je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Після довготривалих і не дуже приємних роздумів, вирішив для себе, що в жодному разі не буду підтримувати, навіть морально, російські проекти в Україні - проекти російських "опозиціонерів", "лібералів", "біженців" тощо. Чому?

-------

Перше. Будь-які громадські проекти росіян "в екзилі" прямо чи опосередковано входять в орбіти політичних лідерів, які позиціонують себе в якості альтернативи Путіну.

На мій погляд, який, звичайно, може бути помилковим, суттєва риса цих лідерів, наприклад, Навального та Ходорковського, полягає в тому, що вони є реалістами, які розуміють для себе, що отримати владу в цій країні можливо лише в одному випадку - якщо хтось з них стане легальним наступником Путіна.

Вони, гадаю, очікують, що з часом складеться такий рівень політичної напруженості в Росії та кризи у відносинах із Заходом, коли Путін буде вимушений гасити її неформатними кадровими рішеннями.

Що він буде змушений поступитися владою на користь неформатних "опозиційних" лідерів, які гарантують йому перезавантеження відносин з США, укладання нового соціального договору з російським суспільством, збереження статус-кво щодо посилення впливу Росії в регіоні та територіальних надбань, й, звичайно, особисту недоторканість.

І Навальний, і Ходорковський, не очікуючи на запрошення до перемовин, вже публічно надали йому всі необхідні гарантії. І ці гарантії - не тільки для Путіна, але й для російського суспільства, квінтесенцією якого Путін і є.

Для нас це означає лише одне - наступники Путіна, в разі реалізації подібного чи будь-якого іншого сценарія, будуть ініціювати вихід Росії з Донбасу, але точно не повернуть нам Крим.

Що "нова Росія" намагатиметься і надалі затягувати нас назад, в свою орбіту, але вже шляхом м'якого впливу. Що відозмінена концепція "русского мира" буде й в майбутньому застосовуватися до нашої країни напряму і через європейських партнерів. Що ця країна і надалі буде намагатися залишити за собою домінантну позицію в регіоні за рахунок сусідів.

Оскільки саме в цьому і полягає довгостроковий запит російського суспільства, який так влучно вхопив свого часу Путін та його оточення.

Тобто, будь-яка громадськість, яка орієнтована на внутрішньополітичні процеси в Росії, вже, по своїй суті, працює проти України.

З часом, після досягнення своєї мети там, в Росії, "консерви" стануть інструментами російського впливу тут, в Україні.

На жаль, вони стануть "якорями", якими нова влада Росії буде підтягувати нас до себе, толерувати та змушувати йти на компроміси, в тому числі - моральні.

-------

Друге. Деякі іноземні стейкхолдери України живуть та працюють в хибному дискурсі - дискурсі, який має назву "русский мир".

В ньому Росія відіграє роль та сприймається як регіональний лідер, суб'єкт регіональних політичних процесів, а Україна є об'єктом російського впливу.

Можу помилятися, але доволі часто, спілкуючись з іноземними чиновниками, експертами, помічаю, що вони та їхні дії в Україні опосередковано сфокусовані на внутрішніх питаннях Росії.

Тобто, ми до сих пір сприймаємося лише як інструмент, майданчик впливу на російські внутрішньополітичні та громадські процеси. І наша суб'єктність в цій системі, в довгостроковому періоді, зводиться до мінімуму.

Потім, коли цей вплив на Росію завершиться перемогою сил, альтернативних путінській системі, деякі наші союзники об'єктивно почнуть відігравати роль стейкхолдерів саме Росії.

Вони стануть тією зовнішньою силою, яка також буде змушувати нас обнулити стосунки з "новою Росією", піти їй на поступки, знову почати сприймати себе в якості "молодшого брата".

Це - хибна історія.

І наше завдання полягає в тому, щоб поступово вводити наших партнерів в новий конструктивний дискурс, в якому є лише два суб'єкти: "Західний світ" та "Україна". І жодної Росії в якості третьої сторони конструктивної взаємодії.

Один із найбільш простих кроків, які можемо в цьому напрямку робити ми, - не легітимізувати проекти російських громадян в Україні, що підтримуються нашими союзниками, але які зосереджені на російському порядку денному.

Треба розуміти, що росіянам потрібна Росія, а нам - ні. В нас є Україна, і ми маємо власні амбіції в східно-європейському регіоні.

-------

Третє. Наближається час, коли частина російського суспільства, через економічний та політичний колапс в РФ, буде змушена шукати притулку саме в Україні. Чому в Україні?

Через значне розповсюдження російської мови (не треба вчити національну мову), умовну культурну близькість, сприйняття України як частини Росії...

І це з часом створить для нас серйозні виклики.

Одним із таких викликів стане те, що буде створено ризики для збереження та відтворення української етнічної ідентичності, української мови, проукраїнського проєвропейського дискурсу.

Біженці стануть сильною частиною впливу російської ментальності, російської політичної культури на процеси в нашій країні. Згодом вони також стануть впливовим електоральним чинником.

Чому так? Тому що росіяни дуже сильно відмінні від нас. І, що важливо, вони абсолютно цього не розуміють.

На жаль, вони до сих пір вважають нас частиною себе, частиною свого культурного ареалу. І в їхній ментальності, які і сотні років тому, домінують месійність, ескпансіонізм та віра в ефективність агресивних екстенсивних методів освоєння реальності. Також в них є великі проблеми щодо культурної адаптації в нових умовах.

-------

Тому задаю собі питання: чи є сенс допомагати створювати в Україні новий "бруклін"? Середовище, яке орієнтовано на Росію, а не Україну?

Середовище, яке в майбутньому не буде або не зможе інтегруватися в українське суспільство на умовах українського суспільства?

Яке не буде лояльним до української держави та державності взагалі? Яке не буде лояльним до українського внутрішньополітичного курсу та українських зовнішньополітичних амбіцій?

Єдиний висновок, який спадає на думку, полягає в тому, що росіяни повинні відкривати себе в якості українців. Що вони мають відкривати для себе Україну, перероджуватись у якості неофітів української європейської ідеї.

Це можливо лише через отримання власного, приватного, не завжди приємного, досвіду інтеграції в українське суспільство. Без жодних проросійських інституційних посередників.

І ми в жодному разі не маємо надавати їм інструментів для того, щоб будувати тут, на нашій території, альтернативну Росію.

PS

Прошу зважити на те, що не є істиною в останній інстанції, і що викладене в пості - лише приватна думка, плід довготривалих рефлексій на тему величезної кількості текстів в "ліберальних" російських ЗМІ.

Сергій Костинський©
https://www.facebook.com/s.kostynskyi/posts/1356306864429021
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Ціннісні ресурси війни і миру: український формат

Вирушивши в дорогу, треба йти. Якщо дуже кепсько — прискорити ходу. Але не озиратися назад, де біля грубки було тепло, вітер у комині вив

по-діккенсівськи, а на столику лежав мармелад зі щипчиками.

Ілля Еренбург.
"Надзвичайні пригоди Хуліо Хуреніто та його учнів"





Зараз Україна перебуває в точці біфуркації, або перед своєрідним "моментом істини" у нашому конфлікті з Росією.

Нинішнє поширене, але від цього не менш хибне, сприйняття ситуації як "затишшя" криє в собі макронебезпеку. Насправді ми спостерігаємо лише зміну парадигми розгортання цього довгострокового конфлікту. Ба більше, формується тривожне відчуття "тиші перед бурею", особливо зважаючи на ту активність, яку продовжує розгортати Росія на території "ДНР/ЛНР", а також Криму (про який багато хто регулярно забуває). Перспектива масштабних бойових зіткнень увиразнюється на обрії дедалі чіткіше.

При цьому наша методологічна основа для аналізу ситуації багато в чому обертається навколо концептів попередніх 20 років незалежності. Відмова від закостенілих і неефективних підходів відбувається дуже болісно, з серйозним відкочуванням до "звичної" для багатьох реальності.

Нинішній короткий, як видно, період — чи не остання можливість серйозно заново оцінити поточний стратегічний контекст розгортання військово-політичної ситуації в Україні й навколо України, а також почати думати про те, якою може бути наша відповідь на нові виклики українській державності й національній безпеці.

І робити це ми повинні виходячи не з наших абстрактних припущень про реальність, а беручи до уваги той факт, що "велика війна", до якої чимдалі наполегливіше готується і яку провокує Росія, цілком може стати реальністю.

А Росія справді готується. Для нас особливо тривожною є ситуація на наших кордонах. Наприклад, у Бєлгородській області Росія будує одну нову (всього за 25 км від українського кордону) і відновлює стару радянську військову базу. У травні 2016 р. стало відомо, що в Ростовській області розгорнуть нову мотострілецьку дивізію чисельністю близько 10 тисяч осіб. До Брянської області перекинули 28-му окрему мотострілецьку бригаду разом із технікою та озброєнням (під потреби нових підрозділів тільки в цій області вже відводять приблизно 142 гектари). Загалом же Росія створює три нові дивізії — дві в Західному військовому окрузі, одну в Південному. Кожна дивізія — приблизно 10 тисяч осіб. Крім того, посилюється військове угруповання в Криму. В 2015 р. Росія поповнила Чорноморський флот більш як 200 одиницями нової військової техніки, серед них — 40 бойових кораблів і суден забезпечення. ЧФ передано понад 30 літальних апаратів, зокрема сучасні багатоцільові винищувачі Су-30СМ, а частини берегових військ поповнилися 140 одиницями новітньої автобронетанкової техніки. Все це накопичення сил не може тривати нескінченно. Особливо враховуючи ослаблення східного кордону РФ (частину військ до Західного військового округу перекидають звідти). Росія пояснює це необхідністю "адекватно відповісти на посилення НАТО", але є обґрунтовані побоювання, що робиться це зовсім з іншою метою. Навряд чи можна серйозно сприймати припущення, що скупчення такої маси військовослужбовців і військової техніки — усього лише гра м'язами. Все це вельми недешеві ігри, і вони цілком виправдані, якщо передбачається подальше використання цих сил за прямим призначенням. І саме ми — перші на шляху всієї цієї військової машини, очолюваної агресивним і цинічним російським керівником.

Ми повинні чітко розуміти, що для України воєнна загроза з боку Росії не зникне ніколи. Причому ймовірність зростання цієї загрози (і перехід її до активної фази) тим вища, чим менш успішною буде робота Росії з дестабілізації України іншими методами.

Питання в тому, чи готові ми визнати реальність війни і готуватися до неї повноцінно. Тим більше що до всього додається ширша й важливіша проблема, з якою ми стикаємося вже зараз: з міжнародним контекстом російсько-української війни.

Однак навіть визнаючи високу ймовірність масштабної війни, ми повинні пам'ятати про два важливі (навіть принципові) моменти.

По-перше, у випадку прямої масштабної воєнної агресії Росії проти України наші шанси вистояти в ній мінімальні. Наші потенціали настільки різні, що очікувати іншого складно. Принаймні це справедливо для нинішнього стану українських Збройних сил і їх військово-технічного забезпечення. Наше завдання максимум (знову ж таки — виходячи з нинішнього реального стану ЗСУ) — завдати противникові максимальних втрат, сповільнити його (щоб дочекатися допомоги з боку наших союзників, якщо вони захочуть її надати) і зробити для противника подальше просування, утримання території дуже дорогим задоволенням.

По-друге (і це логічно випливає з попереднього пункту), наше основне завдання — створити умови, щоб не допустити такої війни. Це включає в себе всі дії, спрямовані на послаблення РФ (дипломатичні, економічні, інформаційні), посилення нашого потенціалу стримування агресора (зокрема переозброєнням армії та політичною консолідацією суспільства) і зміну самого підходу до осмислення загроз, а також до реагування на них.

Утім, багато тут залежить не тільки від нас, а й від наших європейських партнерів, які про свої відносини з РФ дедалі частіше висловлюються досить двозначно.



Чи стане Європа "колективним гюлленцем" Дюрренматта?

У видатного швейцарського драматурга Фрідріха Дюрренматта є твір — "Візит старої дами". "Стара дама" Цаханассьян спокушає жителів міста Гюллена астрономічною сумою за таку собі дрібницю: убивство одного громадянина — Ілла. Лише одного. За це вони отримають таку суму, з якою можна ні про що не думати і жити так, як вони жили раніше: розкішно й без особливих турбот. Так, якийсь час жителі сумніваються, заявляючи, що "цінності понад усе", але наприкінці здаються. І "винний" помирає. І не заради мерзенних грошей, а заради "торжества справедливості", "відновлення моральності" і "совісті, що прокинулася".

За великим рахунком, цей твір — про спокусу й цінності. Причому про спокусу не так грішми, як перспективою "ситості" й "спокою", а також можливістю нічого не змінювати.

Аналогії між цією історією і відносинами між Україною—Росією—Європою до болю нагадують той-таки трикутник історії Дюрренматта: Ілл—Цаханассьян—гюлленці (що завважив якось і політолог Борис Пастухов). Звичайно, Європа не схожа на збіднілий Гюллен. Та й Росія — явно не та країна, котра може вільно кидатися грішми (про що недавно так переконливо повідомив російський прем'єр-міністр жителям Криму). Але спокуса не обов'язково пов'язана з грубими матеріальними благами. Нині Росія спокушає Захід міфами про те, що може повернути час назад (у період до 2014 р.), що вона допоможе Заходу у вирішенні його пекучих проблем (біженці, Сирія, терористи, ІДІЛ — усе, що завгодно), що гроші з "дикої, але багатої" Росії знову потечуть у Європу. А для цього потрібно всього лише "вбити" Україну — відмовити їй у міжнародній підтримці, фінансовій допомозі, засудити, та хоч би й просто заплющити очі на те, що робить там Росія.

Сьогодні наші західні друзі демонструють значно більше самовладання, ніж гюлленці: для них цінності й принципи значать набагато більше, ніж для абстрактних громадян вигаданої історії. Однак і ми не можемо заплющувати очі на те, що громадська думка багатьох європейських країн коливається і змінюється. Змінюється не на нашу користь. Останнє за часом рішення французького Сенату — з їх числа. Або заяви Ф.-В.Штайнмайєра про те, що треба вже починати думати про скасування санкцій взамін на "істотний прогрес" у виконанні Мінських домовленостей.

Дедалі голосніше й чіткіше лунають заклики повернути Росію у Велику вісімку, скасувати санкції й поновити повноцінні економічні відносини (як зробив нещодавно в Санкт-Петербурзі Н.Саркозі). Ба більше, ті, хто до цього закликає, вже починають "раціоналізувати" свої заклики, посилаючись на "спільність українського й російського народів", на "об'єктивні підстави Росії претендувати на Крим", на те, що "Україна не проводить реформ", тощо. А словами колишнього міністра юстиції Франції Р.Даті, котрий недавно закликав зняти санкції з керівників російських спецслужб, могли б по праву пишатися і Бургомістр, і Вчитель з п'єси Дюрренматта: "Реальна політика — це вже не вибір, це наш обов'язок, нав'язаний світом навколо нас. Ми можемо не погоджуватися з усім і ми можемо накладати болісні санкції, але є цілі й інтереси, які вимагають від нас вийти за бажання покарати".

Як довго європейські політичні лідери зможуть протистояти цьому тиску громадської думки (до речі, сформованої і за активної підтримки тієї ж таки Москви й лояльних до неї політичних партій і громадських рухів)? Швидше за все, для радикальної зміни позицій буде потрібна заміна нинішніх європейських лідерів новими. І відбутися це може вже 2017 року, коли відбудуться президентські вибори у Франції й парламентські в Німеччині. Не за горами вибори і в інших європейських країнах. Чи зможуть (і чи захочуть?) нові керівники продовжувати конфронтаційну лінію з Росією? Відповідь на це дати зараз складно.

Однак чого нам у цій ситуації точно не варто робити, то це займатися моралізуванням. Розмірковувати, чи знімуть санкції і якщо знімуть, то чи морально вчинять наші союзники чи ні, чи продався хтось Москві чи ні, насправді немає сенсу. Як мінімум — з точки зору раціонального погляду на реальність.

Тим більше що коли до кінця бути чесними, то навіть усередині України ситуація дуже складна — як у соціально-економічній сфері, так і з погляду загального стану нашого суспільства, і це не може не викликати тривоги. Втома суспільства від офіційно не оголошеної війни, різке зниження соціальних стандартів і умов життя, відсутність позитивного бачення реформ (у лютому 2016 р. понад 70% українців вважали, що реформи не проводяться) — все це стимулює зростання полярних настроїв: від апатії до протесту. Усе це спритно використовують російська пропаганда і її розвідслужби для "розгойдування" ситуації зсередини.

Відтак Україна повинна вже зараз планувати свою діяльність так, ніби жодних санкцій немає, а міжнародний контекст складається не на нашу користь. Тільки це дозволить нам уникнути найважчих сценаріїв (на кшталт масштабної воєнної агресії або зміни ставлення до нас союзників).



Концептуальна рамка нової стратегічної діяльності України: асиметрія, проактивність і стратегічний аналіз/діяльність

Тут ми підходимо до важливого питання про те, якою ж може бути наша відповідь на такі дії Росії, і чи є вона взагалі? Вона є. І її суть — стратегічний аналіз і стратегічна діяльність, яка тримається на двох стовпах: асиметричність і проактивність.

Росія майже відкрито визнає, що не спроможна займатися стратегічним аналізом і, тим більше, стратегічним плануванням. Довколавладні наукові еліти навіть намагаються це обґрунтувати тим, що в нинішньому світі стратегії унеможливилися як такі: "сьогодні лідерів не слід оцінювати з погляду їхнього стратегічного мислення. Адже воно майже неможливе. Єдиний критерій — здатність правильно реагувати на поточні виклики, що виникають постійно, — тримаючи в голові бодай мінімальну дистанцію вперед", — вважає Ф.Лук'янов. Власне, інтерв'ю різних російських аналітиків, які причетні до вироблення Росією зовнішньополітичних рішень (наприклад С.Караганова або Л.Решетнікова), лише увиразнюють цю нездатність російського істеблішменту мислити стратегічно.

Однак саме ця нездатність — наш шанс. Не віра в "закордон нам допоможе" або очікування нової ціни на нафту марки Brent. Ні. Наш шанс — грати стратегічно з закостенілими тактиками. Блискучими тактиками, та всього лише тактиками.

Насамперед має змінитися міцно вкорінена практика, коли оперативно-тактичне управління грає першу скрипку в системі національної безпеки та оборони, тоді як власне стратегічне — лише другу. Якщо говорити про наявність справді стратегічного аналізу, слід визнати, що в цей момент ми об'єктивно перебуваємо в складній ситуації. Однак якщо ми не зламаємо цієї тенденції, то знову заплатимо життями українських військовослужбовців, які й зараз гинуть у "мирному Донбасі".

Безумовно, Національний інститут стратегічних досліджень у рамках своїх можливостей робить усе, щоб надати військово-політичному керівництву потрібні розробки, але цього мало. Критично мало. Виконання такого завдання потребує об'єднання зусиль учених, представників держструктур і органів сектора безпеки та оборони, громадянського суспільства. А для об'єднання зусиль нам потрібен своєрідний "науковий хаб", певна точка докладання зусиль і знань. Де цей хаб буде створено, не так важливо, хоча, об'єктивно, саме НІСД має найкращі можливості для виконання ролі такого інтегратора. Головне — щоб його створили і він мав можливість виконувати свої завдання. Як каже один з ключових ідеологів гібридної війни, яку ведуть проти нас, російський генерал Герасимов, цінність науки — у передбаченні. Із цим складно не погодитися. Але нам це треба не просто повторювати як ритуальну фразу, а зробити основою практичної діяльності.

І тут наше друге питання — наша стратегічна діяльність. Нині її практично немає. Ми хапаємося за поточні ситуативні рішення і намагаємося зробити з них "стратегію". Не може бути довгостроковою стратегією держави ідея "домагатися продовження санкцій проти Росії". Бути тактичним пріоритетом — безперечно. Але не стратегією. Росія намагається втягти нас у зрозуміле й комфортне для неї симетричне протистояння. Щоб ми витрачали час і гроші на стандартні озброєння. Щоб ми постійно тримали свою економіку в стані стресу. Щоб ми втягувалися в дорогу гонку озброєнь, якої ми в класичному вигляді виграти не можемо (як свого часу США втягли СРСР у глобальну гонку за програмою "Зоряних війн"). Ми не можемо собі цього дозволити. Насамперед — ресурсно.

Важливе запитання, що неминуче виникає в будь-якого читача: чи здатні нинішні еліти, військово-політичне керівництво країни прийняти цю нову реальність і мислити стратегічними, а не тактичними категоріями? Однозначної відповіді на нього дати тут і зараз не можна. Однак насправді не це найголовніше. Адже якщо еліти цього не усвідомлюють, якщо не здатні прийняти цю об'єктивну вимогу часу і запоруку схоронності нашої країни — не стане ні самих еліт, ні країни, якою вони управляють, бо тим самим створиться вікно для тієї масштабної агресії, якій вони не зможуть запобігти і на яку не зможуть відповісти. Відтак прийняття нової логіки діяльності — це не питання політичної дискусії, це екзистенціональна рамка існування України, якій потрібна цілісна й новаторська стратегія боротьби з агресором.

Основою цієї нової стратегії мають стати нестандартність дій (асиметричність), завдавання ударів по найчутливіших місцях противника, інноваційність. Без цього в нашому довгостроковому (а воно буде саме таким) протистоянні не перемогти. І, як ми вже зазначали, мета всіх цих дій — не допустити війни і посилювати тиск на Росію, щоб вона була зайнята безліччю не смертельних, але чутливих ударів і не мала можливості сконцентруватися на одній меті. У даному випадку — на нас.

Ми повинні виходити з новими ініціативами на всіх напрямках. Особливо — на зовнішньополітичній арені. Ми повинні зробити все можливе для прискорення реформування Ради Безпеки ООН, щоб унеможливити використання Росією свого права вето як інструмента гібридної війни. Слід активніше долучитися до дискусії про формування нових коаліцій держав у Східній Європі. Одним з таких перспективних проектів є Балто-Чорноморська коаліція держав: такі країни, як Польща, Балтійські країни, Скандинавія, Румунія, особливо гостро відчувають загрози, які вже спіткали Україну.

Не повністю вичерпано потенціал боротьби з ідеологічними основами російської агресії на міжнародній арені. Зокрема, концепцію "Русского мира", яка де-факто перетворилася на відверто нацистську й шовіністичну, слід заборонити на міжнародному рівні — так само, як свого часу заборонили нацистську. І для людей (або держав), котрі її просувають, мають бути такі самі правові наслідки, як і для послідовників нацистської ідеології. Адже насправді, говорячи про практичне вираження концепції "Русского мира", ми стикаємося зі справжнісіньким "православним ІДІЛом" — на Сході України діє (або діяли) відразу кілька різних "православних армій", що творять такі безчинства, які навіть бойовикам ІДІЛу не спадали на думку.

Ширшим і активнішим має бути наше співробітництво з НАТО. Ми не тільки можемо, а й повинні ініціювати спільні розвідувальні акції в Чорноморському регіоні й на східних кордонах НАТО. Перспективною є ініціатива створити під егідою НАТО спільну військову флотилію України, Румунії та Болгарії, а в перспективі до неї могла б приєднатися Туреччина. Взагалі все співробітництво між Україною і НАТО потребує рішучого оновлення.

Уразливою залишається економічна сфера — боротьба за неї буде складною і важкою. Слід підготуватися до радикальних кроків у цій сфері. Наприклад розглянути можливість запровадження надзвичайного економічного стану (особливо якщо конфлікт перейде в активну форму), а також розширити пакети економічних санкцій. І, звичайно, слід запровадити прямі обмеження щодо агентів економічного впливу РФ в Україні (за даними журналу "Український тиждень", кожне восьме з 200 найбільших українських підприємств контролює російський капітал).

У контексті економічних контрзаходів важливо постійно пам'ятати про інфраструктуру — насамперед це дороги, комунікації, системи підтримки військ на місцях. Нині все це перебуває у вкрай важкому стані, і його слід виправляти. Виправляти швидко. Розвиток інфраструктури, її захист повинні стати одним з пріоритетів держполітики. Ба більше, треба розглянути можливість інтернаціоналізувати проблему її захисту.

Серйозно слід переглянути логіку внутрішньополітичних процесів — в умовах війни (особливо гібридної) ми не можемо щоразу гасити пожежу в себе в тилу.

На випадок радикалізації конфлікту ми повинні бути готові до різких, непопулярних, але конче потрібних кроків: до запровадження воєнного стану на всій території України й оголошення стану війни. Вже зараз потребує законодавчого визначення статус неконтрольованих територій як окупованих — не можна продовжувати вдавати, що все чудово й нічого не відбувається. Потрібно уточнити законодавче поле щодо можливості позбавлення бойовиків і сепаратистів громадянства України. Це абсолютно відповідає загальносвітовим тенденціям, і не варто цим нехтувати.

Складне питання з тим, що робити з "неоднозначними" темами, які постійно хвилюють суспільство: декомунізацією, люстрацією тощо. Безумовно, є чинне законодавство, і його слід виконувати, однак практику його реалізації все-таки варто переглянути. Цілком очевидно, що різкими й не завжди продуманими рішеннями ми загострюємо ситуацію навіть там, де цього можна було б легко уникнути. Роблячи такі важливі речі, як, наприклад, люстрація, її виконавці іноді скочуються до радянської "кампанійщини", проводячи її бюрократично-механістично, без урахування здорового глузду і національних інтересів.

Величезний пласт роботи нас очікує в інформаційній сфері. Там ризики й загрози все ще залишаються дуже серйозними. Росія не просто готова — вона максимально повно використовує проти нас увесь доступний їй інформаційно-пропагандистський арсенал, на побудову якого пішли роки й мільйони (мільярди?) доларів.

Під ударом опиняємося не тільки ми — Росія завдає ударів по Європі й з Європи, розконсервовуючи проросійські проекти, експертів, політиків, просто "корисних ідіотів". Пряме зіткнення з Росією на цьому полі для нас практично неможливе. Це не означає, що ми маємо забути про такі речі, як контрпропаганда, протидія ворожому контенту або підвищення медіаграмотності населення. Але цього недостатньо — потрібно шукати асиметричні відповіді.

Насамперед — на міжнародному рівні. У 1936 р. світ уже намагався дати відповідь на пропаганду, розгорнуту нацистською Німеччиною, — тоді було ухвалено "Міжнародну конвенцію про використання радіомовлення в інтересах миру". Як бачимо, проблема не зникла. Ми знову потребуємо норм, що обмежують злочинні структури й порушників міжнародного права у плані можливості доносити до світу свою позицію. Гадаю, що саме Україна повинна виступити з зовнішньополітичною ініціативою, яка унеможливить використання міжнародного інформаційного простору у своїх інтересах такими порушниками міжнародної безпеки (і міжнародного права), як Російська Федерація, ІДІЛ, інші терористичні структури.

Залишається складною ситуація у внутрішньому інформаційному просторі. Особливо це стосується того, що ми умовно можемо назвати "сірою зоною", — лінії зіткнення з територією ОРДЛО. Росія як безпосередньо, так і через "ДНР/ЛНР" продовжує активно інформаційно впливати на ці регіони. Ми ж продовжуємо вдавати, що ці території майже нічим не відрізняються від решти інформаційного простору країни. Але це не так. І ігнорувати цей факт не те що недалекоглядно, а в стратегічній перспективі навіть злочинно. Для цих районів потрібен зовсім особливий режим функціонування інформаційного простору — особливий порядок роботи журналістів, радіо і телемовлення, а в широкому значенні — будь-якої діяльності, що може бути визначена як інформаційна й така, що формує свідомість громадян. І в цьому сенсі нам потрібен здоровий пакт щодо такої політики між державою та українською журналістською спільнотою. Власне, готовність до такого діалогу продемонструє зрілість як держави, так і медіаспільноти України.

Останньою в переліку, але не останньою за важливістю є проблема створення ефективного щита для протидії прямій воєнній агресії. Як уже було сказано, вести суто симетричну війну з Росією ми навряд чи зможемо — занадто вже різні в нас із нею вагові категорії. Мусимо знайти такі рішення, які, з одного боку, дозволять нам підтримувати високий рівень готовності військ і їхню здатність відбити пряму атаку, а з іншого — щоб це не знищило нашу економіку.

Насамперед ми повинні радикально змінити систему ухвалення рішень у цій сфері. Нині ми зобов'язані говорити про необхідність створити військово-промислову комісію на чолі з президентом. І уряд, як мінімум на рівні першого віце-прем'єр-міністра, повинен брати в цьому активну участь. Мета цієї комісії — аж ніяк не в дублюванні всіх наявних структур, а у визначенні пріоритетів і контролі їх виконання стосовно того, що стане основою нашого щита проти потенційної масштабної агресії. А тут ми можемо зробити ставку лише на одну річ — на інновації.

А Україні (промисловості, інститутам НАН України, просто науково-дослідним колективам або конструкторським бюро) є що запропонувати нашим військовим у найрізноманітніших сферах — починаючи від оперативно-тактичних ракетних комплексів, можливості створення українських аналогів Javelin і закінчуючи бойовими БПЛА й військовими роботехнічними комплексами (які та ж таки Росія активно розробляє і вже використовує на практиці в Сирії, а про важливість цього питання для неї свідчить і ухвалення державної цільової програми роботизації Збройних сил РФ до 2025 р.). Для нас життя кожного нашого солдата повинно бути особливо цінним, і інноваційні озброєння — саме те, що допоможе ефективніше його зберегти.



Що далі?

На початку статті наведено як епіграф фразу з видатного твору Іллі Еренбурга. Вона, мабуть, найточніше відбиває наш поточний стан і те, що нам треба робити. Ми вже "вийшли на дорогу", але весь цей час робимо все можливе, щоб не йти нею, всіляко відтягуючи момент походу. Нам усе ще хочеться назад, до "тепла грубки" і "мармеладу зі щипчиками". Однак усього цього вже немає, а ми відмовляємося визнати, що повертатися нема куди.

Фантомні болі старої системи, що розвалилася як з природних причин, так і за активної допомоги з боку, зрада стратегічного партнера — все це дає нам можливість не брати в дорогу кайдани минулого, а справді рішуче йти вперед. Ми повинні сформувати нову модель системи національної безпеки та оборони, здатну відповідати на виклики дня не тільки нинішнього, а й завтрашнього. Росія (якщо тільки не станеться чогось екстраординарного, що не вписується в загальний прогноз розвитку ситуації) буде нашим довгостроковим дестабілізуючим супутником, що постійно підводить нас до межі масштабної війни, за якою цілком може вибухнути й "велика війна".

Наше виживання залежить від того, чи будемо ми до неї готові. А це — завдання стратегічне. Якщо ми не зрозуміємо, що повинні займати активнішу позицію — не тільки захищатися, а й контратакувати (нав'язуючи свій порядок денний на всіх фронтах протистояння), якщо ми й далі ігноруватимемо стратегічне планування, якщо не усвідомимо потенціалу розвитку інноваційних військових технологій (усвідомимо не на словах — тут у нас усе нормально, а в реальних рішеннях і діях), то в разі загострення військово-політичної ситуації ми можемо виявитися не просто беззахисними перед ворогом — наша недалекоглядність призведе до найтяжчих наслідків для країни. І до нових людських жертв. А це те, чого ми собі дозволити просто не можемо.
http://gazeta.dt.ua/internal/2017-y-dali-bude-cinnisni-resursi-viyni-i-miru-ukrayinskiy-format-_.html
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
А мені дуже сподобалося, що на 21-му році відновленої Держави, з'явився такий ось відео ролик:



Оце те, що я називаю "концепцією світогляду". Ні секунди жалю "по своїй долі", ніяких шмарклів. Оце те що давно мало бути вдовбувано в голови молоді, а не на якомусь там 21-му році...
Не те шо оце шмаркачило галіме.

Я не містик, але на 21-му році і "меч Святослава" знайшовся і "лодія Святослава". Десь власник, ось вже гримлять його кроки. Жалю не буде ні до кого. Ібо заїбали ви, українофобська наволоч.
Слава Україні! :)

Роздуми над святом української державності.
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА
ЛІТОС
(АБО КАМІНЬ ІЗ ПРАЩІ ПРАВДИ НА РОЗБИТТЯ МИТРОПОЛИЧНОГО БЛУДОСЛОВІЯ)

Броварі
"Українська ідея"
2004

"Основна засада Української держави полягає в тому,
що в самостійній державі має бути й самостійна Церква…
Ніякий уряд, що розуміє свої державні обов'язки, не може погодитись на те,
щоб осередок церковної влади перебував у іншій державі…
Автокефалія Української Церкви - це не лише церковна,
а й національно-державна проблема.
Це конечна необхідність нашої Церкви, нашої Держави, нашої Нації".

О. Лотоцький
"Українські джерела церковного права"

ШАНОВНІ ЧИТАЧІ!

Очевидно, дехто з вас відчув, що назва книжечки, яку Ви тримаєте в руках, уже чимось знайома Вам.
Ви не помилилися. На обкладинці - дещо перефразована назва полемічного твору, написаного в 1644 році моїм "майже однофамільцем" - Київським митрополитом Петром Могилою (чи колективом священиків під його керівництвом) у відповідь відомому католицькому письменнику і церковному діячеві Касіяну Саковичу, на облудні звинувачення Української Православної Церкви, викладені в його творі "Перспектива і вияснення блудів, єресей і забобонів у греко-руській церкві…"
Отже, Літос (камінь) бл. Петра Могили був спрямований на розкриття облуди католицького ксьондза.
Але часи міняються й, на жаль, не на краще. Бо якщо колись, у 17 ст., нашим предкам доводилося захищати Українську Православну Церкву від нападок християн, але все ж таки іншого, католицького віровизнання, то сьогодні її доводиться боронити вже від християн православних, але іншої політичної орієнтації.
Отож, вступаючи в полеміку із сановитим політиком у рясі, назвою свого твору я хотіла нагадати, що одеський Владика - далеко не перший, хто шукає "єресєй" і "блудів" у нашій Церкві та під виглядом боротьби за "істинну віру" вправно тче ідеологічну павутину над нашим народом.
Ми терплячі й толерантні. Ми не любимо вступати в суперечки й конфронтації. Ми пробуджуємося лише тоді, коли терпіти далі несила. Мабуть, тому ми так часто програємо, що пробуджуємось надто пізно, коли вже нічого переробити й виправити не можна. А, може, ми просто дещо лінькуваті й пасивні?
Ми, члени Одеської обласної організації Народного Руху України, також намагалися бути вкрай толерантними. Коли у нас зібралося стільки свідчень антиукраїнської діяльності духовенства церков, підпорядкованих Московському патріархату, що далі мовчати було неможливо, ми обмежилися заявою, яку направили в органи державної влади (див. додаток № 1).
Була думка оприлюднити заяву в засобах масової інформації, але… ми толерантні! Ще, не доведи, Боже, якесь протистояння між віруючими спровокуємо, чи в українському середовищі спалах обурення оприлюдненими фактами викличемо…
Одначе вже через якийсь місяць уся одеська преса, підпорядкована митрополиту Одеському й Ізмаїльському Агафангелу, загаласувала, що "единственную каноническую и истинно православную Церковь" та її митрополита "преследуют националисты", які хочуть "уничтожить православие в Украине".
Мене в тих писаннях і Євдоксією, що Іоана Златоуста переслідує, обізвано було (під Златоустом, ясна річ, підрозумівався митрополит Агафангел…), і "беснующейся Иродиадой", що митрополичої голови прагне… Матеріалу навіть для позову в суд вистачило б.
Але ж ми - толерантні! Ми ж у суперечок й конфронтації уникаємо!..
Наше мовчання лише додало митрополитові певності: в інтернеті появилася його заява "Рух против православия" (додаток № 2), в якій Одеський Владика, сам того не сподіваючись, мимохіть розкрив усю глибоко продуману систему тез і понять, що дають змогу підлеглому Москві духовенству будувати на них справжню Вавилонську вежу облуди. У її лабіринтах легко заплутатись не лише прихожанам церков Московського патріархату, а й світовій православній громадськості, яка, ясна річ, не краще, ніж прихожани, ознайомлена як з історією України та її Церкви, так і з процесами, що відбуваються в ній сьогодні.
Цю вежу брехні, що з кожним днем зростає в свідомості наших громадян, ми повинні зруйнувати, бо інакше не матимемо не тільки власної, незалежної від Москви Церкви, а й власної незалежної Держави: суверенні держави творяться-бо суверенним народом, а не "детьми общего (з сусідньою державою) Отечества" й не представниками "единого (із сусіднім) народа".
Як і належить у полеміці, я звертаюся в своєму посланні до Одеського митрополита.
Але Ви, шановні читачі, сприймайте це як "данину жанру". Не до митрополита, а до вас - до вашого серця й розуму звертаюся я своїм словом. Митрополит, що б я йому не сказала, все одно робитиме те, що потрібно й вигідно йому та його керівництву…
Це цікава книжечка, читачу! З неї Ви дізнаєтесь багато такого, про що не чули раніше, а як і чули, то зовсім по-іншому.
Ця книжечка про те, як і чому ми так багато втрачали на нашому історичному шляху і що треба (чи, навпаки, чого не треба) робити, щоб не втрачати надалі.
Я хотіла б, щоб вона допомогла Вам розібратися в суті сьогоднішніх суперечок довкіл проблем, пов'язаних з Українською Церквою, в наших історичних і сучасних взаємовідносинах із сусідньою Державою, яку нам досі вперто нав'язують як "общее Отечество - единую Русь".
Єдине, чого я не хотіла б, - це, щоб у когось із вас у серці ворухнулось почуття злоби чи неприязні до тієї Держави чи народу, що живе в ній. То - погані почуття. Вони притаманні слабким і безпорадним. Ми - не такі. Ми можемо бути сильними й мудрими.
Історію треба знати не для зведення рахунків - то шлях, що веде в нікуди. Її треба знати, щоб не повторювати помилок минулого, позбутися нав'язуваного нам почуття неповноцінності й меншвартості. Це необхідно! Необхідно для того, щоб із кожним - і сусіднім, і дальшим - народом уміти і дружити, і співпрацювати як рівноправні партнери й гідні друзі.
Дай нам, Боже, сили прощати… І дай мудрості - не допускати того, що потрібно було б потім прощати.

Ваша Галина Могильницька

РОЗДІЛ І


ЧИ ВЛАДИКАМ ГОЖЕ ПОРУШУВАТИ ЗАПОВІДІ БОЖІ? )

je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Экономика ( поддержание порядка в доме) (от οἶκος — дом и νόμος — правило, закон).

Хремастика -деятельность ориентированная на прибыль (от χρημα - имущество)-
- расположена "рядом" с экономикой, но ею не является, а направлена на эксплуатацию. На неё работает ростовщичество, которое черпает прибыль из денег, а не из вещей распространению которых способствовали деньги.
Поэтому этот вид обогащения наиболее извращённый.
(Аристотель. Политика Кн. 1)
(Далі...)
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)

Сім засад здорової громадської політики.


Зауваження до Економічного Клубу Детройта


Лоренс В. Рід, видано 29 жовтня, 2001
Переглянуто, червень 2006

Коли я вперше виходив на подіум, щоб прочитати свою доповідь, надруковану тут, я виступив зі зверненням до Детройтського економічного клубу, всесвітньо визнаного форуму з обміну ідеями. Я вроджений оптиміст, це престижне місце зустрічей є дуже популярним, але я не міг уявити, яку увагу привернуть до себе "Сім Засад Здорової Громадської Політики" у наступні дні та роки.
Далі... )
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Узяв переклад у Боживу, і після невеличкої вичитки та редагування пощу його у себе.

************************************************************************************

Я стою тут, як представник норвезького, європейського, антикомуністичного та антиісламського опозиційного руху: Норвезько-Європейський Рух Опору. А так само, як представник Тамплієрів.

Я промовляю від імені багатьох норвежців, скандинавів, європейців, які не хочуть бути позбавлені своїх прав, як корінного етносу, не хочуть бути позбавлені культурних та територіальних прав.

Норвезькі ЗМІ, прокуратура стверджували і продовжують стверджувати, що причини, з яких я провів свою акцію самозахисту 22/7 криються в моїй особистості. Неодноразово писалося, що мої дії були абсолютною випадковістю, що я жалюгідний і злісний невдаха, який не має ніяких цілей, ніякої гідності і якому зовсім не можна довіряти … Так само, неодноразово говорилося, що я брехун, що я аморальний тип, божевільний, що мене треба ізолювати, як втім і інших націоналістів і консерваторів у Норвегії. Вони намагалися сказати, що я втратив роботу, що в мене комплекси, що я взагалі ні з ким не контактував, що я жорстока і божевільна людина, що цим вчинком мав намір привернути увагу до своєї персони. ЗМІ та прокуратура стверджували, що я хворий нарцисизмом, що я антисоціальний психопат, що я страждаю від різних фобій, які й привели мене до такого кроку. Більше того, дійшло до того, що про мене написали, що між мною і моєю матір’ю був інцест, що я жалюгідний убивця дітей, хоча мною не була застрелена жодна людина молодша чотирнадцяти років, стверджували також ті самі ЗМІ, що я гомосексуаліст, педофіл, боягуз, некрофіл расист і соціопат. Фашист, нацист, сіоніст і анархіст одночасно. Дійшло навіть до того, що ЗМІ стверджували, що мій IQ нижче 80 пунктів….
Читати повністю. Багацько літер. )
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
До цієї теми...

Московия нуждается в сочувствии. Ей не суждено повзрослеть. Она обречена пожизненно оставаться неуравновешенным подростком, которому не терпится быть значимым. Ее отношения с Киевом — это типичный конфликт капризного малолетки с терпеливым родителем.

Каждый московит на клеточном уровне помнит о своем происхождении, и его любовь к Малороссии больно переплетается с претензией на место хозяина в родительском доме. Как и всякий жаждущий взрослости ребенок, Московия примеряла мамину бижутерию, пробовала косметику, облачалась в отцовские одежды, хвасталась его старыми наградами и воровала в пыльном кабинете запретные книги с картинками.

Любой психолог знает, что это нормальное явление. Когда человек хочет быть на кого-то похожим, он начинает с присвоения его личных вещей, подражает его голосу, жестам и потом уже не видит разницы между собой и объектом подражания. Стоит кому-то подчеркнуть: “Я — киевлянин”, — московит тотчас пожимает плечами и задает вопрос: “А в чем разница?” Несмотря на очевидные различия, Московия давно утратила способность их замечать. Логика и здравый смысл здесь не работают. Только глубинные образы, рефлексы и чувства.

Вся история Московии — это нагромождение подростковых комплексов, погоня за несбыточной мечтой быть взрослой, уважаемой личностью, имеющей собственных детей. Игнорируя неразвитость своих детородных органов, она активно играет в “дочки-матери” со всеми, кто ее окружает. Ей тяжело смириться с мыслью, что она всего лишь часть плодовитой жизни славянской империи Киевской Руси.
В понятии “великоросс” скрывается избалованный недоросль Митрофанушка, которому остро хочется чего-то очень взрослого, например женитьбы. Московия постоянно бросается в тинейджерские крайности, периодически увлекаясь иностранщиной, вызывающими, яркими аксессуарами гигантомании, спиртной бравады, суицидной демонстративностью и надругательствами над родительскими святынями, привычками и традициями. Порывы ее незрелых страстей изредка сменяются любовным экстазом и уважением родительских прав.

Киевская Русь все принимает как должное, снисходительно любуясь своим буйным ребенком. Она безропотно отдавала ему все, что он просил, незаметно делала щедрые подарки и даже освоила его молодежный сленг.

Когда Московии запретили безраздельно хозяйничать в родительской комнате, она вдруг ощутила дискомфорт. Дележ семейного имущества понятен ей только на уровне юридических умозаключений, но абсолютно неприемлем на уровне духовном. Правдами и неправдами она продолжает рваться в запертые апартаменты и требует к себе внимания. Но Русь хочет другого. В ее солидном возрасте воспитание несовершеннолетних —занятие утомительное и опасное. Она намеревается пожить немного для себя, покуда дом еще не сгорел от пиротехнических фантазий молодого любознательного экспериментатора.
Что из этого всего выйдет? Киеву придется нести ответственность за тех, кого он создал и выкормил. Московия же будет по-прежнему стоять на его пороге и дышать в затылок перегаром. Обладание костями былинного Ильи Муромца стоит недешево. Справедливо размахивая счетами за коммунальные услуги, Московия получает некоторое удовлетворение. Но семейные дрязги — процесс бесконечный. Наследникам необходимо иметь наследство и родословные документы. Поэтому у Киева небогатый выбор. Чтобы сохранить свое достоинство, он обязан соответствовать своему легендарному прошлому. Имперский дух его престола снова должен притягивать взоры.

Внезапное возрождение Киевской Руси накануне третьего тысячелетия следует воспринимать как мистический феномен, которому надлежит сыграть колоссальную роль в новой мировой истории.
Этого пока никто не ощущает. Киев ведет себя глупо, скучно и безобидно. Тем не менее это всего лишь видимость.

В скором времени Киевскую Русь ожидает мощный духовный взрыв. Подкрепленный диктатурой разума, он сметет все наносное и одряхлевшее. Престольный город станет генератором новых чувств, в орбиту которых будут втянуты многие европейские народы. Московия, как и прежде, будет выполнять функцию могучего спутника, покорного непреодолимой силе притяжения киевских вершин.

Вопреки своему желанию нам не избавиться от предначертанной миссии. Способ, которым мы обрели независимость, отчетливо указывает, что мы не выбирали своей судьбы. Это она выбрала нас.
Восстание киевской духовной империи приурочено грядущим геополитическим передвижкам, в которых ведущую роль будут играть не техногенные монстры, а энергетически планетарные центры, одним из которых является Киевская Русь.

Мы не можем точно знать, как это будет происходить, но это произойдет неизбежно. И нет смысла копаться в библейских пророчествах. Вечные города не задают вопросов, они только отвечают. Пусть наши ответы терзают маленьких — это поможет им сделать открытие.

http://vodichka.com.ua/library/63/
je_suis_la_vie: (Everything a lie.)
У зв'язку з черговим бурлєнієм говєн, клацанням зубок шаблезубих хом'ячків через ту заяву Свободівця щодо Гайтани, принагідно згадалося...

Коли я коротко переповів цей, еее... "інцидент" yatswish-у, він і придумав це слово - "толерасизм". Дуже тонко описує дійсний стан справ у "толерантній" та "мультикультурній" Європі.

Якось я писав про одного негра, який працював у нашій конторі. Працював, бо більше не працює: готується до диплому, та потім, сподіваюся, - назад до Уганди, працювати на її благо. У мене ще одна задумка досі жевріє в голові написати про нього таку собі компіляцюю декількох наших культурологічних бесід.

Якось виконаю коли обіцяв...

Так ось. За кілька місяців у конторі відбулися зміни: пішла за сімейними обставинами одна дівчинка з сапорту, на її місце прийшла інша та, пробувши у нас місяць, - теж пішла. Її молодому чоловікові запропонували роботу у Дніпрі і вона, як добра дружина, поїхала за ним.

Причому обидві пішли неочікувано. Саша (назовімо її так), змотавшись у відрядження до Франції майже на два тижні, повернулася і заявила мало не з порогу, що "прийняла рішення піти". Вікторія (а чого б і ні?), - ну в цієї є відмашка, що вона не знала, де працюватиме її новоспечений чоловік...
Але все на краще, бо ця третя дівчина, яка прийшла після них - просто червонне золото. Амінь.

Що цікаво, досі спливають логіни, паролі, документація, голос на автовідповідачеві ще тієї першої дівчинки Саші. Дівчина, що прийшла після неї, Вікторія, користувалася весь той свій місяць логінами та паролями тієї Саші. Документація так і досі лежить у директорії з підписами Саші і все таке і тому подібне.

Усе усіх влаштовувало.

Доки нас не вирішив покинути Стівен. :)

Він собі знайшов трохи інший приробіток, який ще щільніше збігався б з його дипломною роботою, тому він сказав, що йде. Що йде він сказав, увага - за півроку. І оці півроку він виконував свої обов'язки у міру свого бажання чи можливостей, треба сказати правдиво, бо почав якось нехлюйськи до них ставитися. Все ж відповідав на дзвінки, листи та виконував свої завдання.

Ось він пішов.
Мало не наступного ж дня з Франції прийшли циркуляри:

1) усім змінити паролі.
2) Стівенові паролі змінити, допоки виясниться, де і як він "зав'язаний".
3) щойно виясниться - повидаляти усі його логіни
4) маршрутизацію на локальному ціско на ніч закривати, - просто вимикаючи його з електромережі :)
5) французький роутерщик сам особисто зайшов до нас на ціско і прошерстив усі налаштування на випадок якихось там "бекдорзів"... :)

Хоча я, пройшовшись налаштуваннями того ціско, не побачив у ньому нічого такого космічного. Усе прозоро, усе на виду.

Що цікаво, на роботу його брали за порадою тих же французів, моя начальниця його б во віки не взяла, як вона сама зізналася. Вона просто подавала резюме на перегляд і затвердили саме Стівена. Замовник аргументував це тим, що "із вдячності він тобі дупу цілуватиме".

Коли Стівен звільнився, то вони ж розпочали цю якусь незрозумілу мені кампанію з "убезпечення мережі". :) Хоча Стівен просто середньо-статичтичний віндозник, який навіть не знає елементарних речей: що таке "вікно", що таке "інкарнація"; на "сокет" він кинув виразний погляд на розетку... :)))
Варто ото було штани терти у ХІРЕ???

Так ось про дупу.
Ну тохи попоцілував - і на голову сів: тут ми непомітно переходимо з прихованого білого расизму по-західноєвропейськи - називаймо його "толерантним расизмом", або як Ятсвіш запропонував свій неологізм - "толерасизм", - на чорний расизм.

Під катом мільйон літер про чорний расим, який точився зі Стівена з усіх дірок, чорним неупинними струмочком.

Власне, сам cut... )

UPD: 03.03.2012 19:32
Ще трохи про чорний расизм.
je_suis_la_vie: (Ісконно!)
Алексей Шевченко, доктор философских наук.

К написанию этой статьи меня подтолкнуло известие о том, что прокуратура Луцка опротестовала решение местного горсовета о запрете советской символики. Вопрос, который меня занимал в этом контексте, состоял в следующем: «Почему тема советской символики так озаботила представителей силового ведомства? Почему официальные представители государства столь активны в защите советских символов, которые уже так же далеки от наших реалий, как река Брахмапутра»? Вопрос этот сформулирован почти как у Гамлета – «Что ему Гекуба»? И, тем не менее, эта «Гекуба» в виде паранояльного возрождения советских фантомов, имеет непосредственное отношение к нашим политическим реалиям, и решение подневольной власти луцкой прокуратуры является лишь верхушкой айсберга массированной «советизации» сознания.

Читати далі. )
"Хвиля".
je_suis_la_vie: (Лента За Лентою)
Стаття Ярослава Сватка, з моїми вставками у квадратних дужечках.
---
За два роки правління Януковича Бандера став більше символом, ніж політичним діячем, який мав власну ідеологію, програму, і бачив власний шлях до втілення цієї програми. У такій символізації деталі неодмінно губляться, а подекуди образ міфологізується, відповідно до того, що людина хоче бачити за цим образом. Оскільки ж Бандера є образом знаковим, то стає об’єктом інформаційної війни, у якій його творять, часто за своїм власним образом і подобою, вороги. І стає він тоді аналогом Сталіна або Гітлера, або й обох, виключно для того, щоб відбити бажання цікавитися справжніми працями Бандери. Цьому сприяють фальшиві “цитати”, джерело в яких одне — КҐБ.
Далі... )
je_suis_la_vie: (Everything a lie.)
Те, що там у Запоріжжі поставили знову пам'ятник Кривавому Йосі - сумнівів не виникало.
Комуняки як тільки можуть так і піаряться... нехай бавляться, прийдемо до влади першим ділом перенесемо все до парків для відвідувачів за гроші. Назвемо їх "Парк червоного періоду". І зробимо вхід за будь-яку валюту світу без обміну. І коло кожного пам'ятника стоятиме автомат з продажу (за символічну плату) буклетиків з коротким але дуже ємним описом діянь "прототипа" кількома найбільш розповсюдженими мовами. Не виключаю, що у багатьох описах буде й таке: "На Україні за життя ніколи не бував. Для України нічого не зробив. Чому комуністи встановили йому пам'ятника не відомо".
Хоча, по секрету - тссс - мені відомо й це.

Але то таке - лірика. Ще там поставили пам'ятничок камсамолкхє Зої Космодем'янській.

Ось це - добрий знак. Бо оскільки я критично та з сумнівом ставився до написаного тут про цей "подвих". Тепер сумніви відкинуто. Дякую коммікам за допомогу. Тепер роздрукую цю статтю, збережу і даватиму дітям, коли у них почнуться уроки історії. Я виріс у совєцькій школі, але вона виявилася безсилою з усією потугою своєї пропаганди проти коротких побутових оповідей мого батька - затятого антикомуняки.

Розповідайте про "подвих Космодем'янської" своїм дітям, бо коли б іще була краща нагода як не ось зараз.

Ну щоб двічі не вставати: пропіарю старенький Лесин концептуальний постик щодо викладання російської літератури у школах.
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Вставлю і я свої дві копійки про того хлопця з Норвегії Андерса Берінґа Брейвіка.

Як завжди, у мене виходить трохи задовгий асоціативний ряд, тому, кому цікаво можете лізти під кат, кому ні - гортайте стрічку далі...
Власне сам кат... )

Crosspost: http://je-suis-la-vie.livejournal.com/205396.html
je_suis_la_vie: (La Vie)
Мовна історія
Карта русифікації України збігається зі зростанням негативних соціальних явищ
Л. БУДІЙ, Харків
Далі... )
je_suis_la_vie: (Лента За Лентою)
Нажаль, гадаю, що львівське начальство таке ж сцикливе та запопадливе як і харківське, а тому йому забракує заліза в яйцях прогнати після цього "маршу" поливалки як т. Сталін після маршу німців по Москау... Нє?
Поливалки, а потім солдати УПА з квітами в оточенні молоді з купою посмішок та вітань... Це був би страшний ідеологічний удар по Москау, від якого вона не оговталася б ніколи.

Оце була б акція, яку б запам'ятали у віках і про неї писали б наші нащадки!.. Блядська Москва захлинулась би від власної слини... зі своїм "парадом" "гусской слави", "гусскім мігом" і прочєй ідеологічною хуйньою...

Львове, до твого сильного левиного серця дослухаєтсья вся Україна. Зроби так і це буде поворот в Новітній Історії України.

SRC
je_suis_la_vie: (Лента За Лентою)
Ще у травні 2008 року львівські активісти Російського молодіжного братства проводили акцію “Победа деда – моя победа”, не забувши при цьому наголосити, що про неї поінформований консул РФ у Львові. Тоді ця подія не отримала значного резонансу, так і залишившись маргінальною одноразовою акцією.

Цього року дві організації, у яких немає українських назв - “Русскоє Єдінство” з Криму і “Родіна” з Одеси – планують пройтися із червоним прапором крізь центр Львова. Заявку у міськраду ці організації занесли ще заздалегідь. Подейкують, що до Львова везтимуть “бойовиків” з кримінальним досвідом і вишколом масових силових акцій та чи помогло це комуністам у 1997-му (коли ЗМОП охороняв їхню незаконну демонстрацію у парку Франка)?

21 квітня 2011 року Верховна Рада голосами 260 нардепів, зокрема “львівських" Писарчука, Горбаля і Голуба ухвалила рішення про те, що під час відзначення 9 травня поряд із державними вивішуватимуться і “прапори перемоги”. Таким чином, у відповідних сил з’являються не тільки моральні, але й законні підстави іти з цими прапорами нашим містом. Як реагувати на цю непросту провокацію?

Символьна роль )

SRC
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)


Було мені років з 12, коли батько мені дав почитати оцю книгу. Де він її взяв не знаю.
Книга справила на мене дуже сильне враження. Ви не повірите, але будучи піонером, зазнаючи постійного промивання мізків про США, як форпост імперіалізму, який спить і бачить як би всіх нас з'їсти, я подумав: "Як це так, як можливо, щоб громадянин США так розписував своє перебування на службі в армії?" Я знав, що в Афганістані іде війна, гинуть люди, що їх привозять на "Чорних тюльпанах". Але жоден з них навіть приблизно такого не розповідав. Саме в те літо, коли я прочитав цю книгу, повернувся з армії старший брат мого дружбана дитинства - назвімо його Микола. Він розповідав як воно там було. Пізніше він розповів, як вони ротою знищили цілий аул, бо - "були злі як собаки". Їх розізлив хлопчина, який "прикутим за ногу до кулемета притискував їх до каміння протягом кількох годин". Перебив кількох хлопців. Ну і коли того хлопчину нарешті зняли і увірвалися до аулу, то вже не жаліли нікого. Усіх перебили. Від немовлят, до старезних дідів... Микола розповідав про це з вогником в очах і посмішка аутиста блукала на його губах... "Звіряча розправа", так він це тоді назвав.

Нікому нічого не було.

От я читав цю книгу і думав, як же так? Як же така страшна Америка, пише про себе такі речі? Може щось тут не те?

Не те. Мені дійшло вже небагато пізніше.

Америка не поставила "кругову поруку" наріжним каменем свого цивілізаційного вибору. Вона має сміливість визнати помилки своїх громадян і засудити їх. До американських газет чи телеканалів не вриваютсья "маски-шоу", не конфіскують сервери та оргтехніку. Там таке не можливо навіть уявити.
Америка позбавляється від відморозків, щоб інші уміли тримати себе в руках. Засудили учасників Сонгмі (в уривку нижче, перефразовано на Бонгмі. Усі назви перефразовані так, що читач легко здогадаєтсья про що йдеться), засудили учасників Абу Граїб. Америка показала світові Гуантанамо. Америка сором'язливо мовчить про "подвиги" своїх військових і багато робить, щоб це не повторювалося...

Мої слова можуть здатися словами наївного сцикуна, то в такому разі процитую Широпаєва, а ви порівняйте "американську цивілізацію" з "русскім міром": "Нормальному человеку очевидно: Кононов – чекистский палач, подлый и циничный убийца, позор русского народа. Ведь, скажем, не делает же Америка кумира из лейтенанта Келли – "героя" вьетнамской деревни Сонгми. Америка лейтенанта Келли стыдится, предпочитает его не вспоминать. А путинская Россия изо всех сил делает Кононова одним из символов ”великой победы”. И это – диагноз. Мы – глубоко больное общество. Причем, опасное для окружающих. Защищая Кононова, Эрэфия подтверждает свою генетическую связь с людоедским сталинским государством. Защищая Кононова, нынешняя Россия защищает не просто “великую победу” как свой базовый миф. Защищая Кононова, нынешняя Россия отстаивает сталинизм как принцип и систему. Агрессивно расписывается в генетическом сталинизме. А значит мы вне цивилизованного мира».

Сегодня появилось много надежд, что Медведев станет альтернативой Путину и начнет новую «перестройку». Заговорили о попытках очередной «десталинизации».

Хочу лишь заметить, что истинная десталинизация должна начинаться с деканонизации кононовых.
"

І насамкінець, перед розділом про Бонгмі Сонгмі, згадаю ще раз про свого сусіда: Микола потім, починаючи з 1991-го, частенько любив згадати Бандерівців злим та дуже лайливим словом. Одного разу я нагадав йому про те, де він був і чим займався. Питання йому поставив досить гостро: "А ти там чим займався, якого хріна ти там робив?" Він почав репетувати, махати руками, потім спитав: "Тобі пизди дати?", "Ну дай", спокійно відповів я. Він різко розвернувся і побіг додому. Мабуть з рік зі мною не вітався і навіть не дивився у мій бік. Та мені похрін, я ж людина самодостатня...


Читати уривок... )

Ви щось подібне про Західну Україну, Афганістан та тому подібні "подвиги" чекістів читали? Я ні.
Америка дійсно велика країна, і залишатиметься такою, доки пише про себе такі речі, і доки - відкрито глузує з себе у "Південному Парку". Амінь.
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Приволокла мала з класної взаємобібліотечки Чуковського "У мєня зазвоніл тєлєфон".

Ось трохи почитала вголос вдома. Востаннє, я пам'ятаю, нам її читала класна керівничка у третьому класі.
Я практично нічого не запам'ятав, чи що просто не розумів мови, чи що...

А оце зараз вслухався і жахнувся...

Скажіть, де ж Чуковський брав таку сумер-мега забористу траву?...
Це ж книга просто небезпечна для становлення дитини!
Толстоєвський просто нервово шмалить косяки у тамбурі...

Сказав, щоб віднесла і більше її не брала - дома ж ціла бібліотека нормального чтива! Якого біса?
je_suis_la_vie: (проффесор)
Оце думаю час бігти купляти телефон з камеркою, дикто, та карткою гігабайт на пару...

А я пригадав історію, що трапилася зі мною у 2008.
Старша донька бронхітниця, трохи чхне хтось на неї - і пішла у пульмонологію.
Ось вона попала у Харківську 7-му лікарню на кінці Клочківської.
Була там одна стара дурепа Белла Яковлівна, чогось я їй не припав до душі, і вона мене встигла незлюбити. Може за те, шо я колись на неї наїхав за її "експерименти": сьогодні те купіть, завтра те купіть, після завтра се купіть. Неначе знущалася чи перевіряла на моїй малій "мєдікАмєнти". Ну я зрештою й вибухнув праведним гнівом.
На цей раз, я згадав, що у нас медицина безкоштовна, і я прийду заберу дитя за 10 днів. Здоровим.
Наступного дня виявляється, що малу переводять до 8-ї лікарні - інфекційної. Наша Белла вирішила, шо у доньки коклюш. Перевезли її туди, я її у швидкій супроводжував. Наступного дня виявилося, шо у доньки бронхіт обструктивний, а не ніякий не коклюш.
Перевезли назад до 7-ї.
На цей раз, наша Белла, не взялася за лікування, а передали доньку якомусь професору з добре поставленими інтонаціями, голосом і лекторським баритоном - і навіть з початковими знаннями арабської (благо арабок-студенток там доста).
За два дні з малою вже край. Дихання свистіло, губи синьо-зелені, під очима зеленкуваті кола, не їсть, лежить і нічого не хоче без упину кашляє.
Цей старий підарас професор сидить ось тут поряд і розповідає мені своїм добре поставленим - дивіться вище - про позитивну динаміку, шо хвороба відступає жить стало лучше, жить стало вєсєлєє (чисто Кровосіся Вісаріонович, бля).
Я сиджу, сиджу, слухаю.......
Дзвонить дружина (8 місяців, за місяць пертися до пологового народжувати третю нашу дівку), каже, шо уклала середульшу спати і йде до мене. Відповідаю, щоб шукала мене у головного лікаря.
Встав, пішов до кабінету. Посидів у приймальні, секретутка запитала з якого приводу, відразу прибігла завідувачка тим відділенням... Тут підтягуєтсья моя дружина...
Заходимо....

Ні,.. розмова була спокійною, виваженою, логічно по пунктам...
Але головне, що я сказав головній лікарці на завершення розмови, коли всі повставали йти і заради чого я брешу цей постик...

- Ось у вас на столі ноутбук. Вас не дивує, що 10 років тому, ви про таке і мріяти не могли?
- Дивує.
- Вас дивує такий бурхливий розвиток айті?
- Дивує.
- А знаєте завдяки чому таке? Цікаво б вам дізнатися?
- Цікаво. Кажіть.
- В айті, спеціаліст спеціалісту вовк. А в мінтурі і... в медицині - кругова порука. Оце і є те саме воно... Та сама причина розвитку і загнивання...

...Малу перевели до імунологічного відділення, де її - без жодної копійки з мого боку - за 10 днів зробили свіженькою, рожевою і радісною...
Беллу відправили на пенсію. І зауважте - без ніякої політики. :))))))
Оригінал.

P.S. Старий запис про ту ж лікарню...
P.P.S. Ну і про айті, я писав позавчора... тицьніть на ліву стрілочку...
je_suis_la_vie: (I want you!)
Уважно прочитав цю новину, хоча вона вже давно і не новина. Над окремими формулюваннями просто відверто ржав. Ви не повірите - я просто відверто ржав. ЧСВ у кацапів ще те...
Доречі - цікавий термін "оґуґлитися"... :) Тре'взяти собі на озброєння...

Картинка до теми:

Сірьожа is watching you through... ;) Do you behave? ;)

ЩЕ: "On the second day of the trip, while the group toured a sanitarium in the countryside near Moscow, Sergey took his father aside, looked him in the eye and said, 'Thank you for taking us all out of Russia.'" "На другий день перебування, коли група відпочивала в санаторії у передмісті Москви, Сергій відійшов з батьком осторонь, поглянув йому в очі й сказав: "Дякую, що вивіз усіх нас із Росії".

Ну шо ше сюди втулити, шоб двічі не вставати? А! Згадав!

"За словами Юрія Сапронова, Президент України пообіцяв, що найближчим часом в країні з'являтимуться національні проекти на підтримку інноваційного виробництва.

У Харківській області задля цього вже розроблені концепції створення українсько-російського технопарку «Слобожанщина» на базі ФЕДу та технополісу «П'ятихатки» на базі ННЦ ХФТІ. Триває робота над концепцією IT-парку.

«При реалізації цих проектів облдержадміністрацією обов'язково буде врахований досвід і «Силіконової долини», і російського іннограду Сколково», – зазначив Юрій Сапронов.

Заступник голови облдержадміністрації зазначив, що, за оцінками експертів, у 2011 році IT-фахівці будуть найбільш затребувані на ринку професій.

«Найближчі кілька років Україну очікує дефіцит програмістів, частково через те, що кваліфіковані фахівці працюють «вчорну» за кордоном. Харків – студентське місто, місто талановитих вчених, яким реалізація інноваційних проектів на Харківщині допоможе за достойну плату реалізувати свої ідеї на рідній землі, а не шукати роботу за межами України», – підкреслив Юрій Сапронов." prooflink

Це той самий Сапронов, шо обожнює у гольф грати... Але мені страх як доставило порівняння "Силіконової долини" та "Сколково" - це просто лютєйший піздєц" :D Іще лютіший, аніж оґуґління Рамблера. Сапронов і IT. Відразу чо'сь згадався телесеріал "The IT Crowd". Ви не знаєте хто такий Сапронов?
Ось тільки у мене питання в голові - питання, питання, питання, питання, блядь - питання! І одне головне: як можна поєднати - схрестити - лева з гієною - "Силіконову долину" і "Сколково"?..

Сьогодні день багатий на враження!

А тепер серйозно.
Так - ми совок. Ми усі совок, і ми технологічно відстали від усього нормального світу, який будував науку, виробництво і все т.і. похідне, доки тут наші сусіди метушилися як щури зі своєю бляцькою імперією і сусідам спокою не давали. Фіни дали пизди у відповідь, фінів залишили у спокої. Решті люду не пощастило... :( Відстали геть від усього, окрім ЧСВ!

Зараз об'єктивна ситуація склалася так, що нам лишаєтсья лише бігти слідом за світом. Бігти з надією хоча б колись вирівнятися з ним. Якщо добре бігтимемо, звісно. Лишаєтсья мізер - кого вибрати за мету, тобто - за ким бігти?
Це я сказав на роботі під час обговорення технічних питань порталу: "Проблема порталу не технічна, проблема порталу соціальна: доки ви їздитимете на семінари до Москви, а не до Каліфорнії, Бонну, Токіо - ви так і сидітимете у цій технічній жопі." На людей мої слова справили гнітюче враження...
Але ж якщо вже бігти, то бігти за лідером, а не за біс зна яким еННим номером.
Ось мене і розсмішило оце дике, дебільне поєднання непоєднуваного: "Силіконова долина" і "Сколково" - флагман айті технологій і пиляння бюджетного бабла... Лев і гієна.

Profile

je_suis_la_vie: (Default)
je_suis_la_vie

September 2017

S M T W T F S
     12
3456789
10 111213141516
17181920212223
24252627282930

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Sep. 25th, 2017 12:51 am
Powered by Dreamwidth Studios