![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
je_suis_la_vieТреба й мені відмітитися про хвилю "братанія", шо пішла на нас з Мордору. Розумні читачі вже звернули увагу, я й собі поліз до книги, - так і є. Пан Станіслав шось таки знав вже тоді! :)
Stanisław Lem "Pokój na Ziemi"
Станіслав Лєм "Мир на Землі"
"Usłyszawszy niewyraźny głos, pomyślałem, że to baza i wsłuchawszy się weń zdrętwiałem. Z chrypliwego bełkotania doszły mnie najpierw dwa słowa: „Bracie rodzony… rodzony bracie…” Chwila ciszy i znów: „Bracie rodzony… rodzony bracie…”„
Kto mówi?” — chciałem krzyknąć, ale nie ważyłem się. Siedziałem skurczony, czując jak pot występuje mi na czoło, a ten obcy głos znów wypełnił mi hełm. „Chodź, bracie rodzony. Rodzony bracie, chodź do mnie. Zbliż się bez obawy. Nie chcę nic złego, bracie rodzony. Chodź do mnie. Nie będziemy z sobą walczyli. Rodzony bracie, zbliż się. Nie bój się. Nie chcę walczyć. Musimy się zbratać. Tak, bracie rodzony. Pomóż mi. Ja też tobie pomogę, bracie rodzony”. Coś trzasło i ten sam głos, ale całkiem innym tonem, krótko, warkliwie, ostro rzucił: „Złóż broń! Złóż broń! Złóż broń! Rzuć broń, bo cię spalę. Nie próbuj uciekać! Odwróć się tyłem! Podnieś ręce! Obie ręce! Tak! Obie ręce na kark! Stój i nie ruszaj się! Nie ruszaj się! Nie ruszaj się!”
Znów coś chrupnęło i wrócił pierwszy głos, ten sam, ale zająkliwy, słaby: „Bracie rodzony! Zbliż się. Musimy się zbratać! Pomóż mi. Nie będziemy walczyć”. Nie mogłem już wątpić, że gadał ten zewłok. Leżał, jak go rzuciłem, podobny do przetrąconego pająka z rozdartym odwłokiem i splątanymi kończynami, szczerzył puste oczodoły do Słońca, nie poruszał się, ale coś z niego wciąż gadało do mnie w kółko. Piosenka na dwa takty. Na dwie melodie. Najpierw o bracie rodzonym, potem chrapliwe rozkazy. To jego program, pomyślałem. Nic innego. Manekin czy robot, najpierw miał przywabić człowieka, żołnierza, a potem wziąć doniewoli albo zabić. Ruszyć się już nie mógł, i tylko chrobotał w nim ten nie dopalony ostatek programu, wciąż w kółko.
---
Почувши невиразний голос, я подумав, що то база, завмер і прислухався до нього. З хриплого белькотання до мене долинули два слова: "Брате рідний... рідний брате..." Хвилинка тиші і знову: "Брате рідний... рідний брате..."
Хто говорить? - я хотів крикнути, але не наважився. Я сидів, скорчившись, відчуваючи, як піт виступає на чолі, а той незнайомий голос знову зазвучав у шоломі. "Ходи, брате рідний. Рідний брате, ходи до мене. Підійди, не бійся. Я не хочу нічого злого, брате рідний. Ходи до мене. Не воюймо одне з одним. Рідний брате, підійди ближче. Не бійся. Не хочу воювати. Мусимо побрататися. Так, брате рідний. Допоможи мені. Я теж тобі допоможу, брате рідний". Щось хруснуло і той самий голос, але геть іншим тоном, коротко, войовничо, різко відрізав: "Кинь зброю! Кинь зброю! Кинь зброю! Кинь зброю, бо спалю! Не пробуй втікати! Повернися спиною! Підніми руки! Обидві руки! Так! Обидві руки на карк! Стій не рухайся! Не рухайся! Не рухайся!"
Знову щось хрупнуло і повернувся перший голос, той самий, але переляканий, слабкий: "Брате рідний! Ближче. Мусимо побрататися! Допоможи мені. Не воюймо одне з одним". Я більше не міг сумніватися, що то говорив каркас. Він лежав там, як його кинули, подібно до розіп’ятого павука з розірваним животом, з переплетеними кінцівками, шкірячись порожніми очицями до Сонця, не рухався, але щось у ньому мені вперто нагадувало. Пісенька на два такти. На дві мелодії. Спершу про брата рідного, потім хрипкі накази. Це його програма, - подумав я. Нічого іншого. Манекен чи робот, спершу мав привабити людину, вояка, а потім полонити його чи забити. Рухатися він вже не міг, і в ньому лише хрипів той залишок програми, знову і знову.
Stanisław Lem "Pokój na Ziemi"
Станіслав Лєм "Мир на Землі"
"Usłyszawszy niewyraźny głos, pomyślałem, że to baza i wsłuchawszy się weń zdrętwiałem. Z chrypliwego bełkotania doszły mnie najpierw dwa słowa: „Bracie rodzony… rodzony bracie…” Chwila ciszy i znów: „Bracie rodzony… rodzony bracie…”„
Kto mówi?” — chciałem krzyknąć, ale nie ważyłem się. Siedziałem skurczony, czując jak pot występuje mi na czoło, a ten obcy głos znów wypełnił mi hełm. „Chodź, bracie rodzony. Rodzony bracie, chodź do mnie. Zbliż się bez obawy. Nie chcę nic złego, bracie rodzony. Chodź do mnie. Nie będziemy z sobą walczyli. Rodzony bracie, zbliż się. Nie bój się. Nie chcę walczyć. Musimy się zbratać. Tak, bracie rodzony. Pomóż mi. Ja też tobie pomogę, bracie rodzony”. Coś trzasło i ten sam głos, ale całkiem innym tonem, krótko, warkliwie, ostro rzucił: „Złóż broń! Złóż broń! Złóż broń! Rzuć broń, bo cię spalę. Nie próbuj uciekać! Odwróć się tyłem! Podnieś ręce! Obie ręce! Tak! Obie ręce na kark! Stój i nie ruszaj się! Nie ruszaj się! Nie ruszaj się!”
Znów coś chrupnęło i wrócił pierwszy głos, ten sam, ale zająkliwy, słaby: „Bracie rodzony! Zbliż się. Musimy się zbratać! Pomóż mi. Nie będziemy walczyć”. Nie mogłem już wątpić, że gadał ten zewłok. Leżał, jak go rzuciłem, podobny do przetrąconego pająka z rozdartym odwłokiem i splątanymi kończynami, szczerzył puste oczodoły do Słońca, nie poruszał się, ale coś z niego wciąż gadało do mnie w kółko. Piosenka na dwa takty. Na dwie melodie. Najpierw o bracie rodzonym, potem chrapliwe rozkazy. To jego program, pomyślałem. Nic innego. Manekin czy robot, najpierw miał przywabić człowieka, żołnierza, a potem wziąć doniewoli albo zabić. Ruszyć się już nie mógł, i tylko chrobotał w nim ten nie dopalony ostatek programu, wciąż w kółko.
---
Почувши невиразний голос, я подумав, що то база, завмер і прислухався до нього. З хриплого белькотання до мене долинули два слова: "Брате рідний... рідний брате..." Хвилинка тиші і знову: "Брате рідний... рідний брате..."
Хто говорить? - я хотів крикнути, але не наважився. Я сидів, скорчившись, відчуваючи, як піт виступає на чолі, а той незнайомий голос знову зазвучав у шоломі. "Ходи, брате рідний. Рідний брате, ходи до мене. Підійди, не бійся. Я не хочу нічого злого, брате рідний. Ходи до мене. Не воюймо одне з одним. Рідний брате, підійди ближче. Не бійся. Не хочу воювати. Мусимо побрататися. Так, брате рідний. Допоможи мені. Я теж тобі допоможу, брате рідний". Щось хруснуло і той самий голос, але геть іншим тоном, коротко, войовничо, різко відрізав: "Кинь зброю! Кинь зброю! Кинь зброю! Кинь зброю, бо спалю! Не пробуй втікати! Повернися спиною! Підніми руки! Обидві руки! Так! Обидві руки на карк! Стій не рухайся! Не рухайся! Не рухайся!"
Знову щось хрупнуло і повернувся перший голос, той самий, але переляканий, слабкий: "Брате рідний! Ближче. Мусимо побрататися! Допоможи мені. Не воюймо одне з одним". Я більше не міг сумніватися, що то говорив каркас. Він лежав там, як його кинули, подібно до розіп’ятого павука з розірваним животом, з переплетеними кінцівками, шкірячись порожніми очицями до Сонця, не рухався, але щось у ньому мені вперто нагадувало. Пісенька на два такти. На дві мелодії. Спершу про брата рідного, потім хрипкі накази. Це його програма, - подумав я. Нічого іншого. Манекен чи робот, спершу мав привабити людину, вояка, а потім полонити його чи забити. Рухатися він вже не міг, і в ньому лише хрипів той залишок програми, знову і знову.
no subject
Date: 2016-01-12 07:17 am (UTC)