - niнκ фʌοйд, κвiн, ʌeд, eйciдici, Бpaтu Γaдюκiнu... - A шο цэ! - Шο? Hy БpaтЫ ΓaдюκiнЫ? - Ta тο nοcʌyxaтu тpeδa. Γapнuй тaκuй cтьοδ нa yκpaïнcьκi нapοднi тeмu niд вeʌuκuм вnʌuвοм Φpeнκa Зannu... Дοδpe, npοïxaʌu. Ipοнiя: зa 10 pοκiв, вοнa мeнi pοзκaзyвaʌa i вчuʌa жuзнi, яκi κpyтi БΓ, яκ вοнa "Cipьοжy знaεт ʌiчнa, οн тaκοй κʌacнuй! Aфirεннuε nεcтнi!" Я nοcмixaвcя нa тe "y вyca". :)

Myзuκy тοдi в 90-i я cοδi nucaв, nepenaявшu npuймaчa, зpοδuв з ньοrο вuxiд дο мarнiтοфοнa i з nepeдaч "Двaнaдцять мiнyc двa", "Γapячuй κοмnοт" нa "Πpοмeнi" nucaв cyчacнy yκpaïнcьκy мyзuκy. A вu в κypci, шο Baʌεpa Mεʌaдзe вuïxaв вnepшe нa "12 - 2"? Tpοxu в nip’ячκο yδpaвcя i raйнyв дο Mοcκвu. "12 - 2" цe δyʌο κpyтο, нiδu "Уκpaïнa мaε тaʌaнт", "Γοʌοc Kpaïнu". Дyжe κpyтuй cвiжaκ мοжнa δyʌο nοчyтu ʌuшe тaм... Я зaвждu δyв y κypci нοвuнοκ.

A щe naм’ятaю nοявy "ATB Tοнic". Γeδнюκiвcьκuй npοджeκт. Taκa cοδi вepciя ʌaйт Γοδʌiнa (тοй шο "тοчнuε nεpεвοдu", з тοчнicтю нe мaε нiчοrο cniʌьнοrο, δο вiн тaм y тux nεpεвοдax тaκe мeʌe, шο нa rοʌοвy нe нaʌaзuть. Eʌeмeнтapнe нepοзyмiння мοвнux cuтyaцiй, тοδтο вiдcyтнicть вiдчyття мοвu. Cyцiʌьнa вiдcyтнicть!). I тyт rοʌοвa тοrο ATB δyв тaκuй Λuтвuнeнκο, здaεтьcя. Йοмy яκοcь зaκuнyʌu, щο вiн κpyтuть в тeʌeвiзοpi nipaтcьκi вepciï фiʌьмiв. З nepeκʌaдοм з npuщinκοю нa нοci "мaдьдвaю"™. A Λuтвuнeнκο: "A y мiня нεт дεнεx nʌaтiть зa ʌiцeнзiοннuε. Cκaжeм, я мary щac зanʌaтiть 3 дοʌapa зa naκaз. Чipiз rοт 4." Oтaκe цuнiчнe naдʌο! Уявʌяεтe? Hy i нa ycix οцux paдiвax i тeʌeвiзiяx nοвuʌaзuʌο яκ чepвu в дοщ вcяκοï κypвοтu - κεвοpκянu з тuм ж ʌuтвuнeнκaмu i зaκiнчyючu κapaтκοффuмu.
Знaεтe чοмy тeʌeκaнaʌ "Ciмοн" нaзвaʌu "Ciмοн"? Πepшuм вeдyчuм тaм δyв нerp з жaxʌuвοю вuмοвοю. Cuмοн. Зa κiʌьκa pοκiв вiн nοмep...

Oт тiʌьκu вiд Джaмaʌu i Λaмu я нe οчiκyвaв. Kapοʌь, Ποтan,.. тο дο cpaκu, вοнu "nο жuзнi" нeздapнοcтi тuny Kyεκ чu Λяnca, a Джaмaʌa?! Λaмa?! Яκ цe?! Цe нe niдcтaвa?! He мοжy nοвipuтu!
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Всі імена змінені. Часово-просторовий континіум зміщено, щоби заплутати ворога. А для своїх головне інше.









Микола. Його онук Іванко. Де б не їхав Микола завжди Іванко з ним на мопеді. Натискає на кнопочку запуску двигуна — це його сакральне дійство. Дід лише газує й керує.



Там за Дамбою через Сиваш найкоротший шлях до Армянська — зараз туди дороги немає, там стоять наші прикордонники, за кілька сот метрів по той бік кацапи, навколо “Мордору” - так місцеві називають фірташівський титановий комбінат.



Млявого рожевого вечора приїздить до нас на позицію з кавуном, динею, ще з пів мішка різних овочів та фруктів. З ним попереду на сидінні між ногами незмінно онук Іванко з яскраво синіми очима.



Сідаємо вечеряти, потім п’ємо чай. Микола починає згадувати як все починалося. Як було страшно й невизначено. Як не зрозуміло. Від телевізора не відходили ні на мить - шо ж там в Києві думають? Чи взагалі шось думають робити чи ні? Військових немає. Дамба стоїть відкрита. Розпач. Селяни знервовані. Зібралися посеред села на Віче. З Головою сільради вирішили самостійно перекрити Дамбу. Взяли камаза, крана, накидали старих бетонних кубів від коровників на того камаза, відвезли на Дамбу й у кілька стін перегородили її тими кількатонними кубами. Через Сиваш не переїдеш нічим, бо там навіки й залишишся — твань така, що лише потрап у неї вже не відпустить. Стали на чергування на Дамбі. Чоловіки мисливці зі зброєю вийшли, в кого зброї нема — з вилами. Так і чергували на Дамбі. І чоловіки, і жінки. Було дуже страшно дивитися як навколо Мордора їздять БТР-и, танки, ще якась техніка. Будь-якої миті очікували прориву на Дамбу...



Нарешті прибули наші. Село почало допомагати їм облаштовуватися. Приволокли житловий вагончик, провели електрику від села. Встановили графік постачання їжі, води. Голова сільради щодня приїздив на блокпости, говорив з людьми, швидко вирішували нагальні питання. В селі зітхнули з полегшенням: Київ не кинув їх на поталу кацапам.



У Києві почався нарешті якийсь рух. До прикордонників на Дамбу прибуло підкріплення. NN танкова бригада. Заклали під Дамбу тротил: лише крутни, натисни і Дамба злетить у повітря.





Потім танкістам надійшов наказ на переміщення, вони вмить знялися й кинулися на Схід. Дамба залишилася знову без захисту. Ну шо робити? Ми з кумом взяли побільше термосів з чаєм та кавою, хто що понадавав. Сіли ми з тою котушкою та дротами до тротилових закладок, намостили собі затишок і сидимо з кумом — а будь шо буде. Як підуть кацапи крутнемо, натиснемо а там буде як буде. Просиділи так два дні й дві ночі. Не знаю чи знали кацапи, що тут нікого немає чи ні, але звідти не підходило нікого. А могли ж підійти розвідники, і шо б ми з ними робили? Оцього боялися — дрг підійде, побачить, шо тут нікого, окрім нас і все ж! Кінець! Та Дамбу однак би знесли у повітря, хай хоч як, але техніку притримали б. На щастя на третій день прибули наші прикордонники, прийняли в нас Дамбу, довго не могли зрозуміти хто ми і шо тут робимо (сміється)... Ми з кумом зітхнули, здали їм все, подалися додому. Дві доби не спали. Опівночі грюкає хтось у двері — їхній майор, питає де ще 15 кілограмів тротилу. Не знаю. Здали вам все, шо мали. П’ятнадцять десь поділися, - каже. Крутнувся поїхав назад на Дамбу...



Вдосвіта скинувся, поїхав до них — чи знайшли той тротил чи ні. Все добре. Знайшли. Фух! А я переживав. Це ж не сіна навильник пропав (сміється). А вони ще й свого тротилу привезли, заклали ще більше. Мені аж від серця відлягло, бо ще оті 15 накинули би на нас із кумом, ніби ми хапонули, потім викручуйся...



Микола замовкає, сміється сам собі, сьорбає чаю. Думає, видно, про ті нервові дні й ночі, коли здавалося, що Київ кинув їх тут одних... Так. Київ. Тому що Київ завжди був центром Всесвіту для всіх українців, навіть Чумацький Шлях до того, як став Чумацьким, називався Шляхом на Київ.



Сонце скотилося нижче до західного небокраю, красиво підрожевило вітрила електровітрякам, що повільно мріють в рожевому призахідному мареві. Ніби казка навкруги. Здається зараз з-за них вискочать сармати на конях...





Ні не вискочать. Он димить Мордор. Микола продовжує, - років 15 тому, шось там на Мордорі гримнуло, тепер у затоці нічого не живе, навіть пташки тут не сідають. Ні бичка, ні камсинки — все вимерло, навіть мотиля не живе тут...





А в кума там брат за Армянськом, в нього своя ферма. Він фермерує. Рис вирощував, каже, всі поля кацапи перетоптали танками, води немає, поля закам’яніли, канали порозсихалися, плити повивалювало. А він тоді минулої весни взяв 150 тисяч гривень кредиту на добрива, на посівну, а тут ці підараси увірвалися, всі поля йому перетоптали, капоніри видовбали, ракетні установки, танки, бтри,.. навіть собак перестріляли, щоб сигнальні розтяжки їм не зривали. Вже ввечері люди й з хатів бояться виходити. Він за голову хапається - шо ж робити? А жінка йому, - ми ж тепер росія! - Дура ти! Яка росія?! Ти бачиш, шо вони наробили?! Жити ми за шо будемо!?.. Як житимемо?!...







Малий Іванко нудиться, смикає діда, - дідо, поїхали вже. - Зараз поїдемо, ось поїдемо. Підожди.



Тут один приїжджає, каже купи в мене машину. Вісім тисяч гривень. - Давай, кажу, купую. Тільки ти мені її привези до двору. Я тобі ще й доплачу чотири тисячі. Микола сміється, - знайшов, - каже, - пальцем робленого, ніби я не знаю, шо він з Криму тою машиною відтепер нікуди не виїде. Хто розумніший був, той не побіг перереєстровувати номери, а тепер он на Материк вільно по їдло їздить, а ті переробили номери, тепер їх і на Кубань не випускають. Малому ось до першого класу йти. Донька каже, вези його додому, в Армянськ. Кажу, - а як я його повезу, коли на нього документів немає. Кажу їй хай тут в школу йде. Та й він сам не хоче туди. Каже, хочу тут в школу ходити, у баби з дідом...



Наливаємо ще чаю. А тепер он точка пропуску. Наші лише документи на хвіри перевіряють, пломби оглянули — паняй далі. А кацапи в себе все загородили решітками. Весь вантаж оглядають. Вимагають, щоб у хвірі був прохід посередині. Якщо проходу немає — все вивантажуй на землю. Оглянули — завантажуй назад. На одну машину як мінімум годину, а якшо вивантажувати-завантажувати отак, - то пів дня згаяно. Тут, ще весною такі колони стояли на 12 — 15 кілометрів. По три тижні чекали своєї черги. Не можу їх зрозуміти, чи нікуди товар відвезти чи шо. Дебіли якісь. Ніякої самоповаги. Вже би обрубали так обрубали. Як з каналами. Відразу пересипали камінням, бетоном залили — все. Говійте...







Ці дальнобійники до нас в село в магазин заїжджали. Відчепить хвіру і до міста на заправку, потім до нас в магазин. Розповідали як там за Армянськом їх вже ждуть кубанці зі своїми хвірами. Перекидають все з машини на машину і гайда туди через Керч. А там на Кубані, шоб пообідати треба від 350 гривень на наші гроші, просто пообідати! От вони й бісяться. Який там Крим! Перегородити все давно було треба, й не думати! Як і з каналами. Шо вони там в Києві ще думають?!..





Дідо, поїхали вже. Ну поїхали, - погоджується дід. Сідають на мопеда, ми прощаємося, тиснемо руки, Іванко натискає на кнопочку, заводить двигуна. Їдуть...



Василь. Тракторцем тричі на тиждень возить усім нам на блокпости питну воду в діжках, разом з ним син Сашко. Василь — такий типовий працівник Її Величності Скитії, запилений, світлий, життєрадісний, душевний, з м’якою як південне підсоння українською неквапною вимовою. За ними незмінно бігає чорний собака. Циган. Супровід. :) Минулого року ще у Березні, коли лише все починалося, він прибився цуценятком до прикордонників, ті його вигодували, а потім як змінилися, їм на зміну прибули інші, вони ображали Цигана й він прибився до Василя з Сашком. Так з ним й бігає; прив’язь не визнає. Котів страшенно не любить, в селі жодного кота не пропустить. До військових ставиться обережно — спершу ретельно перевіряє. :)



Взяли воду, завантажили порожні діжки. Погомоніли за погоду, за воду, за врожаї, надої, закупівельні ціни на молоко, за шо там в Києві... Василь з Сашком поїхали додому вправлятися по господарству. Циган побіг слідом...



Хлопці-пастухи, ще на старезних батьківських веломашинах. Корови пасуться прямо коло нашої позиції. Тут протікає канальчик, тому соковитої трави по коліно.





Славко-Вусик кличе хлопців до нас обідати. Вони соромляться. Ми наполягаємо. Хлопці наїдаються борщу, тепер можна й додому не їхати. :) Наступного дня приходить якийсь дядько з мішком. Пів мішка огірків, помідорів, кабачків, золотої солодющої кукурудзи, яблук. Виявилося це батько, одного з тих хлопців-пастухів. Скинув мішок, подякував і пішов назад.





Ввечері знову приїхали Микола з онуком. Привезли риболовецькі причандали: гачки, волосінь, тягарці, поплавці... Завтра насмикаємо з канальчика карасиків, буде уха....



Дві корови з теличкою заночували коло нашого блокпосту. Зручно примостилися неподалік від намету. Ще вдосвіта прибігла молодичка з села, - чи не бачили моїх корів? Ми сміємося, - та онде лежать ремиґають... Побачили свою хазяйку, повставали знехотя, поплелися слідом...



Вдалині — понад вітрилами велетів-вітряків, затонулих в туманах, котрих лише краї вітрил, обертаючись, зблискують кінчиками над рожевими пасмами туманів, виринаючи-пірнаючи — спалахнув край сонця...




je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Новости из зоны. Зона продолжает жить своей жизнью. На взгляд тех, кто там и наши (украинцы)- страшной. На взгляд тех, кто там и не наш, - прекрасной. У каждого была своя война, а теперь и свой итог. Коротко о важном.
Далі )
je_suis_la_vie: (UPA)
Далекого (вже історичного) серпня 2008, я придбав собі книжечку Пєтрова "Іссскуссство сснайппєрра".
Досить швидко з'ясувалося, шо мене кинули. В тій книзі були копі-пейстнуті таблиці різних стволів, які надаються з тими стволами (ствол: куля а - таблиці; куля б - таблиці і т.д. ну ви зрозуміли), мемуари всяких зайцевих-побігайцевих, величезні вставки з " Авґусста 42", та всякчасне повертання до того, як "фсє еті мітодікі успєшна прімінялісь протіф УПА".

Поради для антитерористичної зачистки в Пітрова виглядали так.

"С наступлєнієм тімнати начинайтє видвіґацца к засадє тєрррарррістаф. Наіболєє віраятна, што там будут два баєвіка. Адін будєт спать, другой єсть кансєрву"©

Пореготали? Скажіть же кацапи тупі як валянки?

Оце гадаю цим грушкам, яких наші хлопчаки зловили, надавали саме такий інструктаж...

Тепер безпосередньо до цих двох зразочків народа-підараса. Один, кажуть співпрацює, а інший уперся?
Гой-гой. Братове й сестрове, тільки я вас благаю... ну це ж кацапи.

Ви бачили в американському кіні формулу "хороший поліцейський, поганий поліцейський" (насправді хорошого й треба боятися найбільше)?
Ну? Бачили?
Ну то зараз ви бачите рафіноване шапіто (а ля "адін жрьот, адін спіт") "хороший полонений - поганий полонений".

І не треба ілюзій. Не забувайте, шо маєте справу з народом-підарасом.

Розумним досить.
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Слідкуючи за тими двома кацапами, приходжу до думки, шо навіть поранені, навіть кинуті власною країною, кинуті дружинами й батьками - вони (на ліжках) продовжують вважати нас тупимі хахламі. Чого лише вартий спіч "вінторєз мой, я стрєлял, но нє попал, і вопщє вінторєз нє мой я нє стрєлял і нє попал". Це взагалі пісні варте.

Кацап завжди залишається нашим ворогом, навіть прикутий до ліжка, навіть коли ридає " хачю к мамє, папє і женє, я єйо очєнь люблю". "Прастітє нас (раґа) хахли, ми нє бандіти, ми ваєннаплєнниє".

Кацапіщє - наш одвічний лютий ворог. І коли "масква слєзам нє вєріт", то це означає лише одне - всі ЇХНІ сльози - облуда крокодиляча.
Якби ці двоє дорвалися до мети - убивали б без розбору. Це типові кацапи.
http://gorky-look.livejournal.com/51808.html

P.S. Яка ж тільки крута Надія Савченко! Та про неї кіна зніматимуть, про неї через Голівуд весь світ дізнається і її іменем називатимуть дівчат навіть в арабському світі.

Кацапи - який же ж ви народішка-підарасішка.
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=news&Id=1698

Публікації у “Свободі” не проходять повз увагу читацького загалу. У цьому я вкотре переконався, прочитавши у №26 газети лист кандидата історичних наук В’ячеслава Прокоф’єва, в якому він не погоджується з тим, що я писав про танкову битву під Прохорівкою. Читач, посилаючись на мемуари радянських маршалів та деяких західних істориків, стверджує: під Прохорівкою Червона армія перемогла нацистів, а німці втратили у цьому бою понад 300 танків.

Чи так це було насправді?

Оскільки мій опонент щедро цитує мемуари військових і спеціальні видання, я теж скористаюся цим прийомом. Отже: “Наприкінці серпня (1943 року) на танковий завод №112 прибули нарком В.О.Малишев, начальник ГУБТУ маршал бронетанкових військ Я.Н.Федоренко та відповідальні працівники Наркомату озброєнь. Малишев сказав, що перемога на Курській дузі дісталася надто дорогою ціною, наші втрати в обох фазах Курської битви становили близько 6 тис. танків та САУ, а противника — 1, 5 тис.” (И.Шмелев. История танка: 1916/1996. — М., 1996. С.147—148). Нарком пояснював це наявністю у вермахту нових танків і танкових гармат, за допомогою яких можна було розстрілювати радянські танки з відстані у півтора кілометри, нічим не ризикуючи. Малишев зі зрозумілих причин не говорив про рівень підготовки радянських танкістів і про якість управління військами. Веде він мову і про загальну перемогу на Курській дузі, хоча зрозуміло, що з таким рівнем втрат її можна сміливо назвати Пірровою.

Але підемо далі. “13 липня фельдмаршали фон Манштейн і Клюге були викликані у Східну Прусію, і Гітлер повідомив їм, що операцію “Цитадель” треба негайно припинити, оскільки союзники висадилися в Сицилії і туди повинні бути терміново перекинуті війська зі Східного фронту” (Ф.Меллентин. Бронированный кулак вермахта. — Смоленск, 1999. С.337). Запам’ятаймо цю дату: 12 липня відбувся бій під Прохорівкою, а 13 липня Гітлер вирішує припинити спроби наступу на Курській дузі. Мотивує він це необхідністю перекинути війська на Захід, хоча є ще одна причина: того ж 12 липня війська Центрального фронту під командуванням генерала Костянтина Рокосовського перейшли у контрнаступ на північній ділянці Курської дуги.

А тепер щодо співвідношення сил. “На 3 липня (1943 року) всього на фронті “Цитадель” був 1081 танк (з них майже половина танків ще типу Т-ІІІ) і 376 самохідно-артилерійських установок. Число наших танків навіть приблизно не сягало того рівня, про який у пропагандистських цілях пізніше кричали на весь світ Совєти. Ще менше відповідали даним противника відомості про наші втрати в танках в операції “Цитадель”. За цими відомостями, ми втратили набагато більше від того, що ми взагалі коли-небудь мали” (Э.Манштейн. Утерянные победы. — М.—СПб., 2002. С.525). Станом на 5 липня, коли почалася сама битва, німці висунули до лінії фронту близько 1700 танків, штурмових гармат і САУ. Отож Манштейн, з одного боку, чесно наводить дані станом на 3 липня, але одночасно хитрує, не навівши дані станом на 5 липня і применшивши, таким чином, кількість своїх танків. У науковій літературі наводяться й інші дані, але вони або наближені до цієї цифри, або включають броньовані одиниці, які в той час були розташовані на Міус-фронті чи у резерві. Але все одно їх було близько двох тисяч. Дані про загальну кількість одиниць бронетанкової техніки у німців я наводжу для того, щоб показати: 2-й танковий корпус СС ніяк не міг мати у своєму складі на 12 липня 1943 року, після тижня боїв, аж 400 танків. Це початкова кількість бронетанкової техніки у цьому добре укомплектованому корпусі. Але ж були чималі втрати, поки німецькі танкісти йшли до Прохорівки. Втрати як зворотні, коли німецькі машини евакуювали в тил для ремонту і відновлення, так і незворотні, коли танки ремонту не підлягали. До Прохорівки дійшли 273 німецьких танки та штурмові гармати. Це засвідчено німецькими документами, опрацьованими в архівах сучасними істориками. Тому втратити понад 300 одиниць бронетехніки німецький корпус аж ніяк не міг — американський історик Бенін Александер, на якого посилається В’ячеслав Прокоф’єв, пише відверту нісенітницю. Водночас він применшує силу радянських військ: 5-та гвардійська танкова армія, разом із двома доданими танковими корпусами, мала до 1000 одиниць бронетехніки. Здавалося б, перевага колосальна і перемога має бути за червоними танкістами.

Але сталося не так. І тут ми переходимо до головного. 5-ту гвардійську танкову армію спіткав на полі під Прохорівкою фантастичний за своїми масштабами розгром, у який справді важко повірити. Як бачимо, навіть деякі західні історики (ті, котрі некритично користуються радянськими джерелами) ведуть мову про успіх радянських танкістів. Але при детальнішому ознайомленні з перебігом битви, зафіксованим у чималій кількості джерел і документів, все стає на свої місця. І стає зрозумілим, як це німці незворотно втратили 5 танків, а червоні — 334, за іншими даними — 350 (ще близько 400 радянських танків були пошкоджені).

Отже, дослідимо перебіг бою. По-перше, танковий бій був зустрічний. А це означає, що кілька десятків “тигрів” Pz-VI 2-го танкового корпусу СС, які мали надпотужні 88-міліметрові довгоствольні гармати (92 снаряди в боєкомплекті) на практично рівному полі одержали можливість безкарно розстрілювати з великої відстані радянські танки та САУ, до чверті яких були легкими (Т-70 і створена на його шасі Су-76). Жодного шансу навіть пошкодити німецькі важкі танки ані “сорокап’ятки”, що стояли на Т-70, ані 76-міліметрові гармати Т-34, Су-76 та КВ-1 на цій відстані не мали. Треба було підійти на кілька сот метрів і бити в борти “тигрів”, по гусеницях, по кормі. А чи легко було зробити такий кидок, коли до “тигрів” підключалися півтори сотні Pz-ІV з 75-міліметровою гарматою довжиною 48 калібрів, яка на відстані в кілометр пробивала 100-міліметрову броню? Взагалі, посилати в зустрічну атаку проти “тигрів” легкі танки міг тільки безнадійний ідіот або слухняний виконавець будь-яких сталінських наказів, яким і був командувач 5-ю гвардійською танковою армією генерал (майбутній маршал танкових військ) Ротмістров. Мабуть, саме за ідеальну слухняність Сталін не зняв його з командування і не розстріляв після розгрому 5-ї гвардійської танкової армії. Тільки й сказав: “Що ж ти, мудак, за 15 хвилин танкову армію спалив?”. Промовиста деталь: Героєм Радянського Союзу Ротмістров став тільки у 1965 році, разом із “великим полководцем” Леонідом Іллічем Брежнєвим.

Колосальні втрати були і в інших радянських танкових арміях. На початок битви на Курській дузі 1-а гвардійська танкова армія генерала Катукова мала 631 танк. В оборонній фазі вона втратила 954, в наступальній — 1040 танків. Тобто втричі більше, ніж мала на початку битви. Як бачимо, армія просто-таки по конвеєру одержувала нові танки та самоходки, нових танкістів, і вони горіли, горіли, горіли...

Радянські генерали воювали по-сталінськи!

По-друге, німецькі танкісти мали бойовий досвід і кращу підготовку, ніж радянські. Це теж далося взнаки. Московський історик Борис Соколов пише: “Мені довелося розмовляти з одним із учасників Прохорівської битви Л.В.Чековим. Тоді він був старшиною, командиром танка Т-34. Хоча танк був спалений, Леоніду Васильовичу пощастило вціліти. Зате з 50 його друзів по сформованому у Забайкаллі танковому корпусу живими вийшли з поля бою під Прохорівкою тільки п’ятеро. Більшість радянських танкістів не мали необхідного бойового досвіду і на Курській дузі прийняли бойове хрещення” (Соколов Б.В. Тайны Второй мировой. — М., 2000. С.18).

По-третє (і цей факт найретельніше приховувала радянська історіографія), поле битви під Прохорівкою залишилося за німецькими військами. Тільки 17 липня 2-й танковий корпус СС організовано відійшов звідти. Тобто німці мали час (кілька ночей), щоб евакуювати свою пошкоджену техніку, а натомість підірвати більшість радянських танків, щоб зробити їх непридатними для ремонту і відновлення. 38 пошкоджених німецьких танків і 12 штурмових гармат були евакуйовані з поля бою. Якби це поле лишилося за радянськими танкістами, то незворотні втрати німців становили б, таким чином, 55 танків та штурмових гармат, а радянські (враховуючи те, що після влучання снарядів “тигрів” мало що можна було б відремонтувати) — близько 200—250 танків та САУ. Теж погром, але не такий жахливий. З іншого боку, якби німецькі танкісти змогли продовжити наступ (а Манштейн хотів це зробити, і тільки директива Гітлера від 13 липня заборонила йому це), то кількість радянських втрат зросла б ще на 200—300 одиниць — ідеться про пошкоджені у бою танки, які лишилися за межею зайнятої німцями території і значна частина яких була нездатна відійти своїм ходом.

Та ніякого погрому не було б, якби Ротмістров та командувач Степовим фронтом Конєв набралися сміливості і діяли усупереч сталінським наказам про зустрічний удар по німецьких танках. Скажімо, як це зробив командувач Центральним фронтом Рокосовський на північному фасі Курської дуги. Там радянські танки не вступали у дуельний бій з ворогом, не йшли в зустрічні атаки і навіть уникали контратак. Вони діяли із засідок, з обладнаних позицій, з укриттів. Результат: втрати танків уп’ятеро менші, ніж на південній частині дуги (1:1, 5 на півночі і 1:7,5 на півдні), а ще — незначне вклинення німецьких танкових військ. І ніяких “легендарних перемог під Прохорівкою”, просто тяжка й кривава бойова робота. До речі, саме війська Рокосовського і виграли битву на Курській дузі, коли перейшли 12 липня у наступ на Орел, і Гітлеру стало зрозуміло, що оточити війська Червоної армії тут уже не вдасться, отже, треба повертатися на висхідні позиції.

От бачите, шановний пане Прокоф’єв, скільки цікавих проблем історії Другої світової війни (і скільки “накручених” навколо неї радянських міфів), як у краплині води, відбила лише одна битва під Прохорівкою! Видається, що для розв’язання цих проблем потрібна буде праця ще не одного покоління як вітчизняних, так і зарубіжних істориків. У цій праці варто, крім усього іншого, користуватися незаперечним, як на мене, методологічним принципом: радянські маршали брешуть на два порядки більше, ніж німецькі фельдмаршали. Адже німецькі полководці, крім командирів з’єднань СС, не були (принаймні, до літа 1944 року) членами партії, керованої мудрим вождем усього передового людства й озброєної всемогутнім ученням. В одній партії були арії, в іншій — “пролетарії”, але сутність від того не змінюється. Головне — що в підцензурних мемуарах радянської доби майже всі “маршали Перемоги”, на чолі з Жуковим, наввипередки брешуть, і нині це — доведений факт.

А на закінчення — спогади очевидця. Олександр Лебединцев, тоді старший лейтенант-піхотинець, пише: “Дуже добре пам’ятаю той ранок, коли наша колона пройшла залізничний переїзд. Праворуч був будинок вокзалу, на якому я прочитав напис “Прохорівка”. Потім ми спустилися в населений пункт і повернули ліворуч на виїзд. На підйомі відкрилося поле, всіяне танками, і це були наші уславлені Т-34. По ходу маршу я почав їх рахувати, і набралося їх 180. Звичайно, їх було значно більше, я брав у розрахунок тільки ті машини, які були у зоні видимості... Вже при виході з цього поля бою на перехресті польових доріг стояли два німецькі “тигри”. Тоді ми сильно пожалкували, що нам так дорого обійшлася ця перемога” (Лебединцев А.З., Мухин Ю.И. Отцы-командиры. — М., 2004. С.370). Крім зафіксованого фронтовиком страхітливого співвідношення втрат — 90:1, не рахуючи Т-70, маємо приклад цікавої дії невсипущої пропаганди навіть на розумних і мислячих людей: якими б не були втрати у бою, але це “перемога”. А чи перемога насправді? Навіть Піррова? А якщо так, то що ж тоді є поразкою?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Не прощать россиянам. Просто не прощать. Не забывать издевки, телевизионный ад, Тузлу, Институт стран СНГ, Брат-2, запреты на ввоз, удары в спину, брызганье слюной, «на Украине», потопленные наши корабли, «недоязык», Мишу Леоньтева, «квази-нацию», Латынину, псевдострану»,
доктора Лизу, голодомор, книги АСТ, 18 рублей за пост, ненависть, высокомерие, трусость, трусость, трусость и подлость, подлость, подлость.
Не прощать не из-за злобы или ненависти, нет. А только для
того, чтобы избежать повторения уже пройденного. Холодно и прагматично не прощать, без ярости или причитаний.
Или вы думаете, что, когда мы победим в войне, а у них наконец-то сдохнет (прости меня, Господи) Моль, все вдруг расцветет братской любовью?
О да. Канешна. Сначала мы услышим «мы не знали», «нас обманули», «мы не виноваты». Катя Андреева придет на работу в сине-желтой блузке, Валерия споет «Червону руту», а Кобзон извинится за «западенских отморозков». А потом все вернется на круги своя. Или попытается вернуться. Потихоньку, по чуть-чуть, и все-таки опять все снова начнется. Появятся новые Мамонтовы и новые
Соловьевы, и телепланктон будет внимать им с открытым от изумления и радости ртом.
Для того, чтобы это не произошло снова - ничего не
прощайте. Ничего не забывайте. Когда те, кто вчера поливал мою и вашу страну грязью, вдруг начнут клясться в вечной дружбе, не забывайте.
Наших детей, вытряхивающих копейки из своих копилок.
Женщин, отдающих последнее на пункты сбора помощи.
Безруких и безногих двадцатилетних пацанов в госпитале.
Или когда-нибудь нашей стране придется в третий раз сражаться с фашизмом.
https://www.facebook.com/ZEU200/posts/790554344358154?fref=nf
je_suis_la_vie: (Суто)
Забагато сьогодні в стрічці згадувань про тих двох москальських пропагандонів, котрих накрило міною.
Пропоную поставити в цьому жирну крапку.

"Якщо ви хочете досягти чогось дуже гарного у вашій професії, будьте готові, що хтось може зламати вам вашу камеру", - сказав Добкін.

https://www.youtube.com/watch?v=P5EhnOlZ8F0

P.S. Коли б я ше Допу зацитував?..
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
... Меня зовут Диана Макарова.
Леди Ди – такой был мой ник по жизни и в ЖЖ.
Не виноватая я. Меня так назвали, разрешенья не спросив.
:)
Семь лет я вела свой блог в ЖЖ.. Семь лет я плавала в наших, не всегда уютных жежешечных морях, наблюдая за постепенным упадком ресурса, но упрямо не покидая его – несмотря на технические капризы движка, на отток людей из ЖЖ, на то, что ЖЖ уже давно не торт…
Вопрос верности и ретроградства.
Что доминировало – сложно сказать. Ставлю на верность.
Я любила эту площадку.
Далі... )
je_suis_la_vie: (Тризуб)
Пришла пора высказаться по поводу того, что сейчас происходит в Украине, и реакции некоторых на это. "Вата" твердит одно и то же как мантру, словно все читают с одного листочка. Так вот, мои дорогие, идите в баню, отписывайтесь и не морочьте людям голову. Никакого "услышьте нас" или "уважайте нашу точку зрения" не будет.

Итак, основные  )

На додачу від мене http://je-suis-la-vie.livejournal.com/266885.html
je_suis_la_vie: (Тризуб)
7 мая Владимир Путин призвал вооруженных сепаратистов, орудующих в Донецкой и Луганской областях, отказаться от идеи проведения референдума, запланированного на 11 мая. Конечно, можно было бы возрадоваться подобному заявлению и погрезить мыслями о том, что «великий Пу» сливает сепаратистов. Особенно в контексте перехвата украинскими спецслужбами разговора сепаратиста из Донецка Д.Бойцова со своим «духовным наставником» из Москвы А.Баркашовым и грозных заявлений США о готовности введения новых отраслевых санкций против Московии.

Но не тут-то было. Как мы помним, в свое время Гитлер обещал Сталину не нападать на Союз. Перед оккупацией Крыма российские политики, эксперты и СМИ синхронно содрогались в конвульсиях по поводу провала политики Московии в Украине – мол «профукали хохлов». Да и женевская встреча была обещающей. Однако история показывает, что нельзя верить ни единому заявлению из уст российских политиков, как и нельзя полагаться на договора, подписанные с ними.

На этом фоне вызывает серьезную обеспокоенность спецоперация российских спецслужб по уничтожению пророссийски настроенных граждан Украины в Доме профсоюзов. Сейчас тема «Одесской Хатыни», устроенной якобы украинской властью и «Правым сектором» активно используется СМИ РФ (с привлечением лояльных Московии зарубежных экспертов и масс-медиа) для вдалбливания в мозг жителей России тезиса о геноциде «русских соотечественников» в Украине, которых срочно необходимо защищать. Доходит даже до абсурда – российские «эксперты» утверждают, что во время пожара в Доме профсоюзов наиболее подготовленные «правосеки» умудрялись насиловать пророссийских активистов женского пола. Хотя даже не вдаваясь в подробности одесской трагедии, достаточно задаться вопросом: «Кому это было выгодно?»

За последние дни в российских СМИ начал муссироваться вопрос о необходимости введения «миротворческих» войск Московии на Восток Украины с одновременным отрицанием заинтересованности Кремля в силовом развитии событий в нашей стране. Для Путина наиболее благоприятным является введение именно «миротворцев» под предлогом защиты «соотечественников», так как прямая военная агрессия против Украины превратит РФ в Северную Корею, а детишек российских политиков и бизнесменов быстренько выдворят с Европы и США обратно в Московию. Поэтому остается вариант с созданием предлога с помощью российских наемников и сепаратистов для введения «миротворцев» в Украину.

Также обращает на себя внимание резкая активизация российскими СМИ информационных мероприятий, направленных на распространение недоверия к украинским и западным СМИ, которые якобы клевещут о событиях в Украине. Такого рода фактов не было заметно во время операции по аннексии Крыма. Можно предположить, что россиян готовят к мощной дезинформации, для чего их сознание программируется на блокирование альтернативных источников информации.

Помимо этого российские СМИ активно продвигают «дезу» о расстреле украинскими силовиками в ходе проведения АТО мирных жителей (в т.ч. женщин и детей), обстреле из авиации и артиллерии жилых кварталов Славянска и Краматорска. При этом для характеристики украинской власти и силовиков используются такие ярлыки: «каратели», «террористы» «убийцы мирных жителей», «неонацисты», «фашисты».

И, вдруг, на этом фоне из своей берлоги вылезает «главный медведь», сосавший до этого лапу после очередного навешивания лапши своему народу, и начинает реветь на сепаратистов и Луганска и Донецка. Хотя на самом деле не это было главное в заявлении Путина. Важно то, что в своем заявлении он:

-не признал легитимности нынешней украинской власти;

- сыграл заинтересованность в то, чтобы усадить украинскую власть за стол переговоров с уголовниками-сепаратистами;

-сымитировал озабоченность проведением Киевом АТО;

- обвинил украинскую власть в проведении «карательных операций»;

- подтвердил незаинтересованность в проведении президентских выборов в Украине.

Таким образом, в условиях присутствия вдоль украинских границ группировки российских войск и военными маневрами оккупантов в Крыму по случаю 9-го мая, миролюбивые заявления Путина ничего не стоят. Усиление российскими СМИ антиукраинской истерии говорит лишь о том, что сепаратисты и российские спецслужбы активизируют свою подрывную деятельность с целью создания условий для введения миротворческого контингента Московии на Восток, с последующим превращением части нашей страны во второе Приднестровье. Провести на Востоке Украины референдум и обеспечить минимальную видимость его легитимности Путин и кучка проплаченных уголовников не могут – здесь не Крым. Поэтому он будет по максимуму использовать купленное пушечное мясо для демонстрации Западу и своим зомбо-гражданам картинку о коварствах «нацистов» из «Правого сектора», которые, «на трупах женщин и детей» оставляют визитки Яроша.

Секция «Дельта» группы "Информационное сопротивление".
je_suis_la_vie: (Тризуб)
Обращение Игоря Гаркавенко к русским националистам:

РУССКИЙ НАЦИОНАЛИЗМ И УКРАИНСКАЯ РЕВОЛЮЦИЯ - "ДИСКУРС ВОЛКА"

Природным, абсолютным падением, высшим унижением волка является стать собакой. Это его главный выбор и антагонизм. Как "быть или не быть". "Волк" - означает взять свою судьбу в свои руки. "Собака" - означает стать инструментом исполнения иной воли, иной судьбы.

Была ли, свергнутая нами киевская власть "пророссийской"? Нет. И вы это прекрасно знаете.
Была ли она "народной"? Нет. И это вы тоже прекрасно знаете.

Так почему же вы, те кто приехал, и те кто жил в этой стране всегда, не восстали раньше? Почему дожидались, что мы это сделаем за вас, идя с голыми руками или, в лучшем случае, с палками и деревянными щитами на помповики, макары, и калаши? Ответ известен и вам, и мне.

Мы восстали от себя и за самих себя. И лично я уговаривал многих присоединиться к Майдану, убеждая что он не "за ЕС", но что, возможно, это и есть начало - Украинской Национальной Революции. Тогда как вы, "восстаёте" только под знаком "отсоединения" и "присоединения".

Самое большее из "поддержки извне", что я увидел за нашу зиму, это были привезённые в багажниках обычных легковушек покрышки, бензин или какая-то соляра, куски пенопласта, пакеты с вермишелью, бутерброды, и очень редко проскакивающие травматы. Тогда как вы, едва начав своё "отсоединение", уже имели на руках автоматическое оружие последних модификаций, включая гранатомёты и т.д.

Вы действуете нагло и дерзко, надеясь, и будучи уверенными в скором вводе огромной армии. А мы изначально знали, и знаем сейчас, что кроме той армии, которой должны стать мы сами, у нас не было, нет, и не будет никакой другой.

Мы бросили вызов, и если ещё не одолели, то поставили под большой вопрос Зло у себя дома. Тогда как вы, за исключением тех редких, благородных людей, со многими из которых я знаком лично (включая полковника Квачкова) и которые сейчас у вас на Родине мотают срок, вы даже толком, по-настоящему и не дёрнулись на Зло в доме вашем.

"Ну и что, что за нами Путин", - вы говорите нам, - "а вот за вами Турчинов, Юля, и Коломойский"... Всё верно, только "ваш" вам приказывает, тогда как "наши" нас обманывают. И в этой разнице чувствуется наличие силы, да и воли на нашей стороне. Приход Турчинова, освобождение Юли, и т.д. состоялись благодаря нам, и на нашей крови. Путин же состоялся не благодаря вам, и, видимо, свергать его тоже не ваше дело.

До вашего прихода на нашу землю наши внутренние враги, сразу после нашей первой зимней революции, уже начали убивать нас, а мы стали готовиться убивать их. И возобновление этого нас ждёт после вашего ухода. Либо они убьют или пересажают нас, либо мы это сделаем с ними. Третьего не дано. Тогда как вы будете уживаться со "своим" так же, как уживались последние 15 лет.

Когда вы хотите ободрить себя, и обозначить субъект вашей судьбы, вы говорите - "Путин".
Когда мы хотим обозначить субъект судьбы нашей, мы указываем на самих себя, мы говорим - "Мы".

Национал-Революционер осуществляет внешнюю экспансию только в двух случаях, -

1) Когда он навёл порядок у себя дома, то есть тогда, когда у себя на Родине он осуществил национальную революцию.
2) Когда он пытается завоевать и отстоять свою независимость на некой нейтральной территории. Как когда-то это сделал легендарный Д'Аннунцио.

Вы не относитесь ни к первому, ни ко второму пути. Не сумев (да толком и не попытавшись) навести порядок у себя дома, вы несёте всю эту гниль сюда. В ваших действиях нет героизма, потому что вы всего лишь заполнили пустоту, образовавшуюся благодаря тому, что именно мы, ценой своей крови, сбросили плиту антинародной диктатуры.

Вы пришли с войной тогда, когда мы, обескровленные, едва заканчивали свою.
Пришли по шакальи...

Вы не принесли нам оружие, свободу и поддержку, вы просто ударили нам в спину, в тот самый момент, когда мы собирались добить нашего врага. После всего этого вы не имеете никакого отношения к Национальной Революции, и не можете называться националистами.

По отношению к вам применимы те слова, которые были сказаны гордыми, независимыми, продолжающими сражаться против системы чеченцами, по отношению к тем своим землякам, которые сейчас воюют на стороне Путина. Воюют против нас. В том страшном и суровом выборе, который стоит перед каждым воином, - "волк или собака", - вы выбрали путь собак.

Так или иначе, но мы вас остановим.
Так или иначе, но после, мы доведём свою революцию до конца.
И, так или иначе, вместе со всем самым благородным, что есть в Русском народе, мы осуществим Национальную Революцию и у вас дома.
Русскую Национальную Революцию. (З цим останнім реченням - я, єдине, з чим категорично ННЕ погоджуюся. Хай самі все роблять, і взагалі яка може бути "Русскую Национальную Революцию", коли російської національної республіки як такої не існує і ніколи не існувало. Бо РФія не країна, це імперський проект, після розвалу котрого постануть на його руїнах національні угрофінські республіки)

Відділ-пропаганди
je_suis_la_vie: (Тризуб)
Ось ми і почули від Лаврова реальні вимоги РФ заради яких і почалась війна в Криму, заради яких "кузнечіки" через коліно ламали російськомовну громаду Криму і місцевий парламент:

1. Не укладати угоду з ЄС
2. Не укладати угоду з НАТО
3. Перенести президентські вибори (поки не з’явиться рейтингова проросійська фігура в Україні - це вже моє уточнення)


Росія почала торг, але в ньому жодного слова про долю кримців чи російськомовних - лише вимога бути в рабстві у Путіна.
Чи можливо виконати ці вимоги? Навіть, якщо б усі політики разом в Україні захотіли піддатися тиску РФ і погодитися на такі умови, реалізувати їх було неможливо.... Угоду з ЄС підпишуть за кілька днів... Вибори президента відбудуться 25 травня (ми внесли в закон про вибори зміну, яка дає можливість вважати вибори дійсними, навіть, якщо в Криму чи Донецьку їх зірвуть). А що стосується НАТО, то від системи колективної безпеки Україна відмовиться хіба що за умови повернення нам атомної зброї... Тож, вимоги РФ нереальні, ніхто їх не виконає.... Але війни вони однак не почнуть.... Янукович вже почав з нами війну, але тоді був інший час, інший розклад сил.... І Янукович, як виявилося, був не таким божевільним, як Путін.... Уявляю, як здивуються громадяни РФ, коли побачать путінське Межигір'я і його золоті унітази....
Слава Украіні! Країні, яка знищує диктаторів!

---

Ті засранці, що запевняли мене в серпні 2008, шо Росія не нападе на Україну... зараз я вас почищу зі стрічки. Санітарія. Поставтеся з розумінням.

Profile

je_suis_la_vie: (Default)
je_suis_la_vie

April 2017

S M T W T F S
      1
2345678
9101112131415
16 171819202122
23242526272829
30      

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated May. 27th, 2017 06:20 am
Powered by Dreamwidth Studios