je_suis_la_vie: (Іду на ви!)
[personal profile] je_suis_la_vie
http://svoboda.com.ua/index.php?Lev=news&Id=1698

Публікації у “Свободі” не проходять повз увагу читацького загалу. У цьому я вкотре переконався, прочитавши у №26 газети лист кандидата історичних наук В’ячеслава Прокоф’єва, в якому він не погоджується з тим, що я писав про танкову битву під Прохорівкою. Читач, посилаючись на мемуари радянських маршалів та деяких західних істориків, стверджує: під Прохорівкою Червона армія перемогла нацистів, а німці втратили у цьому бою понад 300 танків.

Чи так це було насправді?

Оскільки мій опонент щедро цитує мемуари військових і спеціальні видання, я теж скористаюся цим прийомом. Отже: “Наприкінці серпня (1943 року) на танковий завод №112 прибули нарком В.О.Малишев, начальник ГУБТУ маршал бронетанкових військ Я.Н.Федоренко та відповідальні працівники Наркомату озброєнь. Малишев сказав, що перемога на Курській дузі дісталася надто дорогою ціною, наші втрати в обох фазах Курської битви становили близько 6 тис. танків та САУ, а противника — 1, 5 тис.” (И.Шмелев. История танка: 1916/1996. — М., 1996. С.147—148). Нарком пояснював це наявністю у вермахту нових танків і танкових гармат, за допомогою яких можна було розстрілювати радянські танки з відстані у півтора кілометри, нічим не ризикуючи. Малишев зі зрозумілих причин не говорив про рівень підготовки радянських танкістів і про якість управління військами. Веде він мову і про загальну перемогу на Курській дузі, хоча зрозуміло, що з таким рівнем втрат її можна сміливо назвати Пірровою.

Але підемо далі. “13 липня фельдмаршали фон Манштейн і Клюге були викликані у Східну Прусію, і Гітлер повідомив їм, що операцію “Цитадель” треба негайно припинити, оскільки союзники висадилися в Сицилії і туди повинні бути терміново перекинуті війська зі Східного фронту” (Ф.Меллентин. Бронированный кулак вермахта. — Смоленск, 1999. С.337). Запам’ятаймо цю дату: 12 липня відбувся бій під Прохорівкою, а 13 липня Гітлер вирішує припинити спроби наступу на Курській дузі. Мотивує він це необхідністю перекинути війська на Захід, хоча є ще одна причина: того ж 12 липня війська Центрального фронту під командуванням генерала Костянтина Рокосовського перейшли у контрнаступ на північній ділянці Курської дуги.

А тепер щодо співвідношення сил. “На 3 липня (1943 року) всього на фронті “Цитадель” був 1081 танк (з них майже половина танків ще типу Т-ІІІ) і 376 самохідно-артилерійських установок. Число наших танків навіть приблизно не сягало того рівня, про який у пропагандистських цілях пізніше кричали на весь світ Совєти. Ще менше відповідали даним противника відомості про наші втрати в танках в операції “Цитадель”. За цими відомостями, ми втратили набагато більше від того, що ми взагалі коли-небудь мали” (Э.Манштейн. Утерянные победы. — М.—СПб., 2002. С.525). Станом на 5 липня, коли почалася сама битва, німці висунули до лінії фронту близько 1700 танків, штурмових гармат і САУ. Отож Манштейн, з одного боку, чесно наводить дані станом на 3 липня, але одночасно хитрує, не навівши дані станом на 5 липня і применшивши, таким чином, кількість своїх танків. У науковій літературі наводяться й інші дані, але вони або наближені до цієї цифри, або включають броньовані одиниці, які в той час були розташовані на Міус-фронті чи у резерві. Але все одно їх було близько двох тисяч. Дані про загальну кількість одиниць бронетанкової техніки у німців я наводжу для того, щоб показати: 2-й танковий корпус СС ніяк не міг мати у своєму складі на 12 липня 1943 року, після тижня боїв, аж 400 танків. Це початкова кількість бронетанкової техніки у цьому добре укомплектованому корпусі. Але ж були чималі втрати, поки німецькі танкісти йшли до Прохорівки. Втрати як зворотні, коли німецькі машини евакуювали в тил для ремонту і відновлення, так і незворотні, коли танки ремонту не підлягали. До Прохорівки дійшли 273 німецьких танки та штурмові гармати. Це засвідчено німецькими документами, опрацьованими в архівах сучасними істориками. Тому втратити понад 300 одиниць бронетехніки німецький корпус аж ніяк не міг — американський історик Бенін Александер, на якого посилається В’ячеслав Прокоф’єв, пише відверту нісенітницю. Водночас він применшує силу радянських військ: 5-та гвардійська танкова армія, разом із двома доданими танковими корпусами, мала до 1000 одиниць бронетехніки. Здавалося б, перевага колосальна і перемога має бути за червоними танкістами.

Але сталося не так. І тут ми переходимо до головного. 5-ту гвардійську танкову армію спіткав на полі під Прохорівкою фантастичний за своїми масштабами розгром, у який справді важко повірити. Як бачимо, навіть деякі західні історики (ті, котрі некритично користуються радянськими джерелами) ведуть мову про успіх радянських танкістів. Але при детальнішому ознайомленні з перебігом битви, зафіксованим у чималій кількості джерел і документів, все стає на свої місця. І стає зрозумілим, як це німці незворотно втратили 5 танків, а червоні — 334, за іншими даними — 350 (ще близько 400 радянських танків були пошкоджені).

Отже, дослідимо перебіг бою. По-перше, танковий бій був зустрічний. А це означає, що кілька десятків “тигрів” Pz-VI 2-го танкового корпусу СС, які мали надпотужні 88-міліметрові довгоствольні гармати (92 снаряди в боєкомплекті) на практично рівному полі одержали можливість безкарно розстрілювати з великої відстані радянські танки та САУ, до чверті яких були легкими (Т-70 і створена на його шасі Су-76). Жодного шансу навіть пошкодити німецькі важкі танки ані “сорокап’ятки”, що стояли на Т-70, ані 76-міліметрові гармати Т-34, Су-76 та КВ-1 на цій відстані не мали. Треба було підійти на кілька сот метрів і бити в борти “тигрів”, по гусеницях, по кормі. А чи легко було зробити такий кидок, коли до “тигрів” підключалися півтори сотні Pz-ІV з 75-міліметровою гарматою довжиною 48 калібрів, яка на відстані в кілометр пробивала 100-міліметрову броню? Взагалі, посилати в зустрічну атаку проти “тигрів” легкі танки міг тільки безнадійний ідіот або слухняний виконавець будь-яких сталінських наказів, яким і був командувач 5-ю гвардійською танковою армією генерал (майбутній маршал танкових військ) Ротмістров. Мабуть, саме за ідеальну слухняність Сталін не зняв його з командування і не розстріляв після розгрому 5-ї гвардійської танкової армії. Тільки й сказав: “Що ж ти, мудак, за 15 хвилин танкову армію спалив?”. Промовиста деталь: Героєм Радянського Союзу Ротмістров став тільки у 1965 році, разом із “великим полководцем” Леонідом Іллічем Брежнєвим.

Колосальні втрати були і в інших радянських танкових арміях. На початок битви на Курській дузі 1-а гвардійська танкова армія генерала Катукова мала 631 танк. В оборонній фазі вона втратила 954, в наступальній — 1040 танків. Тобто втричі більше, ніж мала на початку битви. Як бачимо, армія просто-таки по конвеєру одержувала нові танки та самоходки, нових танкістів, і вони горіли, горіли, горіли...

Радянські генерали воювали по-сталінськи!

По-друге, німецькі танкісти мали бойовий досвід і кращу підготовку, ніж радянські. Це теж далося взнаки. Московський історик Борис Соколов пише: “Мені довелося розмовляти з одним із учасників Прохорівської битви Л.В.Чековим. Тоді він був старшиною, командиром танка Т-34. Хоча танк був спалений, Леоніду Васильовичу пощастило вціліти. Зате з 50 його друзів по сформованому у Забайкаллі танковому корпусу живими вийшли з поля бою під Прохорівкою тільки п’ятеро. Більшість радянських танкістів не мали необхідного бойового досвіду і на Курській дузі прийняли бойове хрещення” (Соколов Б.В. Тайны Второй мировой. — М., 2000. С.18).

По-третє (і цей факт найретельніше приховувала радянська історіографія), поле битви під Прохорівкою залишилося за німецькими військами. Тільки 17 липня 2-й танковий корпус СС організовано відійшов звідти. Тобто німці мали час (кілька ночей), щоб евакуювати свою пошкоджену техніку, а натомість підірвати більшість радянських танків, щоб зробити їх непридатними для ремонту і відновлення. 38 пошкоджених німецьких танків і 12 штурмових гармат були евакуйовані з поля бою. Якби це поле лишилося за радянськими танкістами, то незворотні втрати німців становили б, таким чином, 55 танків та штурмових гармат, а радянські (враховуючи те, що після влучання снарядів “тигрів” мало що можна було б відремонтувати) — близько 200—250 танків та САУ. Теж погром, але не такий жахливий. З іншого боку, якби німецькі танкісти змогли продовжити наступ (а Манштейн хотів це зробити, і тільки директива Гітлера від 13 липня заборонила йому це), то кількість радянських втрат зросла б ще на 200—300 одиниць — ідеться про пошкоджені у бою танки, які лишилися за межею зайнятої німцями території і значна частина яких була нездатна відійти своїм ходом.

Та ніякого погрому не було б, якби Ротмістров та командувач Степовим фронтом Конєв набралися сміливості і діяли усупереч сталінським наказам про зустрічний удар по німецьких танках. Скажімо, як це зробив командувач Центральним фронтом Рокосовський на північному фасі Курської дуги. Там радянські танки не вступали у дуельний бій з ворогом, не йшли в зустрічні атаки і навіть уникали контратак. Вони діяли із засідок, з обладнаних позицій, з укриттів. Результат: втрати танків уп’ятеро менші, ніж на південній частині дуги (1:1, 5 на півночі і 1:7,5 на півдні), а ще — незначне вклинення німецьких танкових військ. І ніяких “легендарних перемог під Прохорівкою”, просто тяжка й кривава бойова робота. До речі, саме війська Рокосовського і виграли битву на Курській дузі, коли перейшли 12 липня у наступ на Орел, і Гітлеру стало зрозуміло, що оточити війська Червоної армії тут уже не вдасться, отже, треба повертатися на висхідні позиції.

От бачите, шановний пане Прокоф’єв, скільки цікавих проблем історії Другої світової війни (і скільки “накручених” навколо неї радянських міфів), як у краплині води, відбила лише одна битва під Прохорівкою! Видається, що для розв’язання цих проблем потрібна буде праця ще не одного покоління як вітчизняних, так і зарубіжних істориків. У цій праці варто, крім усього іншого, користуватися незаперечним, як на мене, методологічним принципом: радянські маршали брешуть на два порядки більше, ніж німецькі фельдмаршали. Адже німецькі полководці, крім командирів з’єднань СС, не були (принаймні, до літа 1944 року) членами партії, керованої мудрим вождем усього передового людства й озброєної всемогутнім ученням. В одній партії були арії, в іншій — “пролетарії”, але сутність від того не змінюється. Головне — що в підцензурних мемуарах радянської доби майже всі “маршали Перемоги”, на чолі з Жуковим, наввипередки брешуть, і нині це — доведений факт.

А на закінчення — спогади очевидця. Олександр Лебединцев, тоді старший лейтенант-піхотинець, пише: “Дуже добре пам’ятаю той ранок, коли наша колона пройшла залізничний переїзд. Праворуч був будинок вокзалу, на якому я прочитав напис “Прохорівка”. Потім ми спустилися в населений пункт і повернули ліворуч на виїзд. На підйомі відкрилося поле, всіяне танками, і це були наші уславлені Т-34. По ходу маршу я почав їх рахувати, і набралося їх 180. Звичайно, їх було значно більше, я брав у розрахунок тільки ті машини, які були у зоні видимості... Вже при виході з цього поля бою на перехресті польових доріг стояли два німецькі “тигри”. Тоді ми сильно пожалкували, що нам так дорого обійшлася ця перемога” (Лебединцев А.З., Мухин Ю.И. Отцы-командиры. — М., 2004. С.370). Крім зафіксованого фронтовиком страхітливого співвідношення втрат — 90:1, не рахуючи Т-70, маємо приклад цікавої дії невсипущої пропаганди навіть на розумних і мислячих людей: якими б не були втрати у бою, але це “перемога”. А чи перемога насправді? Навіть Піррова? А якщо так, то що ж тоді є поразкою?

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ

Profile

je_suis_la_vie: (Default)
je_suis_la_vie

September 2017

S M T W T F S
     12
3456789
10 111213141516
17181920212223
2425262728 2930

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 22nd, 2017 12:56 am
Powered by Dreamwidth Studios