Хронологія "братніх" взаємовідносин України та Московії Ч 3 (закінчення)

[je_suis_la_vie]

1914 р. Нотатки щодо доповіді полтавського губернатора фон Багговута Міністру внутрішніх справ про заходи проти українського народу 1914 р.:

"1. Привлекать на должности учителей по возможности только великороссов.

2. На должности инспекторов и директоров народных училищ назначать исключительно великороссов.

3. Всякого учителя, проявляющего склонность к украинскому, немедленно устранять.

4. Составить правдивую историю малорусского народа, в которой разъяснить, что "Украина" – это "окраина" государства в былые времена.

5. Установить обязательные экскурсии учащихся всех учебных заведений в Москву, Нижний Новгород и другие исторические местности, но не в Киев.

6. Совершенно не допускать общеобразовательных курсов для учащихся на украинском языке.

7. Обратить особое внимание на сельское духовенство и его политические убеждения. Благочинных назначать с особым разбором. Во главе епархий ставить архиереев исключительно великороссов, притом твердых и энергичных. Оказать самое крутое давление на тех из священников, которые заражены украинофильством. Епархиальных наблюдателей за школами назначать исключительно из великороссов.

8. Обратить особое внимание на семинарии и ставить во главе их ректорами исключительно великороссов, удаляя других. Учебный персонал должен быть исключительно из великороссов. За семинарии нужно взяться и искоренить гнездящийся в них дух украинства.

9. Необходимо субсидировать некоторые газеты в Киеве, Харькове, Полтаве, Екатеринославе и т. д. с целью борьбы против украинцев. В газетах доказывать тождество великороссов с украинцами и объяснить, что малорусский язык образовался путем полонизации в прежние времена русского языка. Разъяснить, что "украина" означает окраину Польши и России и что никогда украинского народа не было. Доказывать необходимость великорусского языка как общегосударственного и литературного, и что малорусский, как простонародный, не имеет ни литературы, ни будущности.

10. Всеми способами искоренять употребления названия "Украина","украинский".

11. Стараться, чтобы евреи не примкнули к украинскому движению, выселять их из сельских местностей, не образовывать новых местечек и мешать экономическому росту еврейства.

12. Вообще не допускать на разные должности людей, которые когда-либо хотя бы в отдаленном прошлом имели соприкосновение с украинским элементом" (Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації... – С. 241-242.)

1915 р. Зайнявши Галичину, московіти палили українські бібліотеки та вивозили українські архіви.

1915 р. Москвини зрівняли з землею залишки замку Зарубського монастиря гетьманської доби.

1915 р. Відступаючи під натиском австрійсько-німецьких військ, московські окупанти, як справжні ординці, вивозили з України мистецькі та культурні цінності, виганяли українців з осель, палили комори, оселі, збіжжя, знищували посіви, забирали худобу, перетворювали Україну на випалену землю.

1916 р. Закриття колоніальною владою "Просвіти" в Кам'янець-Подільському.

1917 р. До 1917 року навколо м. Єлисаветграда (Кіровограда) існувало багато паперових фабрик, які виробляли папір з соломи. Після окупації Москвою фабрики були знищені, а технології втрачені.

1917 р., 7 листопада. Внаслідок контрреволюційного перевороту до влади в Московській імперії прийшли більшовики. Початок геноциду (планомірного фізичного винищення) українців. За час комуністичної москвинської окупації загинуло понад 30 мільйонів наших співвітчизників. Ще 10 млн. були виселені або змушені були покинути рідну землю. Русь-Україна планомірно заселялася московинами. За 70 років більшовизму кількість українців в Русі-Україні не збільшилась, а число москвинів зросло у п'ять разів. Для переліку злочинів комуністичних окупантів в Русі-Україні потрібен грубезний том. Вони нищили все, що за духом або змістом було національним, українським. Тому більшість злочинів буде подано інтегрально, особливо в період між 1917-1953 pp.

1917 р., грудень. Отримавши нищівну поразку на 1-му Всеукраїнському з'їзді Рад у Києві, більшовики, агенти Москви в Русі-Україні, переїздять до Харкова, де проголошують "Українську республіку Рад" та створюють "уряд" України, більшість у якому становили не українці, і який опирався на інтервентів (з понад 3000 делегатів 1-го Всеукраїнського з'їзду Рад більшовиків було 83, з них лише 27 не погодилися з рішеннями з'їзду й перебралися до Харкова).

Москалям треба було "возвратіть Украіну Россії. Без Украіны нет Россії. Без украінского угля, железа, руди, хлєба, солі, Чьорного моря Россія существовать нє может: она задохньотся, а с нєй и совєтская власть, і ми с вамі", – повчав Троцький своїх головорізів, у черговий раз відправляючи їх убивати українців, грабувати Україну та насаджувати окупаційний устрій під виглядом "совєтсткой власті". До Першої світової війни Україна займала перше місце в світі щодо вивозу пшениці та ячменю, а її участь у експорті цих культур з імперії в 1909-1913 pp. становила 98%; у 1913 p. Україна видобувала кам'яного вугілля 25,3 млн. тонн, а Московія – 3,8 млн. тонн; залізної руди – 7 млн. тонн, а Московія – 2,2 млн. тонн (В.Кубійович. Цитовано за В. Лизанчуком, С. 164).

На теренах Русі-України, куди під вивіскою "українського радянського уряду" увірвалися москалі, встановлюється жорстокий терор, були закриті українські школи та культурно-освітні установи, знищувалися свідомі українці.

1917-1960 рр. В Україну переселилося понад 6 мільйонів московинів.

Після 1917 року група московських утікачів-професорів на чолі з проф. Петром Савицьким, боячись втрати імперії в Європі, почали закладати ідеологічно-правові основи свого панування в Сибіру. Вони обґрунтували теорію, що Московщина є цілковито природною історичною спадкоємницею політичного та ідейного капіталу Чингізхана. Їхній клич був: "Москвини, обличчям до Азії!".

1917-1941 рр. В Україні було знищено біля 8000 церков. В тому числі Десятинна церква – Х ст., Михайлівський Золотоверхий собор – ХІІ ст., Храм Успіння святої Богородиці – ХІІ ст., Пустинний монастир святого Миколая ХІІ ст.

1917-1922 рр. Органами НК було розстріляно 140 тисяч людей (Роберт Конквест).

1918 р., квітень. Сталін надсилає В. Затонському записку-вказівку, в якій визнає, що Ростов і Таганрог є українськими містами, а також те, що більшовицький "український уряд" – то лише "гра на публіку": "Я рішуче протестую проти Вашої політики втягування Донської області у війну з Німеччиною... Ми всі тут вважаємо, ЦВКУк повинен, морально зобов'язаний залишити Таганрог та Ростов. (За Брестським договором, москалі зобов'язані були вийти з усіх окупованих ними теренів України й передати владу Центральній Раді. – Авт.). Досить гратися в уряд і Республіку, здається досить, пора кинути гру" (С.Королівський. Укр. іст. журн. – 1963. – N5).

"1-й – учредительный – съезд КП (б) Украины состоялся 5-12 июля 1918 года в Большом театре в Москве, и все руководящие "украинские" коммунисты были привезены в Украину В ОБОЗЕ КРАСНОЙ АРМИИ, причем подавляющее большинство из них были даже не марионетки-малороссы, а чисто московские люди, либо "интернационалисты". (Коваленко В. Сосед с камнем за пазухой: В каких случаях национальное меньшинство становится пятой колонной? // "Дружба народов".- М., 1995. – Ч. 10 – С. 161-172).

1918 р. Знаючи, що М. Грушевський має багато історичних документів, москвини розстріляли з гармат його будинок і спалили те зібрання.

1918 р. – 5.09.1918 вийшла постанова Ради Народних Комісарів: "О красном терроре". Тільки до кінця 1918 року було репресовано 31000 людей, з яких 6 тисяч було розстріляно.

1918 р. У Маріїнському парку Києва московські війська під командуванням Муравйова розстріляли 200 учнів (дітей) гімназій і училищ лише за те, що вони були у списках українських юнацьких організацій.

1918 р., 7 січня. Наступ більшовицьких військ під проводом В. Антонова-Овсієнка на Лівобережжя та Південну Україну.

1918 р., 19 січня. Війська Муравйова захопили Полтаву. Зміст висланої до Москви телеграми: "Я наказав винищити захисників місцевої буржуазії...".

1918 р., лютий-березень. Виконуючи вказівки В. Леніна щодо відправлення на північ хліба, так звані "продовольчі загони" вивезли із Херсонської губернії до Росії 1090 вагонів хліба.

1918 р. 28 лютого. Спеціальна урядова постанова забороняла викладання релігії в школах, хоч дозволялось її вивчати приватно.

1918 р. 17-22 жовтня. У Москві відбувся II з'їзд КП (б) У, який оголосив об'єднання України з Росією. Від імені політбюро ЦК РКП (б) Л. Камєнєв заявив на цьому з'їзді, що у Фінляндії, Польщі та Україні "гасло самовизначення націй перетворилось на зброю контрреволюції".

1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ з 300 українськими героями – київськими гімназистами та студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни Русі-України. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою або були захоплені в полон і розстріляні. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати "Ще не вмерла України...", а за ним усі приречені на смерть.

1918 р. Більшовик Зинов'єв заявив, що "...соціал-демократія – крило фашизму", і оприлюднив більшовицькі плани знищення 10 млн. осіб. Плани щодо нищення, як завжди, більшовики перевиконують, головним чином за рахунок українців.

1918 р. Убитий художник О. Мурашко.

1918 р., 26 січня. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів знищили 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг, або у кого в хаті висів портрет Т.Шевченка...

"...Влада в Києві встановлена за допомогою багнетів і передана совєтам України" (телеграма 9 лютого Леніну від командувача московсько-більшовицькими військами Муравйова, колишнього жандармського полковника царської армії). Захопивши Одесу, цей же душогуб вимордував понад 10 тис. осіб. 17 лютого сам Ленін подякував катові українського народу Муравйову "за братську допомогу Україні": "... Ми ні на хвилину не маємо сумніву, що доблесні герої визволення Києва виконають свій революційний обов'язок".

Як виконувався "революційний обов'язок", і в чому він полягав, пізніше розповів В. Затонський, член окупаційної більшовицької адміністрації ("уряду") України в той час: "... ті самі червоногвардійці, що ненавиділи Петлюру й разом з тим усе українське" (Дякуємо за відвертість, товаришу Затонський. – Авт.)... розстрілювали всіх українців підряд незалежно від того, підтримували вони Ц.Р. чи були її противниками. Але об'єктивно оті, хто за українське слово розстрілював, – от хто фактично збудував Радянську Україну (В. Затонський. "Національна проблема на Україні". Цитовано за: М. Береславський. Хто і як встановлював совєтську власть на Україні. – Львів, 1992. – С. 12).

Яке будувало, таке й збудувало. "Будівництво" Рад. України розпочалося з розстрілів українців та масових грабежів, а закінчилось трьома голодоморами, суцільним терором та виселенням населення. А ось свідчення очевидця тих подій в Україні письменника В. Короленка, який мешкав тоді у Полтаві. 6 березня 1918 р. він записав у щоденнику: "...Убийства, грабежи... Большевик – это наглый "начальник", повелевающий, обыскивающий, реквизирующий, часто грабящий и расстреливающий без суда и формальностей...". 30 березня: "...Большевики обстреливают город. Зачем? В этом – весь большевизм. Все не большевистское – враги. Весь остальной народ для них – ничто...". 13 травня 1919 р.: "Комуния встречает всюду ненависть". 13 квітня 1920 р.: "...если есть что-нибудь несомненное в нынешнем положении – то это прямая ненависть деревни (всей) к коммунистам". 25 травня 1921 р.: "...Коммунизм лицемерен до мозга костей... Ясно, что дальше так идти не можно, и стране грозят неслыханные бедствия. Первой жертвой их явится интеллигенция. Потом городские рабочие. Дольше всех будут держаться хорошо устроившиеся коммунисты и Красная Армия... (Як показав хід історії, не більше 16 років – Авт.). Мы только еще у порога таких бедствий, перед которыми померкнет все то, что мы испытываем теперь... (І справді, значно страшніше було попереду. – Авт.). Ему (Москалеві. – Авт.) нужно еще учиться, а не учить других...".

1918-1920 pp. Масові розстріли військовополонених. Початок виселення українців у створені місця масового ув'язнення і винищення населення – концтабори. Вони були створені декретами РНК Московії від 5 вересня 1918 р., ВЦВК – від 15 січня та 17 травня 1919 р. для масового ув'язнення та знищення населення, спочатку учасників визвольної боротьби, незадоволених та заможних верств (головним чином "куркулів"), а згодом усіх інших. "...Необхідно убезпечити Радянську Республіку від класових ворогів шляхом ізоляції їх в концентраційних таборах" (Декреты Сов. власти. – М., 1964 -. Т.3.- С. 291). "Ми повинні карати на смерть не лише винних. Страта невинних вражає маси", – заявив у вересні 1918 р. М. Криленко, який пізніше став прокурором та міністром юстиції москвинсько-більшовицької імперії. "Нещадне придушення куркулів, цих кровопивців, вампірів, грабіжників народу. Смерть їм!" – істерично верещав В. Ленін у серпні 1918 р. (ПЗТ. – Т. 38. – С. 38-40).

1918-1921 pp. "За час перебування в Києві (від 7 лютого до 31 серпня 1919 p.) більшовики не тільки зруйнували багато будинків, але також знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання, та, крім того, вимордували тисячі ні в чому не винних людей. Серед них передусім інтелігентів, священиків, науковців, монахів і монахинь, власників будинків, крамниць, промисловців, купців тощо.

Уже по кількох годинах перебування комуністичних посіпак у Києві негайно почалися масові арешти, допити, грабунки, ґвалтування жінок, підпали, руйнування будинків, церков, музеїв, книгозбірень, а також жахливі муки різних тортурованих, що переважно закінчувались розстрілами. "Чрезвичайка" чинила насильство не лише у Києві чи інших українських містах, а й у сільській місцевості. Пограбувавши міста, більшовицькі банди йшли на села, нещадно грабуючи й знищуючи все. Ці дикі оргії викликали опір селянства.

Тож каральні загони "Червоної (очевидно, від крові жертв) Армії" винищували не лише повстанців, але й цілі села та їхніх мешканців... засудженого, голого, клали на велику колоду зі звисаючою головою, а кат ударом довбні відбивав йому голову" (Р. Нілостністський. Криваве сп'яніння більшовизму. 1925 р. Німеччина. Цитовано за кн. Ю. Борця)... "У Києві пошепки передавали улюблений наказ Рози Шварц, який так часто лунав у кривавих катівнях надзвичайок, коли нічим вже не можна було утамувати жахливі крики мордованих: "Заткни йому пельку розтопленим оловом, щоб не верещав, як порося...". І цей наказ виконували з буквальною її точністю... У Миколаєві, з наказу чекіста Богбендера, живих людей замуровували у кам'яних стінах... Часто практикувалося здирання шкіри з живих людей. З цією метою їх кидали в окріп, робили надрізи на шиї та навколо кистей рук і обценьками здирали шкіру, а потім викидали на мороз. Цей спосіб застосовувався у Харківській надзвичайці..." (Н. Жевахов, Сербія, 1928 р. Цитовано за книгою П. Пересвета "Враги". Москва, 1993).

1919 р. Після завоювання України більшовиками – національне знищення свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень багато тисяч.

1919 р., лютий. Голова уряду Української Радянської Республіки інтернаціоналіст Х. Раковський заявив, що визнання української мови як державної було б "реакційним" заходом, від якого виграли б лише "куркулі" та "націоналістична інтелігенція".

1919 р., березень. Під тиском більшовицької Росії приймається Конституція Радянської України і спеціально наголошується: "Українська Соціалістична Радянська Республіка заявляє про свою тверду рішучість увійти до складу єдиної Міжнародної Соціалістичної Радянської Республіки, як тільки створяться умови для її виникнення".

1919 р., 11 лютого. В. Ленін дає вказівку реквізувати (без відшкодування) в українських селян хліб – понад норму споживання. Наслідком такої політики протягом квітня-липня вибухнуло близько 300 селянських повстань.

1917-1959 рр. Загальні людські втрати в СРСР перевищили 110 млн. осіб. З них 66 млн. 700 тисяч було страчено в мирний час.

1919-1921 pp. Кожна інтервенція московських окупантів супроводжується негайним тотальним пограбуванням Русі-України. 17 лютого 1919 p. окупанти видають постанову про організацію маршрутних поїздів для вивезення хліба, цукру, солі та вугілля з України. В першій половині 1919 p. планувалося вивезти 50 млн. пудів хліба. "Якщо не підвезете до 1.VI – ми пропадемо всі", – писав Ленін О. Шліхтеру у березні. План пограбування на 1919 р. передбачав вивезти з України 130 млн. пудів хліба, на 1920 р. – 160 млн. Апетит зростав. Звертаючись до командувача окупаційних військ в Україні М. Фрунзе, головний кат Ленін писав 18 травня 1921 р.: "Тепер головне питання всієї Радянської влади, питання життя й смерті для нас – зібрати з України 200-300 мільйонів пудів". Порівняйте: за звільнення України від більшовицьких окупантів у 1918 р. німці мали отримати 60 млн. пудів, а встигли вивезти лише 10 млн. А скільки було галасу про пограбування України німецькими окупантами!

1919 р. 13 червня денікінці вбивають голову Кубанської Військової Ради Миколу Рябовола, а 7 листопада – священика І. Калабухова. Обидва були українськими патріотами й домагалися створення фронту спільної боротьби козаків Дону, Терека, Кубані та матірної України проти більшовиків. Але ненависть Денікіна та москалів з Добровольчої армії до українців була більшою, ніж до більшовиків.

1919 р., травень-серпень. Захоплення Києва та окупація України денікінцями.

1919 р. Денікінська армія зайняла Харківщину і Полтавщину, і генерал Май-Маєвський видав українофобський наказ N22, яким заборонялося з державних і земських скарбниць видавати будь-яку допомогу українським школам.

1919 р. Убитий професор М. Плевака.

1920 р. Призначений з Москви директор всіх Київських гаїв Д. Сєлєзньов наказав вирубати парк П. Могили знову.

1920 р. Убитий міністр УНР І. Стешенко.

1920 р. Вся щойно організована українська кооперація підпорядкована (привласнена) більшовиками. Всі кооперативні українські центри ліквідовані, а майно привласнене. Для прикладу: Дніпросоюз мав річного торговельного обігу 60 мільйонів золотих крб., Централ мав майна на 17 мільйонів золотих крб., Українбанк мав щорічно кредитових операцій на 2,5 мільярди золотих карбованців.

1920 р. Восени до Полтави прибув уповноважений Особливого відділу Південно-Західного фронту Капустянський, де провів велику кількість арештів українців, в тому числі 5 членів управління і 17 інструкторів та інших робітників Полтавської Спілки Споживчих товариств і 11 членів правління та службовців інших кооперативних організацій Полтави, а також 30 вчителів та інших працівників культури.

1920 р. В ніч з 5 на 6 січня, був убитий представник одного із славетних українських родів Л. Симиренко, який написав велику працю про українське садівництво. Він створив за своє життя декілька ботанічних садів як в Україні, так і в Красноярському краї, де був на висланні за участь в українському русі. Він вивів багато нових сортів яблук, груш, вишень, черешень, аґрусу, абрикосів, горіхів і т. д. В 1894 році в Парижі отримав за свої праці Велику золоту медаль. Московський рільничий інститут запросив його на посаду професора, але він відмовився, не бажаючи працювати на Московщину. Це коштувало йому життя. Загадкова смерть спіткала і двох його братів Миколу і Олексія, які були вбиті у Києві в 1919 році. Його син і наслідувач батьківської справи Володимир, який заснував під Києвом перший науково-дослідний інститут садівництва і який виступив проти монополізації так званого мічурінського вчення, був знищений також.

1920-1921 рр. Більшовики закрили українські університети в Києві, Кам'янці-Подільському, Полтаві. Були також знищені українські наукові товариства в Києві, Полтаві, Харкові, Одесі та інших містах.

1920-1922 pp. Звіряче придушення комуністами селянських повстань у Східній та Південній Україні. "Викочувалися кулемети, встановлювалися гармати, відгвинчувалися балони з отруйним газом... і часто ні в кого навіть спитати, що було в тім селі. Ні жінок, ні дітей, ні старих", – по-гвардійськи вихвалявся Генріх Ягода. Український селянський рух комуністи вважали небезпечнішим, ніж рух білогвардійців.

1920 р., 15 липня. Спеціальна директива Л. Троцького агітаторам, яких відправляли в Україну, з такою вимогою: "...Ні на хвилинку не забувайте, що Україна мусить бути нашою. А нашою вона буде лише тоді, коли стане радянською, а Петлюра буде назавжди вибитий із пам'яті народу".

1921 р. Москва таємно вбила українського композитора М. Леонтовича в хаті його батька у селі Марківка, Гайсинського повіту, Вінниччина. Він був геніальним українським композитором, автором знаменитої мелодії-колядки "Щедрик". Ця мелодія під час різдвяних свят звучить по всьому світі. В англійській мові вона звучить як "Carol of the Bells".

1921 р., 28 серпня. У Києві розстріляно групу українців у кількості 200 осіб, серед них поета Григорія Чупринку та 38 його товаришів.

1921 p. Під містом Базаром (на Житомирщині), за наказом Котовського та Фріновського, комуністи розстріляли 359 полонених українських вояків. "Коли їх поставили над довжелезною ямою, коли у груди їм націлились кулемети, почувся голос комісара: "Кто хочет служить в Красной Армии, два шага вперед!..." Завмерли на мить довгі ряди вояків у нерішучості... Ось-ось похитнуться слабші, і станеться найганебніше – зрада. Але тут почувся гучний, твердий голос козака Степана Щербака: "Ми служимо тільки Україні!..." А із сотень дужих грудей майже одностайно – "Ще не вмерла України... ". "Аго-онь!" – заволав оскаженілий комісар. Падали, падали під кулями, але ті, хто ще стояв, продовжували співати..." (Б. Тимошенко. Другий зимовий похід. – К., Фундація ім. О. Ольжича, 1995, С. 10).

1921-1922 pp. Перший за всю історію Русі-України голод як наслідок пограбування селянства московськими окупантами. Хлібозаготівельні плани визначалися за принципом найбільшого вилучення хліба в українських селян з метою забезпечення зерном неврожайних москвинських губерній. Зокрема, на Запоріжжі, на пропозицію голови ЦСУ Московії П. Попова, збирався продподаток, розмір якого дорівнював валовому збору. Загинуло два мільйони українців. "Після планово проведеного голодомору практично обезлюдніли більшість волостей і уїздів Таганріжжя, Донеччини, Запоріжжя, Херсонщини, Миколаївщини, Одещини" (Віктор Шкуратюк. 1993 р.).

Незважаючи на те, що восени 1921 року вже мільйони людей хлібовирощувальних районів почали голодувати, і кількість голодуючих у 1922 році досягла 10 мільйонів, окупаційна московська влада продовжувала забирати в Україні хліб і вивозили його до Московщини. На це звертали увагу навіть іноземці, які займалися допомогою голодуючим у Радянській Росії. Так, свідок тих подій Г.Г. Фішер видав у 1927 році в Нью-Йорку книжку під назвою "Голод у радянській Росії", де писав: "Політика комуністичної партії щодо голоду в Україні цікава з кількох сторін. Більшовицький уряд не тільки приховував перед Американською Допомоговою Організацією (АДО) те, що діялось в Україні, але ця влада активно знищувала всяку найменшу змогу зв'язку між Україною та Америкою. Перед тим, як АДО почала свою діяльність (січень 1922 р.), ні московський, ні так званий харківський уряд нічого не зробили для допомоги в Україні". Далі він пише: "Треба зауважувати дивну річ, що транспорти харчових продуктів, зібрані в Києві, Полтаві мусили їхати за сотні кілометрів до голодуючих над Волгою, замість того, щоб їх перевести недалеко в Одеську й Миколаївську губернії, де лютував страшний голод".

Газета "Пролетарська Правда" за 9.05.1922 року писала: "Середня кількість смертельних випадків щоденно в Бердянську становить число 130. Шостого квітня було змобілізоване все чоловіче населення для риття ям. У братську могилу ч. 1 покладено 1749 трупів, у могилу ч. 2 – 1329 трупів, у могилу ч. 3 – 1079, у могилу ч. 4 – 479 трупів. Але всіх не поховали".

1921-1922 pp. За вказівкою з Москви, в Русі-Україні винищено близько 150 тис. українців – учасників національно-визвольної боротьби.

1921-1930 pp. Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови та українських культурних традицій, яке пустило глибокі корені в 1917-1919 роках. "...Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом", – повчав у Запоріжжі москвинський письменник Ф. Гладков. "Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства", – писав голова "українського" уряду Х. Раковський.

1922 р. Голова ВЧК Ф. Дзержинський видав наказ виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами були затоплені у Чорному морі (Віктор Шкуратюк, 1993 р.).

1922 р. Більшовицька влада ліквідувала "Просвіту" в Русі-Україні, на Кубані, в Зеленому Клину (Далекий Схід) та інших українських поселеннях у Московській імперії.

1922 р. В. Ленін підписав "Декрет об изъятии церковных ценностей". 3 розбоєм, який після цього почався, не зрівняються і найстрашніші навали монголів. Повний перелік вкраденого, вивезеного, знищеного займе кілька сот сторінок. Ось незначна частина того, що вони забрали лише з Києво-Печерської лаври: срібні золочені царські ворота з двох церков; 54 Євангелії у срібному та золотому оздобленні, обсипані коштовностями; 20 напрестольних хрестів (один з них золотий – дарунок гетьмана І. Мазепи, вагою 7,5 кг); 18 ручних хрестів, деякі з чистого золота вагою по 2 фунти, прикрашені діамантами та іншим коштовним камінням; 50 срібних та позолочених чаш (дари царів та гетьманів); 8 срібних та позолочених дарохранительниць високої художньої роботи та вартості (одна з них вагою 13 кг, оздоблена діамантами, друга вагою 45 кг, визолочена); 10 митр, одна з них належала Петру Могилі, з чистого золота, вагою близько 2,5 кг, оздоблена діамантами, перлинами, смарагдами, сапфірами; риза ікони Успіння, шедевр ювелірного мистецтва, у якій було 2 кг золота та безліч коштовного каміння... Продовжувати цей перелік можна ще на багатьох сторінках. Перед руйнуванням Михайлівського Золотоверхого монастиря були зняті мозаїки ХІІ ст. і вивезені в Московію. Одна з найкращих робіт Дмитра Солунського опинилась у Третьяковській галереї. Взагалі москалі почали грабувати одразу, як тільки вийшли на історичну арену. В 1169 р. лісові печеніги, захопивши Київ, так його обчистили (а населення вирізали), особливо церкви, що через 70 років монголам там нічого було брати. Скарб старовинних монет загальною вагою: золотих монет 25 кг, а срібних талярів 288 кг, знайдений наприкінці XIX ст. під час ремонтних робіт Успенського собору Києво-Печерської лаври, опинився в Ермітажі.

Наша найдавніша книга, Остромирове Євангеліє, написана у 1056-57 pp. у Києві дяком Григорієм на замовлення посадника Остромира, зберігається в Петербурзі (б-ка ім. Салтикова-Щедріна). В музеї та книгозбірні Москви вивезені з України також: Ізборник Святослава (написаний у Києві 1079 p. дяком Іоаном), де є знаменита мініатюра із зображенням сім'ї київського князя Святослава; Мстиславове Євангеліє (Київ, 1117 p., Олексій Лазаревич); Добрилове Євангеліє з Волині, багате мініатюрами, в яких виразно проглядають українські типажі. Безцінні знахідки з Чорної Могили на Чернігівщині (їх ілюстрації є у всіх підручниках з історії та археології) – в Ермітажі... Загалом, усі предмети становлення нашої національної духовності вивезені москалями з України й зберігаються в Москві чи Петербурзі (В. Кирневич, С. Грабар, "Наше слово" – Варшава, 1996, N30). Багато художніх цінностей, вивезених з України під час Другої світової війни до Німеччини, повернуто не в Україну, а в Московію.

1922-1934 pp. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури – кобзарства. Українські національні музичні інструменти – кобзу, бандуру та ліру оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Русь-Україну завозять десятки тисяч примітивних ("общепонятних") балалайок та гармошок. Кобзарі оголошуються жебраками і жорстоко переслідуються. "Багато кобзарів тоді пропало, – свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. – Кого ловили на базарі, кого – на помешканні. Де б вони не з'явилися, їх забирали". Щоб спотворити пам'ять та роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВД, а керівництво ними передається в руки чужинців. Щоб остаточно покласти край "кобзарському націоналізму", у грудні 1934 p. комуністи підступно звезли до Харкова близько 300 лірників та кобзарів, більшість яких були незрячими, нібито для участи в заключному етапі Республіканської олімпіади міста і села, а потім перебили в одному з ярів на Харківщині, багатьох вивезли до Сибіру. (П. Черемський, "Щедрик". Харків, 1994 р.)

1923 р. Помосковщено український правопис.

1923 р. В Батурині були підпалені та знищені залишки будівель та палаців, що відбудував К. Розумовський і які вціліли під час знищенні після його смерті.

1923 p. Щойно створений "Союз Республік" був тільки формою існування московської імперії. З резолюції XII з'їзду комуністів: "... Союз Республік оцінюється значною частиною чиновників у центрі й на місцях не як союз рівних державних одиниць, а як крок до ліквідації цих республік, як початок до так званого "єдино-неділимого". З доповіді Й. Сталіна: "...у нас росте не по днях, а по годинах великодержавний шовінізм, найзашкарубліший націоналізм, що намагається стерти все немосковське, зібрати всі нитки управління навколо всього московського, а все немосковське – придушити".

З виступу М. Бухаріна: "...На Україні... склад партії не український, ... й саме тому дуже часто на Україні частина наших товаришів з такою енергією, з таким оскаженінням бореться проти українського націоналізму". В Україну "товаришів, які з оскаженінням боролися" з Україною, призначали з Москви В. Лєнін, Л. Троцький, Й. Сталін. Ось деякі з них, всі – неукраїнці: А. Бубнов, Ф. Сєргєєв (Артем) (створив Донецко-Криворізьку "республіку", яку хотів приєднати до Московії), Е. Квірінг, Г. П'ятаков ("Да здравствует красный терор!"), Ш. Грузман, С. Косіор, Є. Бош ("Нині національні гасла відіграють реакційну роль, і тому ми повинні ці гасла відкинути... не каламутити основ марксизму, що базується на класовій боротьбі..."), Я. Епштейн, І. Шварц, А. Іванов, В. Мещеряков, Ф. Кон, П. Кін, В. Аверін, С. Гопнер, М. Рухімович, М. Фрунзе (здійснював жорстокі репресії та реквізиції в українських селах), X. Раковський, О. Шліхтер, П. Ровнер, М. Попов, М. Хатаєвич, Д. Лебедь ("Для комуністів-інтернаціоналістів національне питання не існує"), В. Молотов, Л. Каганович (очолював організацію голодоморів, громив українську культуру та "націоналістів"), П. Постишев (після процесу СВУ у 1930 р. заявив: "Нарешті розчавлено голову націоналістичній гадині", тому й був призначений керівником голодомору 1933 р.). Той же Сталін телеграмою 1933 р. заборонив українізацію, підтримав голодомор та небачений досі геноцид українців.

1923-1924 pp. Перший політичний процес проти українських вчених. 18 осіб, переважно викладачів вишів, засуджено до різних термінів тюремного ув'язнення. Організатор і Президент ВУАН академік Микола Василенко отримав 10 років, а Політбюро ЦК КП (б) У позбавило його звання академіка.

1923-1925 pp. 19 жовтня 1925 року вийшла постанова: "Про врегулювання кордонів УРСР, РСФСР та Білорусії". Московини відтинають від Русі-України понад 50 тис. кв. верст землі Воронезької, Курської, Кубанської та Ростовської областей з населенням 2,4 млн. осіб, 70 % яких становили українці. Від України до Московії відійшли: Гайворонський, частина Суджанського, Бєлгородського, Путивльський, Новооскольський повіти Курської губ., Острозький, Богучарський, Бірточенський повіти Воронезької губ., Таганрозький та Шахтинський повіти Донської обл., Темрюкський, Єйський повіти Кубанської обл. Серед українського населення, яке відійшло до Московщини, прокотилися хвилі невдоволення. Люди збиралися на сходи, обирали ходоків до центральних органів УРСР. Так, мешканці Валуйського повіту на зборах 5 січня 1925 р. зазначали у постанові: "Ніхто нас не запитував про бажання до України чи до Московщини, а судьбу нашу вирішували о прилученні до України русаки різних руських губерній... Ми, громадяни, просимо... о визволенні нас від Московщини і прилученні до рідної матері України... Хай наші діти будуть вільними українцями. Хай вони розвиваються на своїй рідній мові".

Сількор П. Самоорало із села Червоного Валуйського повіту писав: "Ми всі кричимо і простягаємо свої мозолясті руки до рідної України". Москалі відповіли на це залякуваннями, арештами, репресіями. Так, жителі Добровського повіту Воронезької губернії писали: "Нещодавно в нас було постановлено питання про перехід до України... було проведено мітинг, на якому зібралося тисячі людей. І що ж ми з цього одержали? Ті люди, які виходили на трибуну, захищали наші національні звичаї, на другий день були заарештовані й передані до суду... Наше 12-тисячне населення одноголосно ухвалило приєднатися до України, були обрані делегати, але тепер вони заарештовані". Незважаючи на репресії, потік скарг не припинявся до 1928 р. (В. Ложкін. "Пам'ятки України" 1991. – Ч.88.).