(no subject)

У одного чоловіка жив-був пес. Та так той пес зледачів, що вже нічого не робив, лежав собі на осонні вже й від мух навіть не вімахувався. Ось одної ночі залізли до господаря злодії та винесли геть усе, що лишень можна було винести. Господар вранці як побачив таке, - та й вигнав собаку геть з дому, - Йди геть куди хочеш, крикнув йому навздогін!

Пішов собі пес до лісу, плачучи. Якось собі там заночував; на ранок зголоднів та взявся щось шукати попоїсти.

Бачить - іде вовк. То пес до вовка улесливо:
- О, вовчику-братику! Як ся маєш?
Вовк, здивовано, - а ти що тут робиш?
- Та ось... те'є... вигнали мене...
- Ааа, то ти й їсти хочеш?
- Авжеж хочу, - відповідає пес.
- Ну ходімо я тебе навчу полювати.
Пішли на пасовисько, де коні паслися.
- Бачиш коняка он де?
- Бачу.
- От дивись як я її зараз вполюю.
Тут у вовка шерсть на спині піднялася, язик випав, піна з рота летить, землю гризе, очі вирячені - страшенний
такий звір! Побіг хутко до коняки та відразу хап - і коняка лежить готова.
Ну пес подивився, що наука не хитра, та й на вовка, - гав-гав-ав-ав-ау-у-ув-ув-ов-ов!
І ну його оббріхувати все голосніше та голосніше. Вовк від здивування аж присів, а потім прийшов до тями та й
собаці, - а ну коли ти такий дурний, то живи як знаєш! Я тобі коняку вполював, а ти от так мені віддячуєш?
І вовк побіг собі геть.
Ну пес, звісно, царював цілий тиждень на тій коняці. Наївся донесхочу. Але ось і коняка скінчилася, а там
і голод знову приступає, за живота хапає. Іде собі пес далі лісом, аж ось назустріч йому кіт.
- О, коте, а ти звідки? І чому ти тут?
- Та я у господині сметану поцупив, то вона мене й вигнала.
- Та ну не журись, ходімо зі мною, я тебе полювати навчу!
Ну і пішли вони разом до поля, де паслися коні. От пес став готуватися до полювання на коня.
Загарчав пес, каже котові, - шерсть на спині стирчить?
- Та ні, не стирчить...
- Кажи, шо стирчить, бо то діла не буде!
- Ну, стирчить...
- А піна з рота капа?
- Та ні, не капа...
- Кажи, шо капа, бо то діла не буде!
- Ну капає, - погодився кіт...
Пес загрібає землю лапами.
- А земля позад мене летить?
- Та ні, не летить, - кіт йому...
- Кажи, шо летить, бо то діла не буде!
- Ну летить...
- А очі вирячені?
- Та ні, звичайні собі дурнуваті очі, - каже кіт.
- Кажи, шо вирячені, бо то діла не буде!
- Ну вирячені, - мимрить кіт.
- А язик із рота висить?
- Та ні, не висить.
- Кажи, шо висить, бо то діла не буде!
- Ну висить, - відповідає кіт.
Вирішив пес, що він добре підготувався до полювання, як його вчив вовк, та як зірветься з місця до коняки, а коняка його ґець копитом - пес тут на місці й здох... Кіт обережно підходить до мертвого собаки, та так здивовано:
- О! Ти диви! Тепер і очі вирячені, і язик висить, і піна з рота, і шерсть на спині аж вилізла!...

Тож, малятка, мораль сеї казки - не кидайте своїх друзів, котрі вам допомогли у скрутну хвилину.


--
Вільний переказ за Сашком Лірником, почутим у Наталії Хмелько на "Радіо Ера". :)


На добраніч. :))