je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Друзям, і не тільки...
Майже прощальне )))))
Економіка веде за собою політику, культуру, суспільство.
Цю тезу наочно підтверджують всі роки нашої незалежності.
Для прикладу візьмемо президенство як Януковича, так і Порошенка.
Яка політично-суспільна риса була притаманна владі Януковича?
Жодної, крім особистого збагачення.
Яку політику проводить Порошенко?
Соціалістичну, християнсько-демократичну, ліберальну або консервативну?
Ту, яка не заважає представникам влади безкарно збагачуватись.
Е-декларації, розкішні маєтки людей, що жодного дня не працювали в приватному бізнесі, яскраве тому підтвердження.
Подивимось навколо.
Які першочергові вимоги висувають до нас МВФ, Світовий Банк, інші наші партнери?
Збудувати монархію чи соціалізм?
Ні, їм конче необхідна повна приватизація, продаж землі, підвищення пенсійного віку, збалансований бюджет.
Яким чином Україна буде це робити, за допомогою феодалів чи олігархів наших "друзів" не хвилює.
Тепер до нас з вами.
Британія виходить з Євросоюзу, захищаючи себе.
Китай намагається переорієнтувати свою економіку на потреби країни, щоби не допустити соціального вибуху від різкого розмежування суспільства.
Навіть США зрозуміли що соціальний націоналізм ( для Америки політично-соціальний), єдиний шлях, що втримає країну від загнивання та розпаду.
Орієнтація на ВНУТРІШНІЙ ринок, створення робочих місць всередині країни, підвищення рівня життя своїх громадян - саме за це голосувала Америка на останніх виборах. Трамп був першим, який це відчув. Він і переміг.
Чому у нас соціальний націоналізм не може повести за собою країну?
Тому що його заганяють, і дуже успішно, в вузькі рамки мови, пам"яті, національного спадку.
Якщо не поставити на перше місце економіку, якщо суспільство буде не багатіти, а жебракувати, національна ідея буде дискредитована остаточно.
Дискредитована тими, хто зараз грабує країну у вишиванках. Їм байдуже, якою ідеологією або відсутністю ідеології прикриватись.
Після цього питання "какаяразніца" вже звучати не буде.
Бо країни не буде.
Олександр.
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Історія ця почалася нещодавно, у світлі політичних дискусій з моїми американськими колегами.
Все погано, кругом #зрада, кінець світу, Трамп усіх з'їсть... і поступово перейшло в історичну площину, на паралелі з Рейганом (не без мого чуйного керівництва) і як він порішав з похоронами сесесерлянда, і тут знову мої американські друзі сприснули з моєї лінії дискусії і перескочили на те, яким класним хлопаком був Горбачов, він об'єднав Німеччини, встановив мир в усьому світі і розвалив Імперію зла...



Я сумно зітхнув і почав терпляче пояснювати, шо даремно вони надають такої шляхетності демагогу, брехуну, паскуді, за наказом котрої дітей Києва виганяли на перше травня 1986 року під пекуче радіаційне сонце Чорнобиля; даремно вони ошляхетнюють ту мічену демагогічну падлюку, котра зараз активно підтримує лінію чинного президента Московії, хіба озвучує все це тими ж демагогічними псевдо інтелігентними зворотами, користуючись своїм псевдоавторитетом гробаря сесесерії, але - це не що інше як просто "добрий поліцай", котрий ввічливо просить піти назустріч "злому поліцаю", тому що він не злий, а робота в нього так, і за "державу прикро". Як можна, - питаю, - дослухАтися до людини, котра в усьому світі розповідала про демократію і гласність, а в самому сесесері було щонайменше 800 тисяч політичних в'язнів, котрих убивали там в той час, як Горбачов на красивій картинці вів переговори з Рейганом і весь світ плескав захоплено у долоньки? Горбачову, не Рейгану!



Українського поета Василя Стуса вбили у 1985 - рік, коли було оголошено Перестройку - котра теж є суцільно брехнею.



Уявіть, кажу, шо в Штатах убили поета, скажімо Генрі Лонґфелло, просто за те, шо він писав поезії своїм серцем. От за те саме убили Василя Стуса. Вважайте, шо ліцензію на це вбивство голодною смертю дав сам Горбі! Не знати про це він НЕ міг...



Після цього я послав моїх американських колег - прихильників демократів - читати Генрі Лонґфелло, котрим сам зачитувався на третьому курсі Університету...



Така ось у нас народна діпломасі...





Генрі Лонґфелло. "Пісня про Гаявату" (Вступ). Переклад Олександра Олеся (і принагідно, ще раз згадали Олександра Олеся, лише автор "Сміються, плачуть солов'ї міг так перекласти Лонґфелло).




Should you ask me, whence these stories? Whence these legends and traditions, With the odors of the forest With the dew and damp of meadows, With the curling smoke of wigwams, With the rushing of great rivers, With their frequent repetitions, And their wild reverberations As of thunder in the mountains? I should answer, I should tell you, "From the forests and the prairies, From the great lakes of the Northland, From the land of the Ojibways, From the land of the Dacotahs, From the mountains, moors, and fen-lands Where the heron, the Shuh-shuh-gah, Feeds among the reeds and rushes. I repeat them as I heard them From the lips of Nawadaha, The musician, the sweet singer." Should you ask where Nawadaha Found these songs so wild and wayward, Found these legends and traditions, I should answer, I should tell you, "In the bird's-nests of the forest, In the lodges of the beaver, In the hoofprint of the bison, In the eyry of the eagle! "All the wild-fowl sang them to him, In the moorlands and the fen-lands, In the melancholy marshes; Chetowaik, the plover, sang them, Mahng, the loon, the wild-goose, Wawa, The blue heron, the Shuh-shuh-gah, And the grouse, the Mushkodasa!" If still further you should ask me, Saying, "Who was Nawadaha? Tell us of this Nawadaha," I should answer your inquiries Straightway in such words as follow. "In the vale of Tawasentha, In the green and silent valley, By the pleasant water-courses, Dwelt the singer Nawadaha. Round about the Indian village Spread the meadows and the corn-fields, And beyond them stood the forest, Stood the groves of singing pine-trees, Green in Summer, white in Winter, Ever sighing, ever singing. "And the pleasant water-courses, You could trace them through the valley, By the rushing in the Spring-time, By the alders in the Summer, By the white fog in the Autumn, By the black line in the Winter; And beside them dwelt the singer, In the vale of Tawasentha, In the green and silent valley. "There he sang of Hiawatha, Sang the Song of Hiawatha, Sang his wondrous birth and being, How he prayed and how be fasted, How he lived, and toiled, and suffered, That the tribes of men might prosper, That he might advance his people!" Ye who love the haunts of Nature, Love the sunshine of the meadow, Love the shadow of the forest, Love the wind among the branches, And the rain-shower and the snow-storm, And the rushing of great rivers Through their palisades of pine-trees, And the thunder in the mountains, Whose innumerable echoes Flap like eagles in their eyries;-- Listen to these wild traditions, To this Song of Hiawatha! Ye who love a nation's legends, Love the ballads of a people, That like voices from afar off Call to us to pause and listen, Speak in tones so plain and childlike, Scarcely can the ear distinguish Whether they are sung or spoken;-- Listen to this Indian Legend, To this Song of Hiawatha! Ye whose hearts are fresh and simple, Who have faith in God and Nature, Who believe that in all ages Every human heart is human, That in even savage bosoms There are longings, yearnings, strivings For the good they comprehend not, That the feeble hands and helpless, Groping blindly in the darkness, Touch God's right hand in that darkness And are lifted up and strengthened;-- Listen to this simple story, To this Song of Hiawatha! Ye, who sometimes, in your rambles Through the green lanes of the country, Where the tangled barberry-bushes Hang their tufts of crimson berries Over stone walls gray with mosses, Pause by some neglected graveyard, For a while to muse, and ponder On a half-effaced inscription, Written with little skill of song-craft, Homely phrases, but each letter Full of hope and yet of heart-break, Full of all the tender pathos Of the Here and the Hereafter; Stay and read this rude inscription, Read this Song of Hiawatha! Як спитаєте мене ви — Звідки сі казки й легенди, Повні пахощів весняних, Холодку долин зелених, Диму легкого вігвамів, Шуму-реву водоспадів, Реву дикого, страшного, Як громи, що в горах трублять? Я скажу вам, відповім вам: «Із лісів, степів пустельних, Із озер Країни Снігу, З сторони Оджибуеїв, З сторони Дакотів диких, З гір і тундр, із саг і багон, Де блука між осокою Чапля сизая — Шух-шух-га. Знов кажу я вам — казки сі, Сі старі оповідання, Сі поспів’я Навадаги, Незрівнянного музики». Як спитаєте — де чув їх, Де знайшов їх Навадага, Я скажу вам, відповім вам: «В гніздах птахів, в нетрях лісу, На ставах в бобрових норах, На лугах в слідах бізонів, Серед скель в орлячих гніздах. Сі пісні пташки співали На болотах і на багнах, В тундрах Півночі сумної. Читовейк-стрибун співав їх, Манг — норець і гуска — Вава, Чапля сизая — Шух-шух-га І глухарка — Мушкодаза». Коли б далі ви спитали: «Хто ж то єсть той Навадага? Розкажи про Навадагу!» — На питання б відповів я, Відповів би таким словом: «Там, в долині Тавазeнта, Серед тиші пишних луків, Між потоками-громами Жив музика Навадага. Круг вігвамів індіанських Розстилались ниви, луки, Вдалині шуміли сосни, Бір стояв, зелений влітку, Білий, сивий в день зимовий, Повний співу і зітхання. Гей, веселі ті потоки Кожний здалеку пізнав би По їх поводі весною, По сріблястих вільхах влітку, По тумані в день осінній, А зимою по тих хвилях, Що припали білим снігом. Ось де жив той Навадага,— У долині Тавазента Серед тиші пишних луків». Там мені співав він пісню, Говорив про Гаявату, Про той день, коли він вперше Сей предивний світ угледів, Як він жив і як молився, Як він з сили вибивався, Як за свій народ боровся, За його щасливу долю. Ви, хто любите природу, Сутінь лісу, шелест листя, В сяйві сонячнім долину, І дощі, і завірюхи, І річки, що рвуться вдалеч В неприступних нетрях бору, І на горах грюкіт грому, Що лунає — наче б’ються, Лопотять орлині крила,— Ви послухайте сю пісню Непочатої природи — Пісню сю про Гаявату. Ви, хто любите легенди І красу балад народних, Сей далекий, ніжний голос Днів, давно-давно минулих, Голос тихої задуми, Що бринить нам ледве чутно, Так наївно, що не знаєш: Пісня се чи, може, казка,— Ви послухайте і сюю Оджибвейськую легенду, Що співа про Гаявату. Ви, в чиїм серці не погасла Віра в Бога і природу, В іскру Божу у людини, Ви, хто знаєте, що завжди Людське серце знало муки, Знало сумніви і сльози І у царство правди рвалось, Що крізь темряву глибоку Нас веде рука Господня І підтримує у стомі,— Ви послухайте сей щирий, Сей переказ первостайний, Пісню сю про Гаявату. Ви, що ходите весною По околицях зелених, Де схиливсь на огорожу, Що посивіла від моху, Барбарис гіллям червоним; Ви, що іноді в задумі Сидите на кладовищі І прочитуєте напис На пожовклому камінні, Напис простий, некрикливый, Але повний смутку-горя. Повний віри і любові,— Ви й сей напис прочитайте Над могилою старою — Пісню сю про Гаявату.
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Земля - це Україна!
Україна не продається!
І земля не продається!

Це має бути єдиним проукраїнським гаслом, яке буде визначальним і об'єднувальним для всіх різних типів думок.
Існує позиція бізнесу - продати землю. Існує позиція національної перспективи - забезпечити зростання і забезпечити соціальний, інфраструктурний розвиток. Я хотів би зупинитися коротко і стисло на п'яти тезах. Проукраїнської земельної політики. Отже.

Теза перша:
Заборонити торгівлю землею сільськогосподарського призначення. ВикупАти землю у громадян, отриману під час розпаювання може лише держава через спеціально створений Державний Земельний Банк. Хтось скаже, що немає грошей. Позавчора за одну ніч знайшлися гроші для викупу найбільшого українського банку у його приватних далеко не найбідніших вкладників і акціонерів. До слова: рішення про проведення загальних зборів акціонерів Приват Банка ніхто не бачив. Це рішення ухвалив Уряд і називається це одним словом - "рейдерство". В інтересах, начеб-то, загального блага. Ну від того воно й залишилось рейдерством.

Теза друга:
Розпоряджатися землями сільськогосподарського призначення мають місцеві Громади без жодних винятків. Лише Громада бачить як краще, і лише Громада має можливість контролювати як використовується та чи інша земельна ділянка.

Теза третя:
Набувати в користування зЕмлі в розмірі більшому тридцяти гектарів в праві громадяни України за наявності відповідної освіти або складення кваліфікаційного іспиту. Передавати землю у довгострокове володіння громадянам, які особисто на ній працюють. З правом успадкування нащадками.

Теза четверта:
Забезпечити непорушність права приватної власності на присадибні ділянки. Так споконвіку і природньо було для українського господаря. Для українського куркуля. Мільйони яких були за один-два гектара, за дві корови і три свиней знищені більшовицькими окупантами. І їхні нащадки, які сьогодні називають себе великими реформаторами, хочуть відібрати українську землю, чим остаточно пограбувати українських селян.

П'яте:
Заборонити право власності іноземцям та особам без громадянства на землю сільськогосподарського призначення. Без обговорень. Без консенсусів. Це є світоглядна позиція проукраїнська. Квазі-концепція про, буцім-то, інвестиційну привабливість, багаторічні мантри про так звану неефективність державної форми власності; псевдо стратегії про загальне благо приватизації всього і вся - це все лише прикриття для грабунку Української Нації. Це все від лукавого.

Цілком прагматично наостанок. Земля - це Україна, Україна не продається, Земля не продається!
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Ціннісні ресурси війни і миру: український формат

Вирушивши в дорогу, треба йти. Якщо дуже кепсько — прискорити ходу. Але не озиратися назад, де біля грубки було тепло, вітер у комині вив

по-діккенсівськи, а на столику лежав мармелад зі щипчиками.

Ілля Еренбург.
"Надзвичайні пригоди Хуліо Хуреніто та його учнів"





Зараз Україна перебуває в точці біфуркації, або перед своєрідним "моментом істини" у нашому конфлікті з Росією.

Нинішнє поширене, але від цього не менш хибне, сприйняття ситуації як "затишшя" криє в собі макронебезпеку. Насправді ми спостерігаємо лише зміну парадигми розгортання цього довгострокового конфлікту. Ба більше, формується тривожне відчуття "тиші перед бурею", особливо зважаючи на ту активність, яку продовжує розгортати Росія на території "ДНР/ЛНР", а також Криму (про який багато хто регулярно забуває). Перспектива масштабних бойових зіткнень увиразнюється на обрії дедалі чіткіше.

При цьому наша методологічна основа для аналізу ситуації багато в чому обертається навколо концептів попередніх 20 років незалежності. Відмова від закостенілих і неефективних підходів відбувається дуже болісно, з серйозним відкочуванням до "звичної" для багатьох реальності.

Нинішній короткий, як видно, період — чи не остання можливість серйозно заново оцінити поточний стратегічний контекст розгортання військово-політичної ситуації в Україні й навколо України, а також почати думати про те, якою може бути наша відповідь на нові виклики українській державності й національній безпеці.

І робити це ми повинні виходячи не з наших абстрактних припущень про реальність, а беручи до уваги той факт, що "велика війна", до якої чимдалі наполегливіше готується і яку провокує Росія, цілком може стати реальністю.

А Росія справді готується. Для нас особливо тривожною є ситуація на наших кордонах. Наприклад, у Бєлгородській області Росія будує одну нову (всього за 25 км від українського кордону) і відновлює стару радянську військову базу. У травні 2016 р. стало відомо, що в Ростовській області розгорнуть нову мотострілецьку дивізію чисельністю близько 10 тисяч осіб. До Брянської області перекинули 28-му окрему мотострілецьку бригаду разом із технікою та озброєнням (під потреби нових підрозділів тільки в цій області вже відводять приблизно 142 гектари). Загалом же Росія створює три нові дивізії — дві в Західному військовому окрузі, одну в Південному. Кожна дивізія — приблизно 10 тисяч осіб. Крім того, посилюється військове угруповання в Криму. В 2015 р. Росія поповнила Чорноморський флот більш як 200 одиницями нової військової техніки, серед них — 40 бойових кораблів і суден забезпечення. ЧФ передано понад 30 літальних апаратів, зокрема сучасні багатоцільові винищувачі Су-30СМ, а частини берегових військ поповнилися 140 одиницями новітньої автобронетанкової техніки. Все це накопичення сил не може тривати нескінченно. Особливо враховуючи ослаблення східного кордону РФ (частину військ до Західного військового округу перекидають звідти). Росія пояснює це необхідністю "адекватно відповісти на посилення НАТО", але є обґрунтовані побоювання, що робиться це зовсім з іншою метою. Навряд чи можна серйозно сприймати припущення, що скупчення такої маси військовослужбовців і військової техніки — усього лише гра м'язами. Все це вельми недешеві ігри, і вони цілком виправдані, якщо передбачається подальше використання цих сил за прямим призначенням. І саме ми — перші на шляху всієї цієї військової машини, очолюваної агресивним і цинічним російським керівником.

Ми повинні чітко розуміти, що для України воєнна загроза з боку Росії не зникне ніколи. Причому ймовірність зростання цієї загрози (і перехід її до активної фази) тим вища, чим менш успішною буде робота Росії з дестабілізації України іншими методами.

Питання в тому, чи готові ми визнати реальність війни і готуватися до неї повноцінно. Тим більше що до всього додається ширша й важливіша проблема, з якою ми стикаємося вже зараз: з міжнародним контекстом російсько-української війни.

Однак навіть визнаючи високу ймовірність масштабної війни, ми повинні пам'ятати про два важливі (навіть принципові) моменти.

По-перше, у випадку прямої масштабної воєнної агресії Росії проти України наші шанси вистояти в ній мінімальні. Наші потенціали настільки різні, що очікувати іншого складно. Принаймні це справедливо для нинішнього стану українських Збройних сил і їх військово-технічного забезпечення. Наше завдання максимум (знову ж таки — виходячи з нинішнього реального стану ЗСУ) — завдати противникові максимальних втрат, сповільнити його (щоб дочекатися допомоги з боку наших союзників, якщо вони захочуть її надати) і зробити для противника подальше просування, утримання території дуже дорогим задоволенням.

По-друге (і це логічно випливає з попереднього пункту), наше основне завдання — створити умови, щоб не допустити такої війни. Це включає в себе всі дії, спрямовані на послаблення РФ (дипломатичні, економічні, інформаційні), посилення нашого потенціалу стримування агресора (зокрема переозброєнням армії та політичною консолідацією суспільства) і зміну самого підходу до осмислення загроз, а також до реагування на них.

Утім, багато тут залежить не тільки від нас, а й від наших європейських партнерів, які про свої відносини з РФ дедалі частіше висловлюються досить двозначно.



Чи стане Європа "колективним гюлленцем" Дюрренматта?

У видатного швейцарського драматурга Фрідріха Дюрренматта є твір — "Візит старої дами". "Стара дама" Цаханассьян спокушає жителів міста Гюллена астрономічною сумою за таку собі дрібницю: убивство одного громадянина — Ілла. Лише одного. За це вони отримають таку суму, з якою можна ні про що не думати і жити так, як вони жили раніше: розкішно й без особливих турбот. Так, якийсь час жителі сумніваються, заявляючи, що "цінності понад усе", але наприкінці здаються. І "винний" помирає. І не заради мерзенних грошей, а заради "торжества справедливості", "відновлення моральності" і "совісті, що прокинулася".

За великим рахунком, цей твір — про спокусу й цінності. Причому про спокусу не так грішми, як перспективою "ситості" й "спокою", а також можливістю нічого не змінювати.

Аналогії між цією історією і відносинами між Україною—Росією—Європою до болю нагадують той-таки трикутник історії Дюрренматта: Ілл—Цаханассьян—гюлленці (що завважив якось і політолог Борис Пастухов). Звичайно, Європа не схожа на збіднілий Гюллен. Та й Росія — явно не та країна, котра може вільно кидатися грішми (про що недавно так переконливо повідомив російський прем'єр-міністр жителям Криму). Але спокуса не обов'язково пов'язана з грубими матеріальними благами. Нині Росія спокушає Захід міфами про те, що може повернути час назад (у період до 2014 р.), що вона допоможе Заходу у вирішенні його пекучих проблем (біженці, Сирія, терористи, ІДІЛ — усе, що завгодно), що гроші з "дикої, але багатої" Росії знову потечуть у Європу. А для цього потрібно всього лише "вбити" Україну — відмовити їй у міжнародній підтримці, фінансовій допомозі, засудити, та хоч би й просто заплющити очі на те, що робить там Росія.

Сьогодні наші західні друзі демонструють значно більше самовладання, ніж гюлленці: для них цінності й принципи значать набагато більше, ніж для абстрактних громадян вигаданої історії. Однак і ми не можемо заплющувати очі на те, що громадська думка багатьох європейських країн коливається і змінюється. Змінюється не на нашу користь. Останнє за часом рішення французького Сенату — з їх числа. Або заяви Ф.-В.Штайнмайєра про те, що треба вже починати думати про скасування санкцій взамін на "істотний прогрес" у виконанні Мінських домовленостей.

Дедалі голосніше й чіткіше лунають заклики повернути Росію у Велику вісімку, скасувати санкції й поновити повноцінні економічні відносини (як зробив нещодавно в Санкт-Петербурзі Н.Саркозі). Ба більше, ті, хто до цього закликає, вже починають "раціоналізувати" свої заклики, посилаючись на "спільність українського й російського народів", на "об'єктивні підстави Росії претендувати на Крим", на те, що "Україна не проводить реформ", тощо. А словами колишнього міністра юстиції Франції Р.Даті, котрий недавно закликав зняти санкції з керівників російських спецслужб, могли б по праву пишатися і Бургомістр, і Вчитель з п'єси Дюрренматта: "Реальна політика — це вже не вибір, це наш обов'язок, нав'язаний світом навколо нас. Ми можемо не погоджуватися з усім і ми можемо накладати болісні санкції, але є цілі й інтереси, які вимагають від нас вийти за бажання покарати".

Як довго європейські політичні лідери зможуть протистояти цьому тиску громадської думки (до речі, сформованої і за активної підтримки тієї ж таки Москви й лояльних до неї політичних партій і громадських рухів)? Швидше за все, для радикальної зміни позицій буде потрібна заміна нинішніх європейських лідерів новими. І відбутися це може вже 2017 року, коли відбудуться президентські вибори у Франції й парламентські в Німеччині. Не за горами вибори і в інших європейських країнах. Чи зможуть (і чи захочуть?) нові керівники продовжувати конфронтаційну лінію з Росією? Відповідь на це дати зараз складно.

Однак чого нам у цій ситуації точно не варто робити, то це займатися моралізуванням. Розмірковувати, чи знімуть санкції і якщо знімуть, то чи морально вчинять наші союзники чи ні, чи продався хтось Москві чи ні, насправді немає сенсу. Як мінімум — з точки зору раціонального погляду на реальність.

Тим більше що коли до кінця бути чесними, то навіть усередині України ситуація дуже складна — як у соціально-економічній сфері, так і з погляду загального стану нашого суспільства, і це не може не викликати тривоги. Втома суспільства від офіційно не оголошеної війни, різке зниження соціальних стандартів і умов життя, відсутність позитивного бачення реформ (у лютому 2016 р. понад 70% українців вважали, що реформи не проводяться) — все це стимулює зростання полярних настроїв: від апатії до протесту. Усе це спритно використовують російська пропаганда і її розвідслужби для "розгойдування" ситуації зсередини.

Відтак Україна повинна вже зараз планувати свою діяльність так, ніби жодних санкцій немає, а міжнародний контекст складається не на нашу користь. Тільки це дозволить нам уникнути найважчих сценаріїв (на кшталт масштабної воєнної агресії або зміни ставлення до нас союзників).



Концептуальна рамка нової стратегічної діяльності України: асиметрія, проактивність і стратегічний аналіз/діяльність

Тут ми підходимо до важливого питання про те, якою ж може бути наша відповідь на такі дії Росії, і чи є вона взагалі? Вона є. І її суть — стратегічний аналіз і стратегічна діяльність, яка тримається на двох стовпах: асиметричність і проактивність.

Росія майже відкрито визнає, що не спроможна займатися стратегічним аналізом і, тим більше, стратегічним плануванням. Довколавладні наукові еліти навіть намагаються це обґрунтувати тим, що в нинішньому світі стратегії унеможливилися як такі: "сьогодні лідерів не слід оцінювати з погляду їхнього стратегічного мислення. Адже воно майже неможливе. Єдиний критерій — здатність правильно реагувати на поточні виклики, що виникають постійно, — тримаючи в голові бодай мінімальну дистанцію вперед", — вважає Ф.Лук'янов. Власне, інтерв'ю різних російських аналітиків, які причетні до вироблення Росією зовнішньополітичних рішень (наприклад С.Караганова або Л.Решетнікова), лише увиразнюють цю нездатність російського істеблішменту мислити стратегічно.

Однак саме ця нездатність — наш шанс. Не віра в "закордон нам допоможе" або очікування нової ціни на нафту марки Brent. Ні. Наш шанс — грати стратегічно з закостенілими тактиками. Блискучими тактиками, та всього лише тактиками.

Насамперед має змінитися міцно вкорінена практика, коли оперативно-тактичне управління грає першу скрипку в системі національної безпеки та оборони, тоді як власне стратегічне — лише другу. Якщо говорити про наявність справді стратегічного аналізу, слід визнати, що в цей момент ми об'єктивно перебуваємо в складній ситуації. Однак якщо ми не зламаємо цієї тенденції, то знову заплатимо життями українських військовослужбовців, які й зараз гинуть у "мирному Донбасі".

Безумовно, Національний інститут стратегічних досліджень у рамках своїх можливостей робить усе, щоб надати військово-політичному керівництву потрібні розробки, але цього мало. Критично мало. Виконання такого завдання потребує об'єднання зусиль учених, представників держструктур і органів сектора безпеки та оборони, громадянського суспільства. А для об'єднання зусиль нам потрібен своєрідний "науковий хаб", певна точка докладання зусиль і знань. Де цей хаб буде створено, не так важливо, хоча, об'єктивно, саме НІСД має найкращі можливості для виконання ролі такого інтегратора. Головне — щоб його створили і він мав можливість виконувати свої завдання. Як каже один з ключових ідеологів гібридної війни, яку ведуть проти нас, російський генерал Герасимов, цінність науки — у передбаченні. Із цим складно не погодитися. Але нам це треба не просто повторювати як ритуальну фразу, а зробити основою практичної діяльності.

І тут наше друге питання — наша стратегічна діяльність. Нині її практично немає. Ми хапаємося за поточні ситуативні рішення і намагаємося зробити з них "стратегію". Не може бути довгостроковою стратегією держави ідея "домагатися продовження санкцій проти Росії". Бути тактичним пріоритетом — безперечно. Але не стратегією. Росія намагається втягти нас у зрозуміле й комфортне для неї симетричне протистояння. Щоб ми витрачали час і гроші на стандартні озброєння. Щоб ми постійно тримали свою економіку в стані стресу. Щоб ми втягувалися в дорогу гонку озброєнь, якої ми в класичному вигляді виграти не можемо (як свого часу США втягли СРСР у глобальну гонку за програмою "Зоряних війн"). Ми не можемо собі цього дозволити. Насамперед — ресурсно.

Важливе запитання, що неминуче виникає в будь-якого читача: чи здатні нинішні еліти, військово-політичне керівництво країни прийняти цю нову реальність і мислити стратегічними, а не тактичними категоріями? Однозначної відповіді на нього дати тут і зараз не можна. Однак насправді не це найголовніше. Адже якщо еліти цього не усвідомлюють, якщо не здатні прийняти цю об'єктивну вимогу часу і запоруку схоронності нашої країни — не стане ні самих еліт, ні країни, якою вони управляють, бо тим самим створиться вікно для тієї масштабної агресії, якій вони не зможуть запобігти і на яку не зможуть відповісти. Відтак прийняття нової логіки діяльності — це не питання політичної дискусії, це екзистенціональна рамка існування України, якій потрібна цілісна й новаторська стратегія боротьби з агресором.

Основою цієї нової стратегії мають стати нестандартність дій (асиметричність), завдавання ударів по найчутливіших місцях противника, інноваційність. Без цього в нашому довгостроковому (а воно буде саме таким) протистоянні не перемогти. І, як ми вже зазначали, мета всіх цих дій — не допустити війни і посилювати тиск на Росію, щоб вона була зайнята безліччю не смертельних, але чутливих ударів і не мала можливості сконцентруватися на одній меті. У даному випадку — на нас.

Ми повинні виходити з новими ініціативами на всіх напрямках. Особливо — на зовнішньополітичній арені. Ми повинні зробити все можливе для прискорення реформування Ради Безпеки ООН, щоб унеможливити використання Росією свого права вето як інструмента гібридної війни. Слід активніше долучитися до дискусії про формування нових коаліцій держав у Східній Європі. Одним з таких перспективних проектів є Балто-Чорноморська коаліція держав: такі країни, як Польща, Балтійські країни, Скандинавія, Румунія, особливо гостро відчувають загрози, які вже спіткали Україну.

Не повністю вичерпано потенціал боротьби з ідеологічними основами російської агресії на міжнародній арені. Зокрема, концепцію "Русского мира", яка де-факто перетворилася на відверто нацистську й шовіністичну, слід заборонити на міжнародному рівні — так само, як свого часу заборонили нацистську. І для людей (або держав), котрі її просувають, мають бути такі самі правові наслідки, як і для послідовників нацистської ідеології. Адже насправді, говорячи про практичне вираження концепції "Русского мира", ми стикаємося зі справжнісіньким "православним ІДІЛом" — на Сході України діє (або діяли) відразу кілька різних "православних армій", що творять такі безчинства, які навіть бойовикам ІДІЛу не спадали на думку.

Ширшим і активнішим має бути наше співробітництво з НАТО. Ми не тільки можемо, а й повинні ініціювати спільні розвідувальні акції в Чорноморському регіоні й на східних кордонах НАТО. Перспективною є ініціатива створити під егідою НАТО спільну військову флотилію України, Румунії та Болгарії, а в перспективі до неї могла б приєднатися Туреччина. Взагалі все співробітництво між Україною і НАТО потребує рішучого оновлення.

Уразливою залишається економічна сфера — боротьба за неї буде складною і важкою. Слід підготуватися до радикальних кроків у цій сфері. Наприклад розглянути можливість запровадження надзвичайного економічного стану (особливо якщо конфлікт перейде в активну форму), а також розширити пакети економічних санкцій. І, звичайно, слід запровадити прямі обмеження щодо агентів економічного впливу РФ в Україні (за даними журналу "Український тиждень", кожне восьме з 200 найбільших українських підприємств контролює російський капітал).

У контексті економічних контрзаходів важливо постійно пам'ятати про інфраструктуру — насамперед це дороги, комунікації, системи підтримки військ на місцях. Нині все це перебуває у вкрай важкому стані, і його слід виправляти. Виправляти швидко. Розвиток інфраструктури, її захист повинні стати одним з пріоритетів держполітики. Ба більше, треба розглянути можливість інтернаціоналізувати проблему її захисту.

Серйозно слід переглянути логіку внутрішньополітичних процесів — в умовах війни (особливо гібридної) ми не можемо щоразу гасити пожежу в себе в тилу.

На випадок радикалізації конфлікту ми повинні бути готові до різких, непопулярних, але конче потрібних кроків: до запровадження воєнного стану на всій території України й оголошення стану війни. Вже зараз потребує законодавчого визначення статус неконтрольованих територій як окупованих — не можна продовжувати вдавати, що все чудово й нічого не відбувається. Потрібно уточнити законодавче поле щодо можливості позбавлення бойовиків і сепаратистів громадянства України. Це абсолютно відповідає загальносвітовим тенденціям, і не варто цим нехтувати.

Складне питання з тим, що робити з "неоднозначними" темами, які постійно хвилюють суспільство: декомунізацією, люстрацією тощо. Безумовно, є чинне законодавство, і його слід виконувати, однак практику його реалізації все-таки варто переглянути. Цілком очевидно, що різкими й не завжди продуманими рішеннями ми загострюємо ситуацію навіть там, де цього можна було б легко уникнути. Роблячи такі важливі речі, як, наприклад, люстрація, її виконавці іноді скочуються до радянської "кампанійщини", проводячи її бюрократично-механістично, без урахування здорового глузду і національних інтересів.

Величезний пласт роботи нас очікує в інформаційній сфері. Там ризики й загрози все ще залишаються дуже серйозними. Росія не просто готова — вона максимально повно використовує проти нас увесь доступний їй інформаційно-пропагандистський арсенал, на побудову якого пішли роки й мільйони (мільярди?) доларів.

Під ударом опиняємося не тільки ми — Росія завдає ударів по Європі й з Європи, розконсервовуючи проросійські проекти, експертів, політиків, просто "корисних ідіотів". Пряме зіткнення з Росією на цьому полі для нас практично неможливе. Це не означає, що ми маємо забути про такі речі, як контрпропаганда, протидія ворожому контенту або підвищення медіаграмотності населення. Але цього недостатньо — потрібно шукати асиметричні відповіді.

Насамперед — на міжнародному рівні. У 1936 р. світ уже намагався дати відповідь на пропаганду, розгорнуту нацистською Німеччиною, — тоді було ухвалено "Міжнародну конвенцію про використання радіомовлення в інтересах миру". Як бачимо, проблема не зникла. Ми знову потребуємо норм, що обмежують злочинні структури й порушників міжнародного права у плані можливості доносити до світу свою позицію. Гадаю, що саме Україна повинна виступити з зовнішньополітичною ініціативою, яка унеможливить використання міжнародного інформаційного простору у своїх інтересах такими порушниками міжнародної безпеки (і міжнародного права), як Російська Федерація, ІДІЛ, інші терористичні структури.

Залишається складною ситуація у внутрішньому інформаційному просторі. Особливо це стосується того, що ми умовно можемо назвати "сірою зоною", — лінії зіткнення з територією ОРДЛО. Росія як безпосередньо, так і через "ДНР/ЛНР" продовжує активно інформаційно впливати на ці регіони. Ми ж продовжуємо вдавати, що ці території майже нічим не відрізняються від решти інформаційного простору країни. Але це не так. І ігнорувати цей факт не те що недалекоглядно, а в стратегічній перспективі навіть злочинно. Для цих районів потрібен зовсім особливий режим функціонування інформаційного простору — особливий порядок роботи журналістів, радіо і телемовлення, а в широкому значенні — будь-якої діяльності, що може бути визначена як інформаційна й така, що формує свідомість громадян. І в цьому сенсі нам потрібен здоровий пакт щодо такої політики між державою та українською журналістською спільнотою. Власне, готовність до такого діалогу продемонструє зрілість як держави, так і медіаспільноти України.

Останньою в переліку, але не останньою за важливістю є проблема створення ефективного щита для протидії прямій воєнній агресії. Як уже було сказано, вести суто симетричну війну з Росією ми навряд чи зможемо — занадто вже різні в нас із нею вагові категорії. Мусимо знайти такі рішення, які, з одного боку, дозволять нам підтримувати високий рівень готовності військ і їхню здатність відбити пряму атаку, а з іншого — щоб це не знищило нашу економіку.

Насамперед ми повинні радикально змінити систему ухвалення рішень у цій сфері. Нині ми зобов'язані говорити про необхідність створити військово-промислову комісію на чолі з президентом. І уряд, як мінімум на рівні першого віце-прем'єр-міністра, повинен брати в цьому активну участь. Мета цієї комісії — аж ніяк не в дублюванні всіх наявних структур, а у визначенні пріоритетів і контролі їх виконання стосовно того, що стане основою нашого щита проти потенційної масштабної агресії. А тут ми можемо зробити ставку лише на одну річ — на інновації.

А Україні (промисловості, інститутам НАН України, просто науково-дослідним колективам або конструкторським бюро) є що запропонувати нашим військовим у найрізноманітніших сферах — починаючи від оперативно-тактичних ракетних комплексів, можливості створення українських аналогів Javelin і закінчуючи бойовими БПЛА й військовими роботехнічними комплексами (які та ж таки Росія активно розробляє і вже використовує на практиці в Сирії, а про важливість цього питання для неї свідчить і ухвалення державної цільової програми роботизації Збройних сил РФ до 2025 р.). Для нас життя кожного нашого солдата повинно бути особливо цінним, і інноваційні озброєння — саме те, що допоможе ефективніше його зберегти.



Що далі?

На початку статті наведено як епіграф фразу з видатного твору Іллі Еренбурга. Вона, мабуть, найточніше відбиває наш поточний стан і те, що нам треба робити. Ми вже "вийшли на дорогу", але весь цей час робимо все можливе, щоб не йти нею, всіляко відтягуючи момент походу. Нам усе ще хочеться назад, до "тепла грубки" і "мармеладу зі щипчиками". Однак усього цього вже немає, а ми відмовляємося визнати, що повертатися нема куди.

Фантомні болі старої системи, що розвалилася як з природних причин, так і за активної допомоги з боку, зрада стратегічного партнера — все це дає нам можливість не брати в дорогу кайдани минулого, а справді рішуче йти вперед. Ми повинні сформувати нову модель системи національної безпеки та оборони, здатну відповідати на виклики дня не тільки нинішнього, а й завтрашнього. Росія (якщо тільки не станеться чогось екстраординарного, що не вписується в загальний прогноз розвитку ситуації) буде нашим довгостроковим дестабілізуючим супутником, що постійно підводить нас до межі масштабної війни, за якою цілком може вибухнути й "велика війна".

Наше виживання залежить від того, чи будемо ми до неї готові. А це — завдання стратегічне. Якщо ми не зрозуміємо, що повинні займати активнішу позицію — не тільки захищатися, а й контратакувати (нав'язуючи свій порядок денний на всіх фронтах протистояння), якщо ми й далі ігноруватимемо стратегічне планування, якщо не усвідомимо потенціалу розвитку інноваційних військових технологій (усвідомимо не на словах — тут у нас усе нормально, а в реальних рішеннях і діях), то в разі загострення військово-політичної ситуації ми можемо виявитися не просто беззахисними перед ворогом — наша недалекоглядність призведе до найтяжчих наслідків для країни. І до нових людських жертв. А це те, чого ми собі дозволити просто не можемо.
http://gazeta.dt.ua/internal/2017-y-dali-bude-cinnisni-resursi-viyni-i-miru-ukrayinskiy-format-_.html
je_suis_la_vie: (Default)
Πepeд вiдxοдοм дο cнy napy cʌiв npο цuвiʌiзaцiю.
Дypнe οцe cʌοвοcnοʌyчeння "цuвiʌiзοвaнa Євpοna". Burʌядaε i звyчuть nο-дuδiʌьнοмy, яκ тeκcт y Miшyтκi Дοnκiнa.

Є в мeнe дpyr, Oʌeκciй (npuвiт, Oʌeκciю, нanuшy δeз iмeн i тpοxu nepeκpyчy). вiд ньοrο οnοвiдκa npο цuвiʌiзοвaнοrο εвpοneйця.

Знaйοмa вuйшʌa зaмiж зa rapнοrο xʌοnчuнy з rapнοï aвcтpiйcьκοï pοдuнu з rapнοю pοдuннοю ʌiнiεю i вce тaκe. Ocвiчeнuй, ввiчʌuвuй, iнтeʌeκтyaʌьнuй нaчuтaнuй, δy-δy-δy... Buйшʌa зa ньοrο зaмiж, i зa дeяκuй чac nοтяrʌο ïï дο piднux neнaтiв, тο вοнa й aвcтpiяκa зa cοδοю дο Шapyκaнi nοтяrʌa.

Muнyʌu pοκu, iдe яκοcь Oʌeκciй вyʌuцeю, дuвuтьcя, щοcь знaйοмe iдe, тοвcтe, xaмοвuтe, двοʌiтpοвuй nʌacтuκ nuвa в pyцi мiж двοx naʌьцiв зa rοpʌятκο nοxuтyεтьcя... Ha чepвοнuй cвiтʌοфοp з мaтюκaмu npeтьcя, - κyдa npьοш, κaзьοʌ, δʌя?

Oтжe дʌя мeнe cʌοвοcnοʌyчeння "цuвiʌiзοвaнuй cвiт", "цuвiʌiзοвaнa Євpοna", тaκa ж δздypa яκ i "δpaтcκiε нapοдu". Mu тaκi ж caмi дuκyнu, твapuнu. Biдpiзняεмοcя xiδa pοзвuнyтuм м’язοвuм anapaтοм y pοтi (κοтpuй нa шοcтοмy pοцi жuття cтaε дοcтaтньο вnpaвнuм, щοδ мοдyʌювaтu звyκu в мοвʌeння), i pοзвuнyтοю ʌοδнοю чacтuнοю мοзκy, κοтpa вcuм цuм rοcnοдapcтвοм κepyε i здaтнa дο aδcтpaκцiï.

У κοтiв тeж дyжe pοзвuнeнa мοвa; я κοʌu npο цe nοчuтaв, nοчaв cnοcтepiraтu зa κοтaмu yвaжнiшe. Kοʌu y нac niд δyдuнκοм cοδaκu зarpuзʌu внοчi нaшy npuδyдuнκοвy κuцю, ïï двοмicячнe κοшeня зaʌuшuʌοcя caмe, i йοrο взяв niд cвοю οniκy йοrο δaтьκο - cipuй двοpοвuй κiт з вiдκyшeнuм в δοяx з cοδaκaмu xвοcтοм. Oднοrο paзy я cnοcтepiraв яκ вiн cвοrο cuнκa нaвчaв жuттεвuм xuтpοщaм, вiн вοдuв йοrο nο aδpuκοci κοʌο niд’ïздy i щοcь pοзκaзyвaв. Дiйcнο, цe вurʌядaʌο тaκ, нiδu вiн з нuм rοвοpuв, - вοнu cnpaвдi rοвοpuʌu! Цe δyʌa pοзмοвa з жecтaмu, piзнuмu звyκaмu. Kοтячa мοвa cκʌaдaεтьcя в cepeдньοмy з 85 шaδʌοнiв,

Bci жuвi icтοтu κepyютьcя в cвοεмy жuттi шaδʌοнaмu. Ha жuттεвy cuтyaцiю ε cвiй шaδʌοн. Бyвaε тaκ, щο шaδʌοнu pвyтьcя. iнтeʌeκтyaʌьнi ʌюдu cвοï pвaнi шaδʌοнu мοжyть швuдκο nepeзδupyвaтu зriднο з cuтyaцiεю. У ʌюдeй cʌaδοpοзвuнeнux з цuм нeмaʌuй κʌοniт.

Жuттεвuй дοcвiд ʌюдuнu cκʌaдaεтьcя в cepeдньοмy з 80 шaδʌοнiв. Цe cepeдньο cтaтucтuчнuй вuδοpeць y δyдь-яκiй дeмοκpaтiï нeзaʌeжнο вiд pοзвuнeнοcтi κpaïнu. Kοʌu шaδʌοн pвeтьcя, οcοδa cтaε cnpaвжньοю: cuтyaцiя npοxοдuть nο шaδʌοнax чepeз ʌοδнy чacтuнy, дοxοдuть дο нuзiв, a тaм вжe nοчuнaεтьcя нaшa дuκa cyтнicть.

Taκ жuвe зaraʌ. Λuшe нeвeʌuκa чacтuнa ʌюдeй мaε здaтнicть дο твοpeння шaδʌοнiв yce жuття; мaε дοвοʌi шʌяxeтнy κοʌeκцiю шaδʌοнiв зa тucячy i δiʌьшe штyκ, i щe δiʌьшe зarοтοвοκ дο шaδʌοнiв (з paнiшe pοзipвaнux шaδʌοнiв), з κοтpux мοжe зδupaтu нοвi шaδʌοнu, nepenpοrpaмοвyвaтucя, οднuм cʌοвοм - мaε aйκью вuщe 130.

Oднuм з мοïx xοδδi ε "ʌaмaння шaδʌοнiв".

Яκ мοжнa жuтu в зaxiднiй Євpοni "цuвiʌiзοвaнiй" i npοдοвжyвaтu чuтaтu Mycтaфy Haεмa? Яκ мοжнa οδypювaтucя нa "Bεcтi" κοʌο мeтpa i xοдuтu чuтaтu caйт "neтp i мaзena"? Hy нeвжe y вac caмux шaδʌοнu нe тpiщaть? Xтο тaκuй neтp - raмacεκ, κaт, дuκyн, yзypnaтοp, yδuвця, ґuцeʌь, нeοcвiчeнuй дypucвiт - i xтο тaκuй Maзena. вucοκο οcвiчeнa цuвiʌiзοвaнa ʌюдuнa. Яκ мοжнa ïx nοpiвнювaтu мiж cοδοю? Mοжe вu щe nοpiвняεтe Юpiя Kοндpaтюκa з Kipюxοю Γyндяεвuм, чu Tapaca Шeвчeнκa з Бapκοвuм? Я pοзyмiю, шο цe нiδu нaтяκ нa "iнь янь", aʌe цe нe iнь янь - цe дeδiʌiзм, pοзpaxοвaнuй нa nʌaнκтοн, κοтpuй nʌямκaтuмe, - aй яκ rapнο nuшyть! Aй κpacaвa!

Oтжe, нixтο в тοмy peфepeндyмi нe вuнeн. Hi rοʌʌaндцi, нi yκpaïнцi. Дʌя rοʌʌaндцiв тyт взaraʌi нe δyʌο нiяκοrο шaδʌοнa, зa яκuм δu мοжнa δyʌο дiятu, дʌя yκpaïнцiв шaδʌοн pвaвcя зa cxeмοю "яκuй cтοcyнοκ Hiдepʌaндu зi cвοïм peфepeндyмοм мaють дο Уκpaïнu". Дʌя тpeтix вuнuκ шaδʌοн з "Hiдepʌaндu, Уκpaïнa, Бοïнr-777". Дecь мaε вuʌiзтu й Maʌaйзiя.

Я нaвiть paдuй тaκοмy peзyʌьтaтy. Бyв δu щe paдiшuй, яκδu нaм зaκpuʌu δeзвiзοвuй peжuм, npο яκuй тaκ δaraтο δaʌaκaють, aʌe дʌя nοвнοтu зaκpuтοcтi тpeδa, щοδ тi, xтο npο цe δaraтο δaʌaκaють cтοяʌu в чepзi nο вiзy paзοм з нaмu...

Дοcuть, зaδaʌaκaвcя... :)
http://www.ou.edu/uschina/gries/articles/IntPol/downs%201957.pdf
je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Всі імена змінені. Часово-просторовий континіум зміщено, щоби заплутати ворога. А для своїх головне інше.













Микола. Його онук Іванко. Де б не їхав Микола завжди Іванко з ним на мопеді. Натискає на кнопочку запуску двигуна — це його сакральне дійство. Дід лише газує й керує.




Там за Дамбою через Сиваш найкоротший шлях до Армянська — зараз туди дороги немає, там стоять наші прикордонники, за кілька сот метрів по той бік кацапи, навколо “Мордору” - так місцеві називають фірташівський титановий комбінат.




Млявого рожевого вечора приїздить до нас на позицію з кавуном, динею, ще з пів мішка різних овочів та фруктів. З ним попереду на сидінні між ногами незмінно онук Іванко з яскраво синіми очима.




Сідаємо вечеряти, потім п’ємо чай. Микола починає згадувати як все починалося. Як було страшно й невизначено. Як не зрозуміло. Від телевізора не відходили ні на мить - шо ж там в Києві думають? Чи взагалі шось думають робити чи ні? Військових немає. Дамба стоїть відкрита. Розпач. Селяни знервовані. Зібралися посеред села на Віче. З Головою сільради вирішили самостійно перекрити Дамбу. Взяли камаза, крана, накидали старих бетонних кубів від коровників на того камаза, відвезли на Дамбу й у кілька стін перегородили її тими кількатонними кубами. Через Сиваш не переїдеш нічим, бо там навіки й залишишся — твань така, що лише потрап у неї вже не відпустить. Стали на чергування на Дамбі. Чоловіки мисливці зі зброєю вийшли, в кого зброї нема — з вилами. Так і чергували на Дамбі. І чоловіки, і жінки. Було дуже страшно дивитися як навколо Мордора їздять БТР-и, танки, ще якась техніка. Будь-якої миті очікували прориву на Дамбу...




Нарешті прибули наші. Село почало допомагати їм облаштовуватися. Приволокли житловий вагончик, провели електрику від села. Встановили графік постачання їжі, води. Голова сільради щодня приїздив на блокпости, говорив з людьми, швидко вирішували нагальні питання. В селі зітхнули з полегшенням: Київ не кинув їх на поталу кацапам.




У Києві почався нарешті якийсь рух. До прикордонників на Дамбу прибуло підкріплення. NN танкова бригада. Заклали під Дамбу тротил: лише крутни, натисни і Дамба злетить у повітря.





Потім танкістам надійшов наказ на переміщення, вони вмить знялися й кинулися на Схід. Дамба залишилася знову без захисту. Ну шо робити? Ми з кумом взяли побільше термосів з чаєм та кавою, хто що понадавав. Сіли ми з тою котушкою та дротами до тротилових закладок, намостили собі затишок і сидимо з кумом — а будь шо буде. Як підуть кацапи крутнемо, натиснемо а там буде як буде. Просиділи так два дні й дві ночі. Не знаю чи знали кацапи, що тут нікого немає чи ні, але звідти не підходило нікого. А могли ж підійти розвідники, і шо б ми з ними робили? Оцього боялися — дрг підійде, побачить, шо тут нікого, окрім нас і все ж! Кінець! Та Дамбу однак би знесли у повітря, хай хоч як, але техніку притримали б. На щастя на третій день прибули наші прикордонники, прийняли в нас Дамбу, довго не могли зрозуміти хто ми і шо тут робимо (сміється)... Ми з кумом зітхнули, здали їм все, подалися додому. Дві доби не спали. Опівночі грюкає хтось у двері — їхній майор, питає де ще 15 кілограмів тротилу. Не знаю. Здали вам все, шо мали. П’ятнадцять десь поділися, - каже. Крутнувся поїхав назад на Дамбу...




Вдосвіта скинувся, поїхав до них — чи знайшли той тротил чи ні. Все добре. Знайшли. Фух! А я переживав. Це ж не сіна навильник пропав (сміється). А вони ще й свого тротилу привезли, заклали ще більше. Мені аж від серця відлягло, бо ще оті 15 накинули би на нас із кумом, ніби ми хапонули, потім викручуйся...




Микола замовкає, сміється сам собі, сьорбає чаю. Думає, видно, про ті нервові дні й ночі, коли здавалося, що Київ кинув їх тут одних... Так. Київ. Тому що Київ завжди був центром Всесвіту для всіх українців, навіть Чумацький Шлях до того, як став Чумацьким, називався Шляхом на Київ.




Сонце скотилося нижче до західного небокраю, красиво підрожевило вітрила електровітрякам, що повільно мріють в рожевому призахідному мареві. Ніби казка навкруги. Здається зараз з-за них вискочать сармати на конях...





Ні не вискочать. Он димить Мордор. Микола продовжує, - років 15 тому, шось там на Мордорі гримнуло, тепер у затоці нічого не живе, навіть пташки тут не сідають. Ні бичка, ні камсинки — все вимерло, навіть мотиля не живе тут...





А в кума там брат за Армянськом, в нього своя ферма. Він фермерує. Рис вирощував, каже, всі поля кацапи перетоптали танками, води немає, поля закам’яніли, канали порозсихалися, плити повивалювало. А він тоді минулої весни взяв 150 тисяч гривень кредиту на добрива, на посівну, а тут ці підараси увірвалися, всі поля йому перетоптали, капоніри видовбали, ракетні установки, танки, бтри,.. навіть собак перестріляли, щоб сигнальні розтяжки їм не зривали. Вже ввечері люди й з хатів бояться виходити. Він за голову хапається - шо ж робити? А жінка йому, - ми ж тепер росія! - Дура ти! Яка росія?! Ти бачиш, шо вони наробили?! Жити ми за шо будемо!?.. Як житимемо?!...









Малий Іванко нудиться, смикає діда, - дідо, поїхали вже. - Зараз поїдемо, ось поїдемо. Підожди.




Тут один приїжджає, каже купи в мене машину. Вісім тисяч гривень. - Давай, кажу, купую. Тільки ти мені її привези до двору. Я тобі ще й доплачу чотири тисячі. Микола сміється, - знайшов, - каже, - пальцем робленого, ніби я не знаю, шо він з Криму тою машиною відтепер нікуди не виїде. Хто розумніший був, той не побіг перереєстровувати номери, а тепер он на Материк вільно по їдло їздить, а ті переробили номери, тепер їх і на Кубань не випускають. Малому ось до першого класу йти. Донька каже, вези його додому, в Армянськ. Кажу, - а як я його повезу, коли на нього документів немає. Кажу їй хай тут в школу йде. Та й він сам не хоче туди. Каже, хочу тут в школу ходити, у баби з дідом...




Наливаємо ще чаю. А тепер он точка пропуску. Наші лише документи на хвіри перевіряють, пломби оглянули — паняй далі. А кацапи в себе все загородили решітками. Весь вантаж оглядають. Вимагають, щоб у хвірі був прохід посередині. Якщо проходу немає — все вивантажуй на землю. Оглянули — завантажуй назад. На одну машину як мінімум годину, а якшо вивантажувати-завантажувати отак, - то пів дня згаяно. Тут, ще весною такі колони стояли на 12 — 15 кілометрів. По три тижні чекали своєї черги. Не можу їх зрозуміти, чи нікуди товар відвезти чи шо. Дебіли якісь. Ніякої самоповаги. Вже би обрубали так обрубали. Як з каналами. Відразу пересипали камінням, бетоном залили — все. Говійте...









Ці дальнобійники до нас в село в магазин заїжджали. Відчепить хвіру і до міста на заправку, потім до нас в магазин. Розповідали як там за Армянськом їх вже ждуть кубанці зі своїми хвірами. Перекидають все з машини на машину і гайда туди через Керч. А там на Кубані, шоб пообідати треба від 350 гривень на наші гроші, просто пообідати! От вони й бісяться. Який там Крим! Перегородити все давно було треба, й не думати! Як і з каналами. Шо вони там в Києві ще думають?!..





Дідо, поїхали вже. Ну поїхали, - погоджується дід. Сідають на мопеда, ми прощаємося, тиснемо руки, Іванко натискає на кнопочку, заводить двигуна. Їдуть...




Василь. Тракторцем тричі на тиждень возить усім нам на блокпости питну воду в діжках, разом з ним син Сашко. Василь — такий типовий працівник Її Величності Скитії, запилений, світлий, життєрадісний, душевний, з м’якою як південне підсоння українською неквапною вимовою. За ними незмінно бігає чорний собака. Циган. Супровід. :) Минулого року ще у Березні, коли лише все починалося, він прибився цуценятком до прикордонників, ті його вигодували, а потім як змінилися, їм на зміну прибули інші, вони ображали Цигана й він прибився до Василя з Сашком. Так з ним й бігає; прив’язь не визнає. Котів страшенно не любить, в селі жодного кота не пропустить. До військових ставиться обережно — спершу ретельно перевіряє. :)




Взяли воду, завантажили порожні діжки. Погомоніли за погоду, за воду, за врожаї, надої, закупівельні ціни на молоко, за шо там в Києві... Василь з Сашком поїхали додому вправлятися по господарству. Циган побіг слідом...




Хлопці-пастухи, ще на старезних батьківських веломашинах. Корови пасуться прямо коло нашої позиції. Тут протікає канальчик, тому соковитої трави по коліно.





Славко-Вусик кличе хлопців до нас обідати. Вони соромляться. Ми наполягаємо. Хлопці наїдаються борщу, тепер можна й додому не їхати. :) Наступного дня приходить якийсь дядько з мішком. Пів мішка огірків, помідорів, кабачків, золотої солодющої кукурудзи, яблук. Виявилося це батько, одного з тих хлопців-пастухів. Скинув мішок, подякував і пішов назад.





Ввечері знову приїхали Микола з онуком. Привезли риболовецькі причандали: гачки, волосінь, тягарці, поплавці... Завтра насмикаємо з канальчика карасиків, буде уха....




Дві корови з теличкою заночували коло нашого блокпосту. Зручно примостилися неподалік від намету. Ще вдосвіта прибігла молодичка з села, - чи не бачили моїх корів? Ми сміємося, - та онде лежать ремиґають... Побачили свою хазяйку, повставали знехотя, поплелися слідом...




Вдалині — понад вітрилами велетів-вітряків, затонулих в туманах, котрих лише краї вітрил, обертаючись, зблискують кінчиками над рожевими пасмами туманів, виринаючи-пірнаючи — спалахнув край сонця...


je_suis_la_vie: (La Vie)


Коли б не слухав "Червону Руту", завжди намагався уявити собі ту, кому вона присвячена.
Ну так, кожен може уявити собі свою дівчину, але я ставив себе на місце Володимира Івасюка, - хто та, про котру він думав, створюючи цю неймовірну пісню, таку люто небезпечну, за котру його і було вбито? Хто ж вона?
І ось нарешті побачив. Довго не міг відірватися, зір став тунельним, що аж хвилин за десять помітив косий погляд чорнявки за спиною.
Які вони тут світлі люди! А Марія - як сонце. :)

На світлині: Володимир Івасюк зі своєю одногрупницею Марією Соколовською-Марчук, якій він присвятив пісню "Червона рута".
Фото невідомого студента-медика. З архіву Марії Соколовської.

А оцей фільм - це MUST SEE для всіх без винятку. Цей фільм MUST HAVE на всіх ваших смартфонах, щоб ділитися й показувати всім.

Чому цього фільму немає на телебаченні?..

45 років тому вперше зазвучала пісня “Червона рута” - символ української естрадної пісні.

Прем'єра відбулася *13-го вересня 1970* року на Театральній площі Чернівців у прямому ефірі телепрограми “Камертон доброго настрою”. Пісню тоді виконав дует: сам автор Володимир Івасюк та Олена Кузнецова.

Пізніше, широкий шлях пісні торував ансамбль “Смерічка” Левка Дутківського, а солістами того колективу були Назарій Яремчук та Василь Зінкевич.

1971-го року саме українська “Червона рута” у виконанні Василя Зінкевича і Назарія Яремчука та Володимира Івасюка стала переможцем пісні року і невдовзі після цього, потрапляє на перші місця популярності в багатьох країнах Східної Європи.

Звечора суботи 12 вересня, а також протягом неділі та понеділка, в етері “Голосу Свободи” найбільша добірка кавер-версій всесвітньо відомого хіта. Майже пів сотні різноманітних варіянтів вічного хіта Івасюка: від танцювального до джазового й від рокового до застільного.

http://holos.fm/page/juvilej-chervonoyi-ruti-v-eteri-golosu-svobodi
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Слідкуючи за тими двома кацапами, приходжу до думки, шо навіть поранені, навіть кинуті власною країною, кинуті дружинами й батьками - вони (на ліжках) продовжують вважати нас тупимі хахламі. Чого лише вартий спіч "вінторєз мой, я стрєлял, но нє попал, і вопщє вінторєз нє мой я нє стрєлял і нє попал". Це взагалі пісні варте.

Кацап завжди залишається нашим ворогом, навіть прикутий до ліжка, навіть коли ридає " хачю к мамє, папє і женє, я єйо очєнь люблю". "Прастітє нас (раґа) хахли, ми нє бандіти, ми ваєннаплєнниє".

Кацапіщє - наш одвічний лютий ворог. І коли "масква слєзам нє вєріт", то це означає лише одне - всі ЇХНІ сльози - облуда крокодиляча.
Якби ці двоє дорвалися до мети - убивали б без розбору. Це типові кацапи.
http://gorky-look.livejournal.com/51808.html

P.S. Яка ж тільки крута Надія Савченко! Та про неї кіна зніматимуть, про неї через Голівуд весь світ дізнається і її іменем називатимуть дівчат навіть в арабському світі.

Кацапи - який же ж ви народішка-підарасішка.
je_suis_la_vie: (Тризуб)
ПРОЩАЛЬНОЕ ПИСЬМО КРЫМА УКРАИНЕ

"Я ухожу...
Ты думала, что Я пошутил, или просто обиделся ? Нет, Я наверное просто понял, что насильно мил не будешь, хотя долго старался быть Тебе полезным.
Я согревал Тебя своим солнцем, омывал теплым морем, и всегда, очень-очень, ждал в гости...
Ты заходила в дом, не вытирая ноги, указывала, как мне поступать, как думать, как говорить, что делать, с кого брать пример, но то, как я живу - Тебя не интересовало. Ты просто 23 года убивала меня, Ты убивала Мои сады, леса и парки, Ты изуродовала мои берега, Ты заставила Меня выжимать из Моего туриста последние капли, потому что тогда, когда заканчивалось лето, Я становился никому не нужен, особенно Тебе.
И все же, Я терпел, Я надеялся, что когда-нибудь...
Ты знала, что Я умираю, но вместо кислородной подушки, Ты схватила меня за горло. Но я не сержусь, я просто ухожу. Я не могу уйти один, потому что нельзя смотреть, как ты убиваешь моих братьев...
Я немного отдышусь, совсем чуть-чуть, и заберу Их ВСЕХ. Украина, не поминай лихом, Я любил Тебя, но Ты не захотела стать родной, поэтому Я ухожу домой, к Себе домой.
Уже не Твой. Крым.
16 марта"


ОТВЕТ УКРАИНЫ КРЫМУ:

Дорогой Крым!
Не скрою, я расстроена твоим письмом. И сегодня я все отчетливей понимаю, что ты, Крым, - обычный Нарцисс.
Ты почему-то решил, что ты гораздо особеннее, чем Прикарпатье или Донбасс, Слобожанщина, Покутье или Полесье. Ты требовал к себе какой-то особенной любви, как капризный детеныш многодетной матери истерит и ревнует ее к другим детям – своим братьям и сестрам.
Я дарила свою любовь всем поровну, я любила и люблю всех одинаково, как мать любит одинаково сильно всех своих детей.
Когда мне отдали тебя из детдома в 1954-м, - ты был пустынным, безводным и уродливым малышом, всеми брошенным и никому не нужным.
Сначала тебя предали в 1941-м, по приказу твоей тогдашней мачехи, уведя войска на Тамань, а из твоего Севастополя трусливо ушел Черноморский флот и спрятался в Батуми до конца войны. Потом у тебя забрали твой народ, расстреляв и выселив на многие десятки лет потомков великих и гордых Османских царей.
И хотя я сама лежала в руинах, – я отстроила тебя. Я дала тебе мою днепровскую воду, чтобы ты возделал виноград и хлеб, я построила заново твои города и железные дороги. Я вернула жизнь твоим портам и пляжам, в твоем небе снова загудели пассажирские самолеты и застучали колеса вагонов. А потом я вернула тебе твой народ… Тот народ, который жил там со времен седой Византии.
А тебе все было мало, ты требовал все больше и больше, - не по недоеданию, а по капризу.
Прости, если босыми своими ногами испачкала ковер твоей красоты, но на них была земля. Наша. Меня дергал за руку Донбасс и просил построить шахты, я ногами месила цемент Днепрогэса, я рыла карьеры в Кировограде, везла лес из Станислава, пахала землю в Полтаве, а ты все любовался морем и принимал своих братьев и сестер на кроватях с панцерными сетками и постелями со следами любви других народов.
Ты же бездельник, мой малыш! Ты же ни черта так и не научился делать! И когда колбасы не было в твоих магазинах – ее не было и в других землях моих…
Ты требовал исключительности – я согласилась и ты стал республикой. Как ты распорядился этим? Купил новые кровати? Нет. Построил новые курорты? Нет. Ты раздарил себя шлюхам, позволив забрать твои пляжи, загадил море, ты так и не научился делать вино и твоим коньяком можно лишь травить колорадского жука.
Ты бездельник, Крым. В твоих летних ресторанчиках работал не ты, а мои дети из других земель и потомки султана, вновь обретя свою Родину. А ты просто торговал морем. Ты возомнил, что твое очарование ставит тебя выше остальных…
И ты решил вернуться в свой детдом.
Что ж, иди.
В конце концов, ты же мой приемный сын.
Но я рада тому, что из 25 моих детей только ты не прошел проверку на верность, хотя они голодали не меньше твоего.
И помни об одном: в твоем детдоме у тебя больше никогда никто не спросит твоего мнения, там полно красавцев-нарциссов и без тебя. И может быть, когда-нибудь, если вдруг ты поумнеешь, ты поймешь вековую истину о том, что настоящая мать не та, которая родила, а та, - которая вырастила.
Но я уже буду очень далеко.
Прощай.
Да хранит тебя Иисус и Аллах.
Твоя Украина
je_suis_la_vie: (Тризуб)
Ось ми і почули від Лаврова реальні вимоги РФ заради яких і почалась війна в Криму, заради яких "кузнечіки" через коліно ламали російськомовну громаду Криму і місцевий парламент:

1. Не укладати угоду з ЄС
2. Не укладати угоду з НАТО
3. Перенести президентські вибори (поки не з’явиться рейтингова проросійська фігура в Україні - це вже моє уточнення)


Росія почала торг, але в ньому жодного слова про долю кримців чи російськомовних - лише вимога бути в рабстві у Путіна.
Чи можливо виконати ці вимоги? Навіть, якщо б усі політики разом в Україні захотіли піддатися тиску РФ і погодитися на такі умови, реалізувати їх було неможливо.... Угоду з ЄС підпишуть за кілька днів... Вибори президента відбудуться 25 травня (ми внесли в закон про вибори зміну, яка дає можливість вважати вибори дійсними, навіть, якщо в Криму чи Донецьку їх зірвуть). А що стосується НАТО, то від системи колективної безпеки Україна відмовиться хіба що за умови повернення нам атомної зброї... Тож, вимоги РФ нереальні, ніхто їх не виконає.... Але війни вони однак не почнуть.... Янукович вже почав з нами війну, але тоді був інший час, інший розклад сил.... І Янукович, як виявилося, був не таким божевільним, як Путін.... Уявляю, як здивуються громадяни РФ, коли побачать путінське Межигір'я і його золоті унітази....
Слава Украіні! Країні, яка знищує диктаторів!

---

Ті засранці, що запевняли мене в серпні 2008, шо Росія не нападе на Україну... зараз я вас почищу зі стрічки. Санітарія. Поставтеся з розумінням.
je_suis_la_vie: (Суто)
Можна провести цікавий дослід.

Хай буде. Нехай чешуть на всі чотири боки. Оголосити референдум. За тиждень до референдуму:

1) перекрити воду з Дніпра, почати продавати її по... ну по 100 у.о. за кубометр плюс мито.

2) вимкнути електроенергію, електрика вся надходить з Континентальної України, почати продавати її за міжнародними розцінками плюс мито.

3) перестати платити пенсії, а навіщо - це ж уже не наші громадяни. Велике полегшення та звільнення Українського кошторису. В ерефії проїзд у транспорті для пенсіонерів платний. Хай відразу звикають.

4) вимкнути телефонні вежі. А навіщо вони нам? Хай тепер РФ забезпечує зв’язок через ті вежі. До речі, сімки в РФ продають за паспортами, тож готуйте паспорти.

5) ну і харчі тепер будуть практично всі закордонні з відповідними цінами плюс мито...

6) проїзд через Перекоп лише за візами. Працювати на території Великої України заборонено. Перебування на території Великої України - 72 години. Інакше депортація без права в’їзду протягом наступних 10 років, навіть транзитом до іншої країни.

Кримським Татарам всіляко сприяти переселенню на Велику Україну.

Що я ще забув? Додавайте до коментарів...

je_suis_la_vie: (Свічка)
Хочете трохи ретроспективи? Оце перечитую свою колишню писанину, і навіть не знаю, як до неї ставитися...
В голові звучить "Пливе кача..." Гірко і сумно.
http://porosiatofily.livejournal.com/2767.html

P.S. Світоч я люблю "Тірамісу", коли шо...
je_suis_la_vie: (Default)
1919-1920 роки у Італії чимось нагадували останні місяці в Україні. Нескінченні страйки, маніфестації, сутички з поліцією. Непоодинокими були випадки захоплення народом... ні, не ОДА, але заводів.

Не всі підтримували протестний рух. Створений у березні 1919 року "Італійський союз боротьби" за основну мету діяльності мав боротьбу проти страйків. Керівництво цієї організації навіть організувало загони "чорносорочечників", які нападали на мітингуючих на демонстраціях. Все це робилося під лейтмотивом "наведення порядку".
У листопаді 1921 року "Італійський союз боротьби" був трансформований у повноцінну політичну партію. Назву новій партії дали - Національна фашистська партія. Так-так, це саме вона уже через рік стала правлячою в Італії, а через декілька років - єдиною. Так розпочалася історія фашизму.

А іронія полягає в тому, що нині головні ідеологи "наведення порядку" в Україні без жодного докору сумління "фашистами" називають саме мітингувальників...
je_suis_la_vie: (UPA)
І запам'ятайте раз і назавжди: кацапу ніколи не можна вірити. Особливо тому кацапу, який посміхається, плескає вас по плечах і каже: "ну ми же братья". Такому можна відразу закотити кулю в лоб і ніколи не помилишся.
Зараз нас врятує лише - НЕВІРА кацапам. Що б вони не казали, що б вони не пропонували ніколи їм не вірте. Бо все брехня.
А тим, хто народилися та виросли тут в Україні і вважають себе "русссскімі", раджу переглянути своє ставлення до України, бо ніякі ви не "руссскіє", для них ви такі ж "хахли, каторих нада к нагтю", бо місце народження все одно видає.

----
Московськими "істориками" 19 століття вважається самим інтелегентним і культурним століттям в історії Московії. За рахунок чого це відбувалось? Тому що в той час в Україні все нищилось національно і вона обкрадалась економічно. Мільйони українців працювали без оплати і гинули за імперію. Тепер Путін нас кличе назад. Пане Путін ми вже були там.

Далі )
je_suis_la_vie: (UPA)
Помилка була не у тактиці Євромайдану.
Помилка була у стратегії українства.

Допоки Янукович - "пан президент",
поки Ахметов - "меценат Могилянки",
поки Колесніков - "шановний політик",
поки Чаленко - "журналіст",
поки Бузина - "письменник",
поки Монтян - "шанований юрист і правзахисниця",
поки Тихолаз і тітушек - "професори НаУКМА" і низка студентів і випускничків їх із піною у рота захищатиме - отак от усе і буде.

Хотіли самокреолізації - получайте її. Не можна фарбувати серпи-молоти у синьо-жовтий, не можна іти на компроміси із власним сумлінням та колективною ідентичністю. Не можна в чомусь поступатися українством.
https://www.facebook.com/OleksiyKurinniy/posts/592489144132472
je_suis_la_vie: (UPA)
Одне історично-лінгвістично-світоглядне пояснення.

1. В США обраний Президент залишає за собою це звання, як форму звернення до нього, довічно. Навіть коли збираються колишні Президенти Штатів поговорити один з одним, вони звертаютсья один до одного "Пане Президенте". Уявіть: сидять, наприклад, Клінтон з Бушем, гомонять і звертаються один до одного: "Mr. President".
Це нормально. Це політична культура. Це просто культура.

1.1. Коли до Петербургу приїздив якийсь Гетьман на перемовини, з ним приїздив і почет. Часто в почеті були й колишні Гетьмани. І ось сидять Гетьмани обговорюють результати перемовин і звертаються один до одного "Пане Гетьмане". Це політична культура. Це просто культура. Задовго до виникнення такої в Штатах.

Москалі такі дикі та тупі, що не могли зрозуміти цього, і питали себе, - скільки ж там у них Гетьманів, і хто ж із них найголовніший? Не знали з ким вести перемовини... Отож тоді москалі й придумали: "Де два українця там три гетьмани".
Зрозуміло?

2. "Моя хата скраю". Особа, що жила на краю села несла дуже велику відповідальність. Вона першим зустрічала ворога, була весь час насторожі, наготові. Коли село збиралося на віче, такий господар казав, - Моя хата скраю, потім розповісте, що вирішили. (тобто це означало: "Я стою на сторожі", "Не можу залишити чати").
Зрозуміло?
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
Дві частини лекції з історії Росії.

"Традиції російської державності та сучасність."
---- видалено -----
Частина Перша http://www.youtube.com/watch?v=urrK0R8RAwo
Частина Друга http://www.youtube.com/watch?v=ZTmKKfsTu-o
---- видалено -----

Оновлено: 18.07.2017
Частина Перша https://www.youtube.com/watch?v=MqqLIXD0Hcc
Частина Друга https://www.youtube.com/watch?v=e89i5LQyL70

Пивоваров Юрій Сергійович, академік РАН, професор, доктор політичних наук, голова кафедри порівняльної політології МГУ. Коло наукових інтересів: історія, політичні науки, правознавство.

У самому кінці ви дізнаєтеся, яка між нами Українцями, та вами, москалями пролягає бездонна прірва...
Тезово про першу частину: )
je_suis_la_vie: (Іду на ви!)

Микола Аркас



У книжці зібрано всю історію українського народу до початку ХХ століття.
Готували її до друку Богдан Лепкий та В’ячеслав Липинський уже після смерті автора та Василя Доманицького, редактора 1-го видання 1908 року (петербурзького, цензурованого).
Більшу частину накладу 2-го видання книжки було спалено російськими військами під час Першої світової війни, відтак воно стало бібліографічною рідкістю.
На переконання Євгена Чикаленка, ця книжка після “Кобзаря” є найкориснішою.
Параметри видання такі:
Микола Аркас, Історія України-Русі. – Київ: Кам’янець-Подільський: “Медобори”, 2013. – 464 с., іл., тверда повноколірна палітурка, кольорові форзаци, фотододаток.
Книжку можна придбати, попередньо переказавши 69 грн. поштовим чи електронним переказом на ім’я Романа Миколайовича Коваля, вул. Курська, буд. 20, кв. 14, Київ-03049. Для книжкових магазинів передбачено знижки.
(Пропонуємо ознайомитися з передмовою до видання 2013 року.)

Profile

je_suis_la_vie: (Default)
je_suis_la_vie

August 2017

S M T W T F S
  12345
6789101112
13 141516171819
2021 2223242526
2728293031  

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Aug. 23rd, 2017 06:22 am
Powered by Dreamwidth Studios