Vita Lee (
je_suis_la_vie) wrote2013-09-29 03:22 am
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Ну Пачіму ви нас так нінавідітє? Ні не патамуша because! А на те є причини.
Наприклад я пам'ятаю все.
Як добро так і зло. Добро я ніколи не забуду, а зло ніколи не прощу. Я не Христос прощати ворогів моїх, я радше за моделлю характеру Іван Сірко: я любовно стискую руківку шаблі, аби ворог не довго мучився. І мучити я не люблю, навіть найлютіших ворогів. Я б радше - сиворотку любові (чи правди, чи як там вона зветься) у вену, розпитав все спокійненько у закоханого в тебе ворога, а потім контрольний йому в потилицю. Доки він тебе любить... за Орвелом... ну десь так.
Отже відповіді.
Відповідь нюмеро ен)
[...]
Біля стіни присівши, в затишку проспав частину ночі. Знов пристроївся під пасажирський вагон — мандрував, поки зупинили серед гамору і криків. Сторожа заглядає вниз і виганяє «зайців» на перон, до гурту, звідки всіх женуть до зборища коло вокзальних дверей.
— Це границя Росії, — розмірковують старші подорожні. — То не чути було, коли наше добро через неї тягли, а тепер об'явилась.
— Для наших хлібів свобідно, а нам — границя…
— І замкнули: вмріть, а не пустим!
— Чого ж вони такі? Харчі забрали, а нас морять… Вартові загнали збір в товарові вагони і весь потяг, складений з них, пішов назад від замкнутого кордону. Назустріч, до кордону, вільно бігли з України без числа — ешелони, навантажені збіжжям, городиною, м'ясом і всім, всім, що дає на землі невсипуща праця людей. Але їх самих, примерлих від голоднечі, після того, як виробили багатство для сусіда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих руїнах.
Біля хлопця — дивовижно довговидий, жорстковусий чоловік і сивастий, із сірими очима, смутними очима і тихими, як джерело. Мав мішок, повний причандалля, з-посеред якого означувалася сокира. Непоспішно і ретельно трудився чоловік над самокруткою: примірено і видрано відповідний прямокутничок паперу з часопису, витягнуто кисет і взято, скільки треба, саморобної махорки і насипано на прямокутничок, вижолоблений між трьома пальцями лівої пучки; сховано кисет і приступлено до побудови. Скручено, по кількох спробних і поступових рухах обвідного характеру, — туго скручено папірець і рівномірно обкусано і звогчено слиною його край, потім заклеєно при повторних жестах для загладження скріпи. Надірвано зайвину папірця з однієї протулини і взято цигарку в зуби. Тоді здобуто огневий пристрій; до кремінця притулено дрібну матерочку, висушену і вим'яту в попелі. Вдарено кресалом об гострий край і роздмухано іскру! Зрештою, прикурено. Все — з геологічною повільністю і флегмою, супроти яких виявилась пекуча дума і насмішка над собою, в мові до хлопця:
— Смачно погостювали в братішок? Тепер кота зварити на закуску.
— Котів нема: вже поїли! — відповів хлопець.
— Шкода. Тобі — куди?
— Додому їду, там мати ждуть.
— З харчами ж як?
— Борошно є в хустині, мати виміняли — спекти корж.
— Небагато. Так ви обоє не виживете, їдь зо мною на підробітки, в Білорусь: там люди, як свої, не схожі на отих, як їх…
— Не можу! Мати ждуть.
[...]
— От де повно нашого добра, хліба і всякої живності. Все туди забране: масло, сало, цукор, сир, булки, ну — все! Я був проскочив, так не прописали, завертай голоблі назад. Тепер і границю щільно притерли. Ми в Білорусь поїдем: там добрі люди; зберегли правду і по-сусідському помагають. Адрес є, — я прямо б поїхав туди, та бач, тут понадіявся! А відкіля ж ти сам?
— Я з села Кленоточі…
[...]
Декілька юнаків побралися з білоруськими дівчатами і перейшли жити в їхні села. Слідом виїхала бабуся і її дочка, що заручилася з шофером-білорусом; він, покинувши табір, працював на заводі. Коли дядько Никифор і Андрій вертали з села, де прикупили поживи до лісного супу, — той шофер гнав мимо, а враз зупинився і підвіз їх: рідко хто так робив тоді.
В селі їх гарно нагодували і відмовилися брати гроші; зовсім дешево поцінили городину, якою щедро наділили.
Дядько, в табір ідучи, повторював хлопцеві:
— Я ж тобі казав, люди тут сердечні і спокійні., З ними можна жити! Слухай мене, не вір, як казатимуть: он або он народ великий, бо наплодилося багато і багато крику роблять, — е, то ще не все! Ти подивись, яке там серце! Раз серце собаче, то і народ малий, і зведеться здорове число їхнє нінащо. А побачиш серце, повне добром, то знай — народ великий, перед небом високо став. Хоч не числиться багато, колись побільшає, так Бог дасть! — так з білорусами буде. Глянь кругом: хто руку подав з поміччю? Тут білі хатки, як і в нас; а на півночі хатки — чорні. І там добрі душі є, і немало їх, з братнім серцем, так бачиш, на дно його десь зло собі поклали: як зміїний камінь. Поки все гаразд, вони такі добрі, наче родичі, а прийдеться до чого, тоді вилазить з-під каменя жало! Буває все разом: поможе чоловік, як дуже-дуже щирий, а потім вжалить в печінку. Забрали наш хліб і дивляться, як ми вмираєм, і ніхто, ніхто не пожалів і не поміг. Ніхто! Ні в городі, ні в селі. Тільки лаються. Недарма ж їхні хатки чорні. А тут білі.
Дядько замовк. Зеленими стінами ліс піднімався в небо: вгорі, коло сивих хмарок, перекочував шарахкучий рокіт своїх чатин по світлому простору.
[...]
Василь Барка "Жовтий Князь". (Уривок з описом, як один з головних героїв рятується від голоду заробітками у Білорусі)
Поміч білорусів в ті страшні роки 32/33 ми ніколи не забудемо, і завжди допомагатимемо їм, тягтимемо їх за собою щоєсили за ту саму руку, яку вони тоді простягли нам з поміччю, аби лише вони самі не здалися - гані быкоув, вернецца доля!.
Відповідь нюмеро дьо)
Мы в основном не ведёмся на "западную пропаганду", хотя многие из наших совковых земляков ведутся на пропаганду Кремля. Вопрос стоит так: нам нужны союзники, которые как-то смогут помочь нам освободится от притязаний агрессивного дремучего восточного соседа, который уничтожает свой народ, рекламирует нам порочное православное мракобесие под знаменем "руцкамира", хочет, чтобы жизнь в Украине стала ещё хуже. Кроме этого, соседушка не уважает наши традиции, презирает нашу культуру и ненавидит нашу рідну мову, но претендует на то, чтобы мы помогали ему строить Азиопскую интернациональную империю. Надзирателями этой империи будут чечены, которых прошлая империя истребить не смогла, значит из них неплохие надсмотрщики получатся. Возродить империю или умереть! Такое любят русские? Они любят Йосю Джугашвили, который их убивал и гноил в концлагерях, они любят и выбирают Путина, который их взрывал, травил газом, расстреливал, а сейчас постоянно обкрадывает и вообще планирует заместить другим народом. Но так было всегда. Подхалимство, пьянство, воровство. Великая Россия, Четвёртый Рейх. Только Украина нужна. Иначе Китай отберёт всё задаром.
Запад нам ни чем не угрожает! А Россия угрожает постоянно. И к тому же маниакальная болезнь "особого пути", "мессианства", ничем не подкреплённые убеждения в собственной исключительности.... Где люди живут лучше, в России или во Франции, Германии, или даже в Польше? Где полиция уважает права человека, не насилует бутылками из под шампанского, где её не боятся не меньше, чем преступников?
Читайте русскую классику, особенно Салтыкова-Щедрина. Мы не хотим жить в городе Глупове. Не хотим! Понимаете? А Вы всё верите в "западную пропаганду"... Глаза протрите и осмотритесь вокруг себя! Вы увидите руины, ложь и фальш! И больше ничего! И ничего вы не сможете изменить! А у нас есть шанс...
Оригінал (коментар звідти навіяв образ та спогад із "нюмеро ен")
Післямова) Від Московії тікати треба як від прокаженого. Хай китайська навала пройде зі сходу, та змиє ту всю нечисть. Планета лише зітхне з полегшенням, коли зникне цей народ-мракобіс, в якого навіть - хатки чорні.
Як добро так і зло. Добро я ніколи не забуду, а зло ніколи не прощу. Я не Христос прощати ворогів моїх, я радше за моделлю характеру Іван Сірко: я любовно стискую руківку шаблі, аби ворог не довго мучився. І мучити я не люблю, навіть найлютіших ворогів. Я б радше - сиворотку любові (чи правди, чи як там вона зветься) у вену, розпитав все спокійненько у закоханого в тебе ворога, а потім контрольний йому в потилицю. Доки він тебе любить... за Орвелом... ну десь так.
Отже відповіді.
Відповідь нюмеро ен)
[...]
Біля стіни присівши, в затишку проспав частину ночі. Знов пристроївся під пасажирський вагон — мандрував, поки зупинили серед гамору і криків. Сторожа заглядає вниз і виганяє «зайців» на перон, до гурту, звідки всіх женуть до зборища коло вокзальних дверей.
— Це границя Росії, — розмірковують старші подорожні. — То не чути було, коли наше добро через неї тягли, а тепер об'явилась.
— Для наших хлібів свобідно, а нам — границя…
— І замкнули: вмріть, а не пустим!
— Чого ж вони такі? Харчі забрали, а нас морять… Вартові загнали збір в товарові вагони і весь потяг, складений з них, пішов назад від замкнутого кордону. Назустріч, до кордону, вільно бігли з України без числа — ешелони, навантажені збіжжям, городиною, м'ясом і всім, всім, що дає на землі невсипуща праця людей. Але їх самих, примерлих від голоднечі, після того, як виробили багатство для сусіда, гнано з пекельною лайкою геть: пропадати в розграбованих руїнах.
Біля хлопця — дивовижно довговидий, жорстковусий чоловік і сивастий, із сірими очима, смутними очима і тихими, як джерело. Мав мішок, повний причандалля, з-посеред якого означувалася сокира. Непоспішно і ретельно трудився чоловік над самокруткою: примірено і видрано відповідний прямокутничок паперу з часопису, витягнуто кисет і взято, скільки треба, саморобної махорки і насипано на прямокутничок, вижолоблений між трьома пальцями лівої пучки; сховано кисет і приступлено до побудови. Скручено, по кількох спробних і поступових рухах обвідного характеру, — туго скручено папірець і рівномірно обкусано і звогчено слиною його край, потім заклеєно при повторних жестах для загладження скріпи. Надірвано зайвину папірця з однієї протулини і взято цигарку в зуби. Тоді здобуто огневий пристрій; до кремінця притулено дрібну матерочку, висушену і вим'яту в попелі. Вдарено кресалом об гострий край і роздмухано іскру! Зрештою, прикурено. Все — з геологічною повільністю і флегмою, супроти яких виявилась пекуча дума і насмішка над собою, в мові до хлопця:
— Смачно погостювали в братішок? Тепер кота зварити на закуску.
— Котів нема: вже поїли! — відповів хлопець.
— Шкода. Тобі — куди?
— Додому їду, там мати ждуть.
— З харчами ж як?
— Борошно є в хустині, мати виміняли — спекти корж.
— Небагато. Так ви обоє не виживете, їдь зо мною на підробітки, в Білорусь: там люди, як свої, не схожі на отих, як їх…
— Не можу! Мати ждуть.
[...]
— От де повно нашого добра, хліба і всякої живності. Все туди забране: масло, сало, цукор, сир, булки, ну — все! Я був проскочив, так не прописали, завертай голоблі назад. Тепер і границю щільно притерли. Ми в Білорусь поїдем: там добрі люди; зберегли правду і по-сусідському помагають. Адрес є, — я прямо б поїхав туди, та бач, тут понадіявся! А відкіля ж ти сам?
— Я з села Кленоточі…
[...]
Декілька юнаків побралися з білоруськими дівчатами і перейшли жити в їхні села. Слідом виїхала бабуся і її дочка, що заручилася з шофером-білорусом; він, покинувши табір, працював на заводі. Коли дядько Никифор і Андрій вертали з села, де прикупили поживи до лісного супу, — той шофер гнав мимо, а враз зупинився і підвіз їх: рідко хто так робив тоді.
В селі їх гарно нагодували і відмовилися брати гроші; зовсім дешево поцінили городину, якою щедро наділили.
Дядько, в табір ідучи, повторював хлопцеві:
— Я ж тобі казав, люди тут сердечні і спокійні., З ними можна жити! Слухай мене, не вір, як казатимуть: он або он народ великий, бо наплодилося багато і багато крику роблять, — е, то ще не все! Ти подивись, яке там серце! Раз серце собаче, то і народ малий, і зведеться здорове число їхнє нінащо. А побачиш серце, повне добром, то знай — народ великий, перед небом високо став. Хоч не числиться багато, колись побільшає, так Бог дасть! — так з білорусами буде. Глянь кругом: хто руку подав з поміччю? Тут білі хатки, як і в нас; а на півночі хатки — чорні. І там добрі душі є, і немало їх, з братнім серцем, так бачиш, на дно його десь зло собі поклали: як зміїний камінь. Поки все гаразд, вони такі добрі, наче родичі, а прийдеться до чого, тоді вилазить з-під каменя жало! Буває все разом: поможе чоловік, як дуже-дуже щирий, а потім вжалить в печінку. Забрали наш хліб і дивляться, як ми вмираєм, і ніхто, ніхто не пожалів і не поміг. Ніхто! Ні в городі, ні в селі. Тільки лаються. Недарма ж їхні хатки чорні. А тут білі.
Дядько замовк. Зеленими стінами ліс піднімався в небо: вгорі, коло сивих хмарок, перекочував шарахкучий рокіт своїх чатин по світлому простору.
[...]
Василь Барка "Жовтий Князь". (Уривок з описом, як один з головних героїв рятується від голоду заробітками у Білорусі)
Поміч білорусів в ті страшні роки 32/33 ми ніколи не забудемо, і завжди допомагатимемо їм, тягтимемо їх за собою щоєсили за ту саму руку, яку вони тоді простягли нам з поміччю, аби лише вони самі не здалися - гані быкоув, вернецца доля!.
Відповідь нюмеро дьо)
Мы в основном не ведёмся на "западную пропаганду", хотя многие из наших совковых земляков ведутся на пропаганду Кремля. Вопрос стоит так: нам нужны союзники, которые как-то смогут помочь нам освободится от притязаний агрессивного дремучего восточного соседа, который уничтожает свой народ, рекламирует нам порочное православное мракобесие под знаменем "руцкамира", хочет, чтобы жизнь в Украине стала ещё хуже. Кроме этого, соседушка не уважает наши традиции, презирает нашу культуру и ненавидит нашу рідну мову, но претендует на то, чтобы мы помогали ему строить Азиопскую интернациональную империю. Надзирателями этой империи будут чечены, которых прошлая империя истребить не смогла, значит из них неплохие надсмотрщики получатся. Возродить империю или умереть! Такое любят русские? Они любят Йосю Джугашвили, который их убивал и гноил в концлагерях, они любят и выбирают Путина, который их взрывал, травил газом, расстреливал, а сейчас постоянно обкрадывает и вообще планирует заместить другим народом. Но так было всегда. Подхалимство, пьянство, воровство. Великая Россия, Четвёртый Рейх. Только Украина нужна. Иначе Китай отберёт всё задаром.
Запад нам ни чем не угрожает! А Россия угрожает постоянно. И к тому же маниакальная болезнь "особого пути", "мессианства", ничем не подкреплённые убеждения в собственной исключительности.... Где люди живут лучше, в России или во Франции, Германии, или даже в Польше? Где полиция уважает права человека, не насилует бутылками из под шампанского, где её не боятся не меньше, чем преступников?
Читайте русскую классику, особенно Салтыкова-Щедрина. Мы не хотим жить в городе Глупове. Не хотим! Понимаете? А Вы всё верите в "западную пропаганду"... Глаза протрите и осмотритесь вокруг себя! Вы увидите руины, ложь и фальш! И больше ничего! И ничего вы не сможете изменить! А у нас есть шанс...
Оригінал (коментар звідти навіяв образ та спогад із "нюмеро ен")
Післямова) Від Московії тікати треба як від прокаженого. Хай китайська навала пройде зі сходу, та змиє ту всю нечисть. Планета лише зітхне з полегшенням, коли зникне цей народ-мракобіс, в якого навіть - хатки чорні.