Vita Lee (![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
je_suis_la_vie) wrote2010-02-28 08:48 pm
je_suis_la_vie) wrote2010-02-28 08:48 pm
Entry tags:
Про євроцінності...
“Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне, чи добре воно, чи лихе!” Екклезіяст 12:14
Вже на початку 1941 року Німеччина, внаслідок своїх безсумнівних та переконливих перемог взяла під свій контроль значні європейські простори. Лише простий перелік німецьких завоювань вражає: Франція, Бельгія, Голандія, Люксебург, Чехія, Польща, Данія, Норвегія. Варто також взяти до уваги і те, що збройні сили Третього Рейху стояли у Фінляднії та Румунії. Вермахт наводив переправи через Дунай до Болгарії, щоби йти далі на Грецію.
Після переліку цих завоювань мимоволі приходить думка про природні труднощі утримання таких широких просторів під своїм контролем. Совєцькі історики десятиліттями вбивали нам у голови оповідання про масовий рух опору в захоплених Німеччиною країнах. Але навесні 1941 року масового опору німцям не спостерігалося, а ось масове співробітництво на ідеологічному ґрунті з гітлерівцями було повсюдним. Міфічний же опір в однаковій мірі подавався значно перебільшеним як совєцькими дослідниками, так і західними. Західними, щоб не згоріти від сорому і якомога щільніше затушувати той факт, що Європа покірно сприймала “Німецький Новий Порядок” і навіть вбачала в ньому здорову привабливість та оздоровлення Європейського континенту взагалі. А вельми-оспіваного так званого французьского “резістанс”, як такого, насправді й не було... Совєцьким же історикам ці легенди були необхідні, щоби ствердити й підкреслити рішучу і авангардну роль єврокомпартій у боротьбі з нацизмом. В дійсності ж, за винятком героїчних одинаків та дрібних угрупувань, як правило спонуканими британцями на Континенті, ніякого видимого опору окупантам на даний проміжок часу не було. Воно з’явиться перед і після висадки Союзників у Нормандії, коли вже стало занадто очевидним, кого тепер треба підтримувати. Згадаймо ще поставки сировини з СССР до Німеччини, інтелектуальний обмін, підготовку пілотів Люфтваффе, танкістів, надання збоку СССР полігонів для випробування нової військової німецької техніки, тощо. Лише в Греції та Сербії з перших же днів німецької окупації виник певний партизанський спротив.
Французькі робітники досягли видатних успіхів, здійснюючи ремонт німецьких підводних човнів і на 22-25% скоротивши час виконання робіт у порівнянні зі своїми німецькими колєгами. Французи збудували на своїй території потужні бетонні бункери для німецьких підводних човнів, в яких підводні човни перебували в цілковитій безпеці під час стоянки між походами; стіни та стелі тих портових стоянок були фактично непробивні для авіабомб. Значний вклад робила Чеська військова промисловість, забезпечуючи Вермахт поставками прекрасної на той час військової техніки. Пропаганденфюрер Геббельс захоплювався чеськими робітниками. Їх нагороджували преміями та трудовими медалями. За роки війни чехи поставили Вермахту 846 літаків FW-189 з двома двигунами по 500 к.с. кожен, 8.000 танків – це чехи зробили без жодного випадку саботажу з всю війну, але коли в 1953 році СССР замовив у чехів 800 дизелів по 500 к.с. чехи відповіли, що вони “не можуть опанувати їхнє виробництво"...
Ті ж французи, я маю на увазі уряд Віши, котрий виїхав до південної Франції, коли Німеччина після окупації Бельгії та Данії окупувала усю північну Францію, добре, навіть любо уживалися з Гітлерівською Німеччиною, яка окупувала північну Францію. Запитаєте ви: “А чого ж німці не пішли далі та не окупували решту Франції?”. Я не знаю ;). Пам’ятаєте фільм “The Soviet Story” Едвіна Шнора? Там десь показано, як сталінський режим у 39 році повертав німцям єврейських біженців. Ну от – тим же купляли собі спокій та “незалежність” “горді” як індики французи плюс сиділи тихо, як миші, зберігаючи “нейтралітет”.
Данія була продовольчою базою збройних сил Німеччини, тож коли ви бачите в кінохроніці, як німецький солдат відкриває бляшанку з шинкою то це, скоріш за все, і є той самий Датськийкацапізм внесок до Другої Світової Війни. Активно, і нерідко достроково, виконували військові замовлення гітлерівської Німеччини багато підприємств окупованих країн. Я зовсім не ставлю собі на меті поставити під сумнів пам’ять загиблих бійців проти нацизму, які ціною власного життя захищали свої країни. Але їх було надзвичайно мало і Німеччина могла, не занадто переймаючись про контроль над захопленими територіями, далі провадити свою політику агресії та захоплювати нові землі.
В Європі того часу можна було спостерігати якусь ідейну співпрацю переможених з переможцями. В цьому був якийсь сенс, і мене не здивує той факт, що ми про той час знаємо не більше, аніж про часи Святослава. Нам ще лишається багато в чому розбиратися, закликаючи на допомогу байдужих та пасивних європейців та пасіонарних німців – Ернста Юнга, Анрі Мантерлана, Бернада Шоу, Деріо Лярошеля, Карла Ясперса, Пабло Пікасо (котрий малював яблучко, коли німці вступали до Парижа), Мартіна Хайдеґера і багатьох інших учасників досить собі мирного ітелектуального життя в роки загальної континетальної пожежі.
Ця європейська пасивність вже існувала і тоді, ми це бачимо в пасивному, інколи радісному сприйнятті “Нового Порядку”, сьогодні ж ми бачимо ту ж саму пасивність абсолютної більшості європейців у вівцеподібному упокоренні та примиренні з масовою міграцією з країн третього світу. Відбувається те ж саме, тільки замість німців та “Нового Порядку” – "неомарксизм", “мультикультуралізм та лібералізм”.
Америка! Американці не те щоб ніяк не заважали, а навіть дуже посприяли тому, щоб німецька промисловість зовсім не зруйнувалася після Першої Світової протягом низки післявоєнних криз, Америка зробила все, щоби німецька економіка зберегла та прибільшила свій потенціал. У серпні 1924 року, під час лондонської конференції країн Антанти, було розглянуто питання про становище Німеччини. Представники США та Англії наголошували на тому, що величезні репарації, які німці виплачують Франції заважають відновити економіку Німеччини, що призводить до зростання небезпечних революційних настроїв серед населення. Було прийнято американський план Дауеса, який пом’якшував схеми погашення репарацій та передбачав виділення Німеччині великих позик.
В реалізації плану взяли участь такі фінансові колосси США як Морган, Барух, Кан, Мельхіор, Рокфелери, Ділон. Для цих операції було спеціально створено “International Acceptance Bank”, в правлінні якого головував Пол Варбург. Головним його партнером в Німеччині став Макс Варбург. Він, саме в цей час 1924 року, увійшов до головної ради Рейхсбанку. Тож значна частина позик потекла через його гамбурзькі банки.
Для американських банків та підприємців вигода цих операцій полягала не лише в отриманні відсотків. Вони успішно впроваджувались у німецьку економіку. Компанії “General Electric”, “Eastman Kodak”, “General Motors”, “Standard Oil”, “Ford”, “International Telephone And Telegraph Corporation” та інші ставали співвласниками німецьких підприємств, створювали з німцями спільні підприємства. Тому справи у Німеччині налагоджувались та розвивалися. Коли програму плана Дауеса було вичерпано, було прийнято новий план – Юнга.
Колишній Канцлер Німеччини Брюнінґ у своїх мемуарах, які він дозволив публікувати лише після своєї смерті писав: “Одним з головних чинників приходу Гітлера була та обставина, що, починаючи з 1923 року, він отримував великі суми з-за кордону”. Від кого і через кого? Дослідник М. Ґолд у своїй праці “Євреї без грошей”, що вийшла друком в Нью Йорку зазначав, що в цьому був замішаний Макс Варбург, який забезпечував зв’язок з американськими банкірами та нафтовими компаніями.
У безпосередніх контактах з нацистами Варбурги, як і інші попередні “спонсори” більшовиків не “світилися”, віддаючи перевагу роботі у тіні, тож потрібні були нові “зв’язкові”. Одним з них став Ялмар Гораціо Грілі Шахт. Його батько був громадянином США, великим підприємцем. У тій же книзі згадується і про 35-поверховий хмарочос у Нью Йорку по вулиці Бродвей, 120, де розміщувався банкірський клуб, і де також були контори Веніаміна Свердлова, Сіднея Рейлі, Вайнштейна; компанії Ото Кана та інші фірми, що брали участь у підготовці та фінансуванні жовтневого перевороту. Уільям Шахт, батько Ялмара та компаньйон фірми “Enquitable Life Assurance” брав участь у побудові цієї самої будівлі на Бродвеї, 120 та був її співвласником.
В США Ялмар Шахт мав багато родичів, три дядька, братів. Сам він став банкіром у Дрездені, потім перейшов на державну службу імперським комісаром з валюти, разом з американськими та німецькими банкірами брав участь у розробці плана Дауеса. В 1920-х рр Шахт виник поряд з Гітлером, став одним з його головних фінансових опікунів. Другим його опікуном виступив Вільгельм Кеплер, власник 50% акцій заводів фотоплівки “Odinwerke”. Друга частина акцій належала американській фірмі “Eastman Kodak”. З 1931 року Кеплер стає головним економічним радником Гітлера.
І нарешті, поряд з майбутнім фюрером вималювується фігура Барона Курта фон Шредера.
Представники ще однієї потужної міжнародної фінансової сім’ї, Шредери походили від гамбурзьких банкірів і були тісно пов’язані з Варбургами, яких вважали “королями” Гамбурга. Безо зв’язків з Варбугами щось робити у Гамбурзі було проблематично і тягло за собою низку неприємностей. В XIX столітті Шредери відкрили банк “Schroders” у Лондоні і він швидко став одним з найсолідніших та успішніших банків Англії. По тому і в США було відкрито банк “J. Henry Schroder Bank & Trust Go”. Шредери були родичами з банкірськими кланами Малінкродтів, Бішофів, Кляйнвортів, а також були пов’язані з Морганами, Рокфелерами. Сам вищезгаданий Курт фон Шредер, власник кельнського банку “Stein” та член правління низки великих фірм був до того ж зятем Ріхарда Шніцлера, засновника та хазяїна знаменитого хімічного концерну “Farbenindustrie”, який був пов’язаний картелем з рокфелерівською компанією “Standard Oil”. Одним словом – коло замикається і всі свої! Придивіться ще раз до прізвища Шредер. Вам ні про кого не нагадує? Так-так, ви не повірите, - того самого Шредера, внучатий племінник котрого зараз дружить сім’ями з головним газовим магнатом РФ. Принагідно б ще згадати, що один з компанйонів Ялмара Шахта, Еміль Вітенберг, тісно співпрацював з Олафом Ашбергом, разом вони входили до ради директорів “Роскомбанка”, через який (не без допомоги дружини Ніколя Єжова) витікали на Захід цінності Російської імперії. З концерном “Farbenindustrie” вів справи Веніамін Гомберг, брат Олександра Гомберга та Сергія Гомберга (він же Зорін :)).
Повертаючись до розгляду приходу Гітлера до влади, ми побачимо як нацистська партія спершу відвойовувала свої позиції на демократичних виборах. Але ж ми з вами сьогодні знаємо, що у будь-якій демократичній державі вибори річ не дешева, дуже не дешева. Завдяки зусиллям багатьох тіньових “любих друзів” та “дорогих моїх співвітчизників” (там теж таких було доста, а чого б і ні?), до фінансування нацистів було підключено багато німецьких великих фірм. В 1926 році Гітлер двічі зустрічався з німецькими магнатами в Есені та Кенігсвінтері, в 1927 році, на прохання вугільного короля Кірдорфа, Гітлер написав брошурку “Шлях до відродження”, де і виклав свою програму. Її видали, але на відміну від “Mein Kampf”, вона розповсюджувалася лише у вузькому колі, - це було видання суто для ділового світу.
Серед спонсорів були не лише німці. Американський історик Л. Лохнер називає британського нафтового магната Детердінга, чиї субсидії Гітлеру досягали 10 мільйонів марок, англійського гезетного короля лорда Ротерміра. Рурські промисловці підтримували нацистів, тісно контактували з “Економічною лігою Англії”. Р. Геснер зазначає, що щедру допомогу нацистам надавали австрійські Ротшильди, Фріц Мандель... Посольство США в Берліні 23 вересня 1930 року повідомляло у держдепартамент: “Немає сумніву в тому, що Гітлер отримує значну фінансову підтримку від великих промисловців. Останнім часом склалося таке враження, що впливові фінансові кола тисли і тиснуть на канцлера, щоб влаштувати соціальний експеримент та привести нацистів до влади. Саме сьогодні ми отримали звіти з добре поінформованих джерел, шо представлені тут американські фінансові кола проявляють велику активність саме у цьому напрямку.”
З 1930 року разом з парламентськими методами практикувалися й інші методи, такі як тиск на Президента Гінденбурга та на Канцлера Брюнінга щоби ті віддали частину влади нацистам. Займалися цим не лише німецькі фінансові кола, але й американські. Брюнінг також згадує про це в своїх мемуараха, що до нього та до Президента зверталася “група великих підприємців”. Їхніх імен він не згадує, але зазначає, що ця група також відвідувала посла США у Берліні М.Секета.
У 1931 році Гітлер доручив своєму економічному раднику Кеплеру зорганзувати спільноту видних підрпиємців, які консультуватимуть партію щодо фінансових питань. Німецьких і тільки німецьких підрпиємців! Але ж сам Кеплер був пов’язаний з американцями. Окрім Кеплера з подання самого Гітлера до спільноти включаються Шахт, Шредер, Хельферіх, котрий представляв німецько-австрійську фірму “Esso”, Бінгель – голова пов’язаного з американцями концерну “Siemens Schuckert” та інші. 19 листопада 1932 року, найбільші німецькі промисловці та банкіри починають вже не просити, не пропонувати, а рішуче вимагати: вони надсилають коллективне подання Гінденбургу, наполягаючи на тому, щоби передати владу Гітлеру. Серед підписантів подання ті ж особи – Шредер, Кеплер і т.д.
4 січня 1933 року на віллі Барона Курта фон Шредера(!) відбувається таємна зустріч Гітлера з недавнішнім Рейсхканцлером (та особистим другом Шредера) фон Папеном. Так, зустріч мала бути цілком таємною і до забезпечення таємниці були скеровані дії усіх сторін. Все ж одному берлінському репортерові вдалося, підкупивши одного з гітлерівських тіло охоронців, сфотографувати, як окремо одне від одного і у різний час Пепен та Гітлер заходили до маєтку Шредера. Саме тут на віллі й було підписано угоду про конкретні умови передачі влади. 28 січня Гінденбур, який вже спадав до маразматичного стану відправив Уряд Шлєйхєра у відставку та призначив Рейсхканцлером Гітлера.
На 5 березня були призначені вибори до Рейхстагу, і саме зараз у Гітлера не виникало жодних проблем з грошима для передвиборної кампанії. Шахт скликав нараду фінансистів та промисловців і за декілька хвилин було зібрано коло трьох мільйонів марок. НСДАП отримує перемогу на виборах, а сам Шахт стає президентом Райхсбанку.
Шахт прийняв дуже проблемне господарство. Борги Німеччини складали більше 19 млрд. марок, а разом з іноземними інвестиціями в німецьку промисловість – 23.3 млрд. Щороку Німеччина мала виплачувати лише за відсотками 1 млрд. марок. Важке ярмо! Але в травні Шахт від’їздить до США, там зустрічається з Президентом, його радниками, міністрами, воротилами Уол-Стріту. Він виступає з промовами, переконуючи їх в тому, що “демократичнішого Уряду, аніж уряд Гітлера немає ніде у світі”. В Німеччині вже згорів Райхстаг, панує терор, громлять не лише комуняк, але й інші партії. Штурмовики вбивають політичних опонентів, створюються концтабори. Однак американські правителі та банкіри якось так вірять Шахту та надають додаткові позики.
У червні Шахт приїздить на міжнародну економічну конференцію в Лондоні. Зустрічається з директором англійського банку Норманом і теж отримує від британців позику майже в мільярд фунтів. Шахта називають “фінансовим чарівником” і він дійсно творить чудеса: Шахт домагається скорочення, а потім і цілковитого припинення платежів за старими позиками.
Підбиваючи підсумки щодо набуття Гітлером влади, згадаймо ше трохи про великі підприємства, про які писали вище. “Farbenindustrie”, дітище Шніцлерів (та Шредерів - “любих друзів” Путіна). "Farbenindustrie" – основний поставщик німецької воєнщини, на 45% фінансувала передвиборну кампанію Гітлера у 1930 році. Концерн перебував під контролем рокфелеровської “Standard Oil”. Моргани через компанію “General Electric” (яка належала сім’ї Дюпона) контролювали радіо та елетротехнічну промисловість, представленою АЕГ (AEG-Allgemeine Elektricitats-Gesellschaft-Telefunken) та “Siemens” (на 1933 р. 30% акцій АЕГ належали "General Electric"), через компанію зв’язку (телефоно-телеграфну коропорацію) ІТТ - 40% телефонної мережі Німеччини. Їм належали 30% акцій авібудівельної фірми "Фокке-Вульф". Над "Опелем" було встановлено контроль збоку "General Electric", Генрі Форд контролював 100% акцій концерну "Volkswagen". В 1926 році за участі рокфелерського банку "Ділон Рід і Кº" виникла друга за величиною після "Farbenindustrie" промислова монополія Німеччини – металургійний концерн "Ферейнігте штальверке" Тісена, Фліка, Вольфа та Феглера. “Farbenindustrie” була поставщиком всієї хімії для німецкої воєнщини, починаючи від компонентів для виготовленя пороху, закінчуючи фарбами та “Циклоном Б”. Після ДСВ “Farbenindustrie” було реструктуризовано і розподілено на кілька частин, відомих нам нині хоч би й як “AGFA” чи “BASF" (зараз уже не BASF, а EMTEC)... Плівку AGFA вже не випускають – не рентабельно :), але лишилася ще FujiFilm – моя улюблена плівка після AGFA, ;) яка і є тією ж AFGA-ою лише з іншою назвою; як і ноги у фотоапаратів “Canon”/"KWANON" ростуть від всесвітньо відомої “Leica” фірми “Zeiss” - єдиним поставщиком неперевершених прицілів для бомбардувальників, танків, гармат, снайперських гвинтівок.
Повертаючись з Німеччини до нездоланної України, яка з часів Святослава боролася на два а то й три фронти: з 1944 по 1952 роки в західних областях України зазнали репресій до 500.000 осіб. З них заарештовано більше ніж 134.000, вбито більше 153.000, вислано за межі УССР більше ніж 203.000 осіб. Близько 8.000 осіб із молоді перейшли у підпілля. З 1945 по 1955 роки бандерівці вбили 55.000 совєцьких громадян, серед них: 2.622 активісти та партійні робітники, 582 голови сільрад, 1.930 вчителів та лікарів, більше 25.000 військовослужбовців, прикордонників та міліціонерів (stalinism . ru)
Що я хотів сказати останнім абзацом? Ну здогадайтеся з трьох разів! Я лише запитаю себе ще раз, а заодно і вас: кого ви ще знаєете з часів ДСВ, хто б протягом двої десятиліть мав відчайдушну сміливість у безнадії а може очима віри, бачачи перед собою цих двох потвор – коричневу та червону – воювати проти обох? Воювати, відчувачи, що рано чи пізно залишиться останній “залишенець”. Я не знаю жодної країни на Європейському континенті. Був один – Перм’єр міністр Угорщини Пал Телекі, але й він зрадив своїх людей замість того, щоб продовжувати боротьбу. Можливо він би згодився Угорщині у 1956 році.
Коли Хорті Міклош дав згоду на переміщення німецьких військ через територію Угорщини до Югославії і пообіцяв, що угорські війська допоможуть при цьому німецьким, Прем’єр Угорщини Пал Телекі не виніс такої ганьби. Він написав Хорті Міклошу останнього листа, де написав: “ми стали клятвовідступниками і не змогли утримати країну від виступу на боці мерзотників”. В ніч з 2 на 3 квітня він застрелився. Я вважаю самовбивство ще більшою зрадою аніж будь-що інше. Це така ж зрада присязі якщо хочете.
Але ще більш ганебними речами зараз займаєтсья Європа, вказуючи Україні чи вшановувати нам Бандеру чи ні... Хто б казав але не ця Стара Хвойда, яка так старанно, керуючись своїми “європейськими цінностями”, загальноєвропейськи та загальноамериканськи та загальносссрівськи (а Московія, як ми знаємо, сама на себе взяла назву “правонаступниця СССР”) привела до влади Гітлера. Не кажучи вже про те, що робили совєти в Афганістані; США у В’єтнамі; Англійці в Індії та Південній Африці, у Північній Америці; Французи у Північній Африці...
Може за те вони усі й ненавидять Бандеру, що він встав проти обох цих монстрів?..
А?
Використані матеріали в основному з книги Джона Тоуленда “Гітлер”. Також сайти, фільми...
P.S. Про спільну боротьбу українців та євреїв у німецьких концтаборах можете поспитати у пані![[livejournal.com profile]](https://www.dreamwidth.org/img/external/lj-userinfo.gif)
abu_tir.
Епізод про "діяльність бандерівців" на Західній Україні мені розповідав один мій знайомий. У нього дід довго помирав, а потім вирішив, що не зможе померти доки не покається розповів, що він, будучи службовцем НКВД, виконував завдання на Західній Україні. Їхні завдання полягали в тому, щоби переодягатися у бандерівців і тероризувати населення. Вони пиляли руки, ноги, закидали криниці трупами, вішали дітей... Як тільки дід розповів про все це та покаявся так тихо й помер...
UPD: НКВД
Вже на початку 1941 року Німеччина, внаслідок своїх безсумнівних та переконливих перемог взяла під свій контроль значні європейські простори. Лише простий перелік німецьких завоювань вражає: Франція, Бельгія, Голандія, Люксебург, Чехія, Польща, Данія, Норвегія. Варто також взяти до уваги і те, що збройні сили Третього Рейху стояли у Фінляднії та Румунії. Вермахт наводив переправи через Дунай до Болгарії, щоби йти далі на Грецію.
Після переліку цих завоювань мимоволі приходить думка про природні труднощі утримання таких широких просторів під своїм контролем. Совєцькі історики десятиліттями вбивали нам у голови оповідання про масовий рух опору в захоплених Німеччиною країнах. Але навесні 1941 року масового опору німцям не спостерігалося, а ось масове співробітництво на ідеологічному ґрунті з гітлерівцями було повсюдним. Міфічний же опір в однаковій мірі подавався значно перебільшеним як совєцькими дослідниками, так і західними. Західними, щоб не згоріти від сорому і якомога щільніше затушувати той факт, що Європа покірно сприймала “Німецький Новий Порядок” і навіть вбачала в ньому здорову привабливість та оздоровлення Європейського континенту взагалі. А вельми-оспіваного так званого французьского “резістанс”, як такого, насправді й не було... Совєцьким же історикам ці легенди були необхідні, щоби ствердити й підкреслити рішучу і авангардну роль єврокомпартій у боротьбі з нацизмом. В дійсності ж, за винятком героїчних одинаків та дрібних угрупувань, як правило спонуканими британцями на Континенті, ніякого видимого опору окупантам на даний проміжок часу не було. Воно з’явиться перед і після висадки Союзників у Нормандії, коли вже стало занадто очевидним, кого тепер треба підтримувати. Згадаймо ще поставки сировини з СССР до Німеччини, інтелектуальний обмін, підготовку пілотів Люфтваффе, танкістів, надання збоку СССР полігонів для випробування нової військової німецької техніки, тощо. Лише в Греції та Сербії з перших же днів німецької окупації виник певний партизанський спротив.
Французькі робітники досягли видатних успіхів, здійснюючи ремонт німецьких підводних човнів і на 22-25% скоротивши час виконання робіт у порівнянні зі своїми німецькими колєгами. Французи збудували на своїй території потужні бетонні бункери для німецьких підводних човнів, в яких підводні човни перебували в цілковитій безпеці під час стоянки між походами; стіни та стелі тих портових стоянок були фактично непробивні для авіабомб. Значний вклад робила Чеська військова промисловість, забезпечуючи Вермахт поставками прекрасної на той час військової техніки. Пропаганденфюрер Геббельс захоплювався чеськими робітниками. Їх нагороджували преміями та трудовими медалями. За роки війни чехи поставили Вермахту 846 літаків FW-189 з двома двигунами по 500 к.с. кожен, 8.000 танків – це чехи зробили без жодного випадку саботажу з всю війну, але коли в 1953 році СССР замовив у чехів 800 дизелів по 500 к.с. чехи відповіли, що вони “не можуть опанувати їхнє виробництво"...
Ті ж французи, я маю на увазі уряд Віши, котрий виїхав до південної Франції, коли Німеччина після окупації Бельгії та Данії окупувала усю північну Францію, добре, навіть любо уживалися з Гітлерівською Німеччиною, яка окупувала північну Францію. Запитаєте ви: “А чого ж німці не пішли далі та не окупували решту Франції?”. Я не знаю ;). Пам’ятаєте фільм “The Soviet Story” Едвіна Шнора? Там десь показано, як сталінський режим у 39 році повертав німцям єврейських біженців. Ну от – тим же купляли собі спокій та “незалежність” “горді” як індики французи плюс сиділи тихо, як миші, зберігаючи “нейтралітет”.
Данія була продовольчою базою збройних сил Німеччини, тож коли ви бачите в кінохроніці, як німецький солдат відкриває бляшанку з шинкою то це, скоріш за все, і є той самий Датський
В Європі того часу можна було спостерігати якусь ідейну співпрацю переможених з переможцями. В цьому був якийсь сенс, і мене не здивує той факт, що ми про той час знаємо не більше, аніж про часи Святослава. Нам ще лишається багато в чому розбиратися, закликаючи на допомогу байдужих та пасивних європейців та пасіонарних німців – Ернста Юнга, Анрі Мантерлана, Бернада Шоу, Деріо Лярошеля, Карла Ясперса, Пабло Пікасо (котрий малював яблучко, коли німці вступали до Парижа), Мартіна Хайдеґера і багатьох інших учасників досить собі мирного ітелектуального життя в роки загальної континетальної пожежі.
Ця європейська пасивність вже існувала і тоді, ми це бачимо в пасивному, інколи радісному сприйнятті “Нового Порядку”, сьогодні ж ми бачимо ту ж саму пасивність абсолютної більшості європейців у вівцеподібному упокоренні та примиренні з масовою міграцією з країн третього світу. Відбувається те ж саме, тільки замість німців та “Нового Порядку” – "неомарксизм", “мультикультуралізм та лібералізм”.
Америка! Американці не те щоб ніяк не заважали, а навіть дуже посприяли тому, щоб німецька промисловість зовсім не зруйнувалася після Першої Світової протягом низки післявоєнних криз, Америка зробила все, щоби німецька економіка зберегла та прибільшила свій потенціал. У серпні 1924 року, під час лондонської конференції країн Антанти, було розглянуто питання про становище Німеччини. Представники США та Англії наголошували на тому, що величезні репарації, які німці виплачують Франції заважають відновити економіку Німеччини, що призводить до зростання небезпечних революційних настроїв серед населення. Було прийнято американський план Дауеса, який пом’якшував схеми погашення репарацій та передбачав виділення Німеччині великих позик.
В реалізації плану взяли участь такі фінансові колосси США як Морган, Барух, Кан, Мельхіор, Рокфелери, Ділон. Для цих операції було спеціально створено “International Acceptance Bank”, в правлінні якого головував Пол Варбург. Головним його партнером в Німеччині став Макс Варбург. Він, саме в цей час 1924 року, увійшов до головної ради Рейхсбанку. Тож значна частина позик потекла через його гамбурзькі банки.
Для американських банків та підприємців вигода цих операцій полягала не лише в отриманні відсотків. Вони успішно впроваджувались у німецьку економіку. Компанії “General Electric”, “Eastman Kodak”, “General Motors”, “Standard Oil”, “Ford”, “International Telephone And Telegraph Corporation” та інші ставали співвласниками німецьких підприємств, створювали з німцями спільні підприємства. Тому справи у Німеччині налагоджувались та розвивалися. Коли програму плана Дауеса було вичерпано, було прийнято новий план – Юнга.
Колишній Канцлер Німеччини Брюнінґ у своїх мемуарах, які він дозволив публікувати лише після своєї смерті писав: “Одним з головних чинників приходу Гітлера була та обставина, що, починаючи з 1923 року, він отримував великі суми з-за кордону”. Від кого і через кого? Дослідник М. Ґолд у своїй праці “Євреї без грошей”, що вийшла друком в Нью Йорку зазначав, що в цьому був замішаний Макс Варбург, який забезпечував зв’язок з американськими банкірами та нафтовими компаніями.
У безпосередніх контактах з нацистами Варбурги, як і інші попередні “спонсори” більшовиків не “світилися”, віддаючи перевагу роботі у тіні, тож потрібні були нові “зв’язкові”. Одним з них став Ялмар Гораціо Грілі Шахт. Його батько був громадянином США, великим підприємцем. У тій же книзі згадується і про 35-поверховий хмарочос у Нью Йорку по вулиці Бродвей, 120, де розміщувався банкірський клуб, і де також були контори Веніаміна Свердлова, Сіднея Рейлі, Вайнштейна; компанії Ото Кана та інші фірми, що брали участь у підготовці та фінансуванні жовтневого перевороту. Уільям Шахт, батько Ялмара та компаньйон фірми “Enquitable Life Assurance” брав участь у побудові цієї самої будівлі на Бродвеї, 120 та був її співвласником.
В США Ялмар Шахт мав багато родичів, три дядька, братів. Сам він став банкіром у Дрездені, потім перейшов на державну службу імперським комісаром з валюти, разом з американськими та німецькими банкірами брав участь у розробці плана Дауеса. В 1920-х рр Шахт виник поряд з Гітлером, став одним з його головних фінансових опікунів. Другим його опікуном виступив Вільгельм Кеплер, власник 50% акцій заводів фотоплівки “Odinwerke”. Друга частина акцій належала американській фірмі “Eastman Kodak”. З 1931 року Кеплер стає головним економічним радником Гітлера.
І нарешті, поряд з майбутнім фюрером вималювується фігура Барона Курта фон Шредера.
Представники ще однієї потужної міжнародної фінансової сім’ї, Шредери походили від гамбурзьких банкірів і були тісно пов’язані з Варбургами, яких вважали “королями” Гамбурга. Безо зв’язків з Варбугами щось робити у Гамбурзі було проблематично і тягло за собою низку неприємностей. В XIX столітті Шредери відкрили банк “Schroders” у Лондоні і він швидко став одним з найсолідніших та успішніших банків Англії. По тому і в США було відкрито банк “J. Henry Schroder Bank & Trust Go”. Шредери були родичами з банкірськими кланами Малінкродтів, Бішофів, Кляйнвортів, а також були пов’язані з Морганами, Рокфелерами. Сам вищезгаданий Курт фон Шредер, власник кельнського банку “Stein” та член правління низки великих фірм був до того ж зятем Ріхарда Шніцлера, засновника та хазяїна знаменитого хімічного концерну “Farbenindustrie”, який був пов’язаний картелем з рокфелерівською компанією “Standard Oil”. Одним словом – коло замикається і всі свої! Придивіться ще раз до прізвища Шредер. Вам ні про кого не нагадує? Так-так, ви не повірите, - того самого Шредера, внучатий племінник котрого зараз дружить сім’ями з головним газовим магнатом РФ. Принагідно б ще згадати, що один з компанйонів Ялмара Шахта, Еміль Вітенберг, тісно співпрацював з Олафом Ашбергом, разом вони входили до ради директорів “Роскомбанка”, через який (не без допомоги дружини Ніколя Єжова) витікали на Захід цінності Російської імперії. З концерном “Farbenindustrie” вів справи Веніамін Гомберг, брат Олександра Гомберга та Сергія Гомберга (він же Зорін :)).
Повертаючись до розгляду приходу Гітлера до влади, ми побачимо як нацистська партія спершу відвойовувала свої позиції на демократичних виборах. Але ж ми з вами сьогодні знаємо, що у будь-якій демократичній державі вибори річ не дешева, дуже не дешева. Завдяки зусиллям багатьох тіньових “любих друзів” та “дорогих моїх співвітчизників” (там теж таких було доста, а чого б і ні?), до фінансування нацистів було підключено багато німецьких великих фірм. В 1926 році Гітлер двічі зустрічався з німецькими магнатами в Есені та Кенігсвінтері, в 1927 році, на прохання вугільного короля Кірдорфа, Гітлер написав брошурку “Шлях до відродження”, де і виклав свою програму. Її видали, але на відміну від “Mein Kampf”, вона розповсюджувалася лише у вузькому колі, - це було видання суто для ділового світу.
Серед спонсорів були не лише німці. Американський історик Л. Лохнер називає британського нафтового магната Детердінга, чиї субсидії Гітлеру досягали 10 мільйонів марок, англійського гезетного короля лорда Ротерміра. Рурські промисловці підтримували нацистів, тісно контактували з “Економічною лігою Англії”. Р. Геснер зазначає, що щедру допомогу нацистам надавали австрійські Ротшильди, Фріц Мандель... Посольство США в Берліні 23 вересня 1930 року повідомляло у держдепартамент: “Немає сумніву в тому, що Гітлер отримує значну фінансову підтримку від великих промисловців. Останнім часом склалося таке враження, що впливові фінансові кола тисли і тиснуть на канцлера, щоб влаштувати соціальний експеримент та привести нацистів до влади. Саме сьогодні ми отримали звіти з добре поінформованих джерел, шо представлені тут американські фінансові кола проявляють велику активність саме у цьому напрямку.”
З 1930 року разом з парламентськими методами практикувалися й інші методи, такі як тиск на Президента Гінденбурга та на Канцлера Брюнінга щоби ті віддали частину влади нацистам. Займалися цим не лише німецькі фінансові кола, але й американські. Брюнінг також згадує про це в своїх мемуараха, що до нього та до Президента зверталася “група великих підприємців”. Їхніх імен він не згадує, але зазначає, що ця група також відвідувала посла США у Берліні М.Секета.
У 1931 році Гітлер доручив своєму економічному раднику Кеплеру зорганзувати спільноту видних підрпиємців, які консультуватимуть партію щодо фінансових питань. Німецьких і тільки німецьких підрпиємців! Але ж сам Кеплер був пов’язаний з американцями. Окрім Кеплера з подання самого Гітлера до спільноти включаються Шахт, Шредер, Хельферіх, котрий представляв німецько-австрійську фірму “Esso”, Бінгель – голова пов’язаного з американцями концерну “Siemens Schuckert” та інші. 19 листопада 1932 року, найбільші німецькі промисловці та банкіри починають вже не просити, не пропонувати, а рішуче вимагати: вони надсилають коллективне подання Гінденбургу, наполягаючи на тому, щоби передати владу Гітлеру. Серед підписантів подання ті ж особи – Шредер, Кеплер і т.д.
4 січня 1933 року на віллі Барона Курта фон Шредера(!) відбувається таємна зустріч Гітлера з недавнішнім Рейсхканцлером (та особистим другом Шредера) фон Папеном. Так, зустріч мала бути цілком таємною і до забезпечення таємниці були скеровані дії усіх сторін. Все ж одному берлінському репортерові вдалося, підкупивши одного з гітлерівських тіло охоронців, сфотографувати, як окремо одне від одного і у різний час Пепен та Гітлер заходили до маєтку Шредера. Саме тут на віллі й було підписано угоду про конкретні умови передачі влади. 28 січня Гінденбур, який вже спадав до маразматичного стану відправив Уряд Шлєйхєра у відставку та призначив Рейсхканцлером Гітлера.
На 5 березня були призначені вибори до Рейхстагу, і саме зараз у Гітлера не виникало жодних проблем з грошима для передвиборної кампанії. Шахт скликав нараду фінансистів та промисловців і за декілька хвилин було зібрано коло трьох мільйонів марок. НСДАП отримує перемогу на виборах, а сам Шахт стає президентом Райхсбанку.
Шахт прийняв дуже проблемне господарство. Борги Німеччини складали більше 19 млрд. марок, а разом з іноземними інвестиціями в німецьку промисловість – 23.3 млрд. Щороку Німеччина мала виплачувати лише за відсотками 1 млрд. марок. Важке ярмо! Але в травні Шахт від’їздить до США, там зустрічається з Президентом, його радниками, міністрами, воротилами Уол-Стріту. Він виступає з промовами, переконуючи їх в тому, що “демократичнішого Уряду, аніж уряд Гітлера немає ніде у світі”. В Німеччині вже згорів Райхстаг, панує терор, громлять не лише комуняк, але й інші партії. Штурмовики вбивають політичних опонентів, створюються концтабори. Однак американські правителі та банкіри якось так вірять Шахту та надають додаткові позики.
У червні Шахт приїздить на міжнародну економічну конференцію в Лондоні. Зустрічається з директором англійського банку Норманом і теж отримує від британців позику майже в мільярд фунтів. Шахта називають “фінансовим чарівником” і він дійсно творить чудеса: Шахт домагається скорочення, а потім і цілковитого припинення платежів за старими позиками.
Підбиваючи підсумки щодо набуття Гітлером влади, згадаймо ше трохи про великі підприємства, про які писали вище. “Farbenindustrie”, дітище Шніцлерів (та Шредерів - “любих друзів” Путіна). "Farbenindustrie" – основний поставщик німецької воєнщини, на 45% фінансувала передвиборну кампанію Гітлера у 1930 році. Концерн перебував під контролем рокфелеровської “Standard Oil”. Моргани через компанію “General Electric” (яка належала сім’ї Дюпона) контролювали радіо та елетротехнічну промисловість, представленою АЕГ (AEG-Allgemeine Elektricitats-Gesellschaft-Telefunken) та “Siemens” (на 1933 р. 30% акцій АЕГ належали "General Electric"), через компанію зв’язку (телефоно-телеграфну коропорацію) ІТТ - 40% телефонної мережі Німеччини. Їм належали 30% акцій авібудівельної фірми "Фокке-Вульф". Над "Опелем" було встановлено контроль збоку "General Electric", Генрі Форд контролював 100% акцій концерну "Volkswagen". В 1926 році за участі рокфелерського банку "Ділон Рід і Кº" виникла друга за величиною після "Farbenindustrie" промислова монополія Німеччини – металургійний концерн "Ферейнігте штальверке" Тісена, Фліка, Вольфа та Феглера. “Farbenindustrie” була поставщиком всієї хімії для німецкої воєнщини, починаючи від компонентів для виготовленя пороху, закінчуючи фарбами та “Циклоном Б”. Після ДСВ “Farbenindustrie” було реструктуризовано і розподілено на кілька частин, відомих нам нині хоч би й як “AGFA” чи “BASF" (зараз уже не BASF, а EMTEC)... Плівку AGFA вже не випускають – не рентабельно :), але лишилася ще FujiFilm – моя улюблена плівка після AGFA, ;) яка і є тією ж AFGA-ою лише з іншою назвою; як і ноги у фотоапаратів “Canon”/"KWANON" ростуть від всесвітньо відомої “Leica” фірми “Zeiss” - єдиним поставщиком неперевершених прицілів для бомбардувальників, танків, гармат, снайперських гвинтівок.
Повертаючись з Німеччини до нездоланної України, яка з часів Святослава боролася на два а то й три фронти: з 1944 по 1952 роки в західних областях України зазнали репресій до 500.000 осіб. З них заарештовано більше ніж 134.000, вбито більше 153.000, вислано за межі УССР більше ніж 203.000 осіб. Близько 8.000 осіб із молоді перейшли у підпілля. З 1945 по 1955 роки бандерівці вбили 55.000 совєцьких громадян, серед них: 2.622 активісти та партійні робітники, 582 голови сільрад, 1.930 вчителів та лікарів, більше 25.000 військовослужбовців, прикордонників та міліціонерів (stalinism . ru)
Що я хотів сказати останнім абзацом? Ну здогадайтеся з трьох разів! Я лише запитаю себе ще раз, а заодно і вас: кого ви ще знаєете з часів ДСВ, хто б протягом двої десятиліть мав відчайдушну сміливість у безнадії а може очима віри, бачачи перед собою цих двох потвор – коричневу та червону – воювати проти обох? Воювати, відчувачи, що рано чи пізно залишиться останній “залишенець”. Я не знаю жодної країни на Європейському континенті. Був один – Перм’єр міністр Угорщини Пал Телекі, але й він зрадив своїх людей замість того, щоб продовжувати боротьбу. Можливо він би згодився Угорщині у 1956 році.
Коли Хорті Міклош дав згоду на переміщення німецьких військ через територію Угорщини до Югославії і пообіцяв, що угорські війська допоможуть при цьому німецьким, Прем’єр Угорщини Пал Телекі не виніс такої ганьби. Він написав Хорті Міклошу останнього листа, де написав: “ми стали клятвовідступниками і не змогли утримати країну від виступу на боці мерзотників”. В ніч з 2 на 3 квітня він застрелився. Я вважаю самовбивство ще більшою зрадою аніж будь-що інше. Це така ж зрада присязі якщо хочете.
Але ще більш ганебними речами зараз займаєтсья Європа, вказуючи Україні чи вшановувати нам Бандеру чи ні... Хто б казав але не ця Стара Хвойда, яка так старанно, керуючись своїми “європейськими цінностями”, загальноєвропейськи та загальноамериканськи та загальносссрівськи (а Московія, як ми знаємо, сама на себе взяла назву “правонаступниця СССР”) привела до влади Гітлера. Не кажучи вже про те, що робили совєти в Афганістані; США у В’єтнамі; Англійці в Індії та Південній Африці, у Північній Америці; Французи у Північній Африці...
Може за те вони усі й ненавидять Бандеру, що він встав проти обох цих монстрів?..
А?
Використані матеріали в основному з книги Джона Тоуленда “Гітлер”. Також сайти, фільми...
P.S. Про спільну боротьбу українців та євреїв у німецьких концтаборах можете поспитати у пані
abu_tir.Епізод про "діяльність бандерівців" на Західній Україні мені розповідав один мій знайомий. У нього дід довго помирав, а потім вирішив, що не зможе померти доки не покається розповів, що він, будучи службовцем НКВД, виконував завдання на Західній Україні. Їхні завдання полягали в тому, щоби переодягатися у бандерівців і тероризувати населення. Вони пиляли руки, ноги, закидали криниці трупами, вішали дітей... Як тільки дід розповів про все це та покаявся так тихо й помер...
UPD: НКВД