![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
je_suis_la_vieЛлойд деМоз (by Lloid deMause)
Розділ 1----Замах на лідерів
| "Мирного життя, чорт забирай, нема." |
| - Фельдмаршал Монтгомері. |
Коли Рональд Рейган став президентом у 1981 році, в Америці панували дивні настрої.
В країні спостерігався період миру та процвітання. Американські заручники в Ірані цілими та неушкодженими повернулися додому без застосування військової сили. Наш Валовий Національний Продукт на особу був найвищим за всю історію Америки. Хоча Америці і варто було б почуватися сильною та щасливою, вона, замість того, почувалася слабою та зубожілою. Найсильніший народ на землі з найвищим доходом на особу за всю свою історію та найбільшими громадянськими свободами, аніж будь-де ще на землі, Америка була сповнена видінь про неминучий моральний та економічний колапс.1
Наш новий президент озвучив наші страхи: ми були ніякі не сильні, казав він, але “слабі та розділені”, у “кораблі, який ось-ось упаде з водоспаду” та “у більшій небезпеці, аніж в день Перл Харбора”. Ми вже тоді стали такими немічними, що, фактично, стояли на порозі небезпеки бути переможеними “зловісною силою, яка затьмарить світло, до якого ми йшли протягом 6000 років.”2
Протягом перших місяців президентства Рейгана, я викладав курс психоісторії у Міському Університеті Нью Йорка. Щоби показати класу загальні настрої суспільства, я попросив їх принести тодішні політичні карикатури, журнальні обкладинки, президентські доповіді, газетні колонки, щоб подивитися які картини та емоційні слова ходять у політичних колах. Коли Рейган промовляв у своєму Інавгураційному Зверненні, що ми відчуваємо “жах” (інфляції), “приреченість”, “заляканість”, “розділеність” (як народ) та “ледь стримуємо гнів” (до уряду), я попросив клас розглянути, що б могло бути психологічним джерелом такого апокаліптичного мовлення на саме цей момент Американської історії.
Клас до того вивчав історичні матеріали з суспільних настроїв, щоб дізнатися як розшифровувати фантазії, які можуть впливати на політичні рішення народу. Вони дізналися, що від лідерів часто очікують, шо вони відчують іраціональні побажання та страхи свого народу і що вони робитимуть щось, щоби завернути або полегшити тривоги народу. Вивчаючи нашу книгу - “Джиммі Картер та Американська Фантазія”3, - вони побачили як народи проходять через закономірні емоційні цикли, котрі впливають на політичні та економічні рішення. Вони відкрили, наприклад, що американські президенти регулярно починали свій перший рік як сильні, з високими рейтингами серед виборців, а далі їх зображували все слабкішими і, зрештою, вони доходили до колапсу, коли їхні рейтинги падали - а вони завжди падали - якими б успішними ті президенти не були. Оскільки, від лідерів очікують, що вони єдині, хто може контролювати емоційне життя народу, емоційне життя народу, здається, виходить з-під контролю, коли лідера починають уявляти як все слабшого та слабшого. Клас вивчав як на важливі президентські рішення за останні два десятиліття впливали чотири нафантазовані лідерські етапи: сильного, ослаблого, колапсуючого та повна втрата підтримки. Війни, наприклад, ніколи не починалися у перший рік президентського терміну, коли його бачили як сильного та контролюючого.4
Бабільше: клас побачив розчарування, коли лідери відмовлялися вести народи на війну, коли ті були емоційно готові, тобто, коли лідер, здавалося, “колапсував” та втрачав силу. Основним предметом вивчення, що вони дослідили, щоб продемонструвати це розчарування лідером називався “занадто безсилий, щоб іти на війну” під час Карибської Кризи.
На початку перебування президента Кенеді на посаді, Роберт МакНамара говорив5, Президент ще раніше поводився настільки “істерично” щодо перебування Фіделя Кастро при владі на Кубі, що він спершу допоміг біженцям заполонити Кубу, а потів ввів військове ембарго до того, як було помічено совєтські ракети. Ембарго проти Куби було особливо безпричинним, і лише для того, щоб підігріти все зростаючий в народі попит на війну. Кенеді сказав журналістам, що це дещо, від чого “країна радше отримувала задоволення. Це збуджувало, це вносило розмаїття, було почуття, що ми щось робимо”6. Після установлення ембарго, вісім тисяч членів Консервативної Партії зібралися у Медісон Свер і ревом закликали Кенеді - “Бій! Бій! Бій!”7
Коли пізніше на Кубі виявили совєцькі ракети, розміщені там як советська відповідь на вторгнення до Куби, радники Кенеді визнали, що “у військовому плані, це зовсім нічого не означає”8, оскільки совєтські підводні човни з ядерними боєголовками вже давно перебували у Кубинських водах. Однак Президент наполіг, що він - аніж зазнати “приниження” - готовий ризикнути розпочати ядерну війну, з вимогою прибрати їх звідти, клянучись “якщо Хрущов хоче умочити мене носом у багно, то це все”9. Він хвастався перед своїми союзниками, що він “відірве яйця” Хрущову10, і казав, що “він не може так зі мною чинити”11, і що це нагадувало “суперечку з Татком - все дай, і нічого не бери”12. Навіть визнаючи наявність ризику поставити світ на межу “холокосту”, він казав, що Американці настільки хотіли військових дій, що якби він не почав щось негайно робити, аби прибрати звідти ракети, йому б винесли імпічмент.13
Зібравши чверть мільйона людей та 180 кораблів на кінчику Флориди, президент привів 156 МБР до “стану готовності до пуску” разом з бомбардувальниками з 1300 одиницями ядерної зброї, ціллю яких були совєцькі міста14. Народ був “готовий до виступу”. Лише 4 відсотки Американців виступали проти дій Кенеді. Навіть тоді 60 відсотків вже думали, що все закінчиться Третьою Світовою15, можливо навіть Американським апокаліпсисом, оскільки Совєти вже приготували ядерні ракети на Кубі, а Хрущов віддав наказ місцевому командуванню запускати на США ракети на власний розсуд у випадку військового протистояння.16
Коли Хрущов тоді дав відбій (на щастя, інакше ви б тут не сиділи і не читали цю книгу), прибрав ракети і криза раптом минула зовсім без війни, Американці відчули безмірне розчарування17. ЗМІ писали про “Дивні настрої Америки сьогодення, збитої з пантелику та непевної, у що далі вірити...”18 ЗМІ ставили питання, які здавалися лякали: “Чи існуватиме тепер світ без справжньої війни? Раптом здалося, що світ зовсім тихий... Чому тихий? Що це означає?”19 Перспектива мирного життя дуже лякала.
Американці різних партій були розлючені на Кенеді з різних приводів. Багато закликало до нового вторгнення на Кубу, погоджуючись з вимогою Беррі Ґолдуотера, щоб Кенеді “робив будь-що, щоб позбавитися ракової пухлини. Якщо це означає війну, хай буде війна”20. Кенеді звинуватили у м’якості по відношенню до комунізму, у дотриманні своєї обіцянки перед Совєтами, а коли він запропонував їм підписати Угоду про обмеження ядерних випробувань, його популярність упала ще нижче.21 Народні колумністи висловили свій гнів на президента, і
Політичні карикатуристи зображували Кенеді на ґійотині з відрубаною головою (вище). Річард Ніксон попереджав: “Проллється кров ще до кінця [виборчих перегонів]”22, а карикатура у Вашингтон Пост зобразила Ніксона, який копає могилу. Багато передовиць пішли ще далі у свої простоті. У передовій статті Делавер Стейт Ньюз писалося: “Так, Вірджиніє, Санта Клаус існує. Так трапилося, що його звуть Кенеді, тож застрелімо його, буквально, ще до Різдва”23. Потенційні політичні убивці по всій країні – психопати, які завжди виглядають когось убити – вбачали в повідомленнях ЗМІ сигнали, доручення виконати необхідне завдання і почали збирати ці фантазії як дозвіл на убивство Кенеді.24
Помічники Кенеді попереджали його про збільшення смертельних погроз на його адресу. Його подорож до Далласу, відомого як “столиця ненависті Діксі”, розглядалася як вкрай небезпечна. Його помічники просили скасувати цю поїздку. Сенатор Дж. Уільям Фулбрайт сказав йому: “Даллас дуже небезпечне місце... Я б туди не їхав. Не їдьте й ви”.25 Віце Президент Ліндон Джонсон писав до своєї доповіді, яку він збирався виголосити в Остіні після поїздки до Далласу такі вступні слова: “Пане Президенте, дяка Богові ви вибралися з Далласу живим!”26 Судді Далласу та перші громадяни міста попереджали Президента, що йому не варто приїздити з-за небезпеки замаху. За день до убивства у Далласі було розповсюджено листівки з зображенням Кенеді під заголовком “Розшукується за зраду”. Бойовики Спілки Джона Берча та інші екстремістські групи заповнили Даллас. Сотні журналістів злетілися до Далласу стривожені чутками, що щось може трапитися з Президентом.27
Кенеді свідомо відчував, що його можуть застрелити. За два місяці до замаху, він зняв домашнє кіно “просто щоб розважитись” про замах на самого себе.28 Вранці дня замаху – як пізніше згадував один із помічників – Кенеді підійшов до вікна свого номеру: “подивився вниз на трибуну доповідача... і похитав головою. - Ви тільки погляньте на ту трибуну, - сказав він, - Ці всі будівлі навколо неї, Секретна Служба не зупинить нікого, хто забажає тебе.”29 Коли Джекі Кенеді сказала, що вона дійсно боїться замаху під час цієї поїздки, ДжФК погодився, відповівши, що вони сьогодні відправляються до божевільної країни... “Знаєш, минула ніч була, з біса, саме та ніч для замаху на Президента. Таки-так... припустімо, хтось проніс пістолет у дипломаті”. Він виставив вказівний палець на стіну і пересмикнув великим пальцем. “Тоді він міг би кинути пістолет і дипломат і змішатися з натовпом.”30 Незважаючи на усі попередження, Кенеді, однак, підсвідомо сприйняв роль мученика. Він, зрештою, звик творити своє життям таким, як від нього хотіли.31 Тож, хоча агент Секретної Служби і сказав йому, що місто настільки небезпечне, що йому б варто встановити пулезахисний пластиковий верх на його лімузині, він ясно і чітко відповів, щоб цього не робили.32 І ще хтось надав Секретній Службі інструкції не з’являтися у Далласі заздалегідь і не перевіряти відкриті вікна, такі як вікна Книгосховища, що вони зазвичай робили кожного разу, коли Президенти виходили серед люди як Кенеді тоді.33 Тільки тоді, коли і народ, і убивця, і Секретна Служба, і Президент – усі досягли згоди, – лише тоді можна успішно здійснити замах.
На цьому етапі наших занять мій клас почав бачити як народи видають замовлення на політичні вбивства окремим особам через суто внутрішні емоційні причини. Ми зазначили, що шість чи сім спроб убити Американських президентів мали місце або після незвично довгого періоду миру, як замах на Джеймса Гарфілда 2-го липня 1881 року, або після мирного договору по закінченні війни,34 як було з Авраамом Лінкольном 15-го квітня 1865 року, за шість днів після закінчення Громадянської Війни.35 Виглядало так, неначе народ сприймав мир як зраду, неначе народи таким чином висловлювали гнів своїм лідерам за мир принесений ними; і за тим політичні убивці підхоплювали сублімальні побажання смерті і робили спробу замаху на лідерів.
Вивчаючи народний гнів, який ішов слідом за перерваною війною на Кубі, клас не міг не порівняти народні емоційні настрої 1963-го року з почуттями 1980-го, на момент відразу після перерваної війни в Ірані, саме перед обранням Рейгана на посаду президента. Розлючену на Іран через довгу кризу з заручниками, Америку роз’ятрили ЗМІ до стану подібного до того, що був під час протистояння з Кубою. “Діти кажуть Джиммі “Давай стріляй”, з таким заголовком вийшла Нью Йорк Пост, в той час як коментатор підбивав підсумки войовничих настроїв, говорячи: “рідко коли про війну говорили більше – про її безсумнівність, її необхідність, її бажаність.”36 Опитування показували, що більшість Американців прихильно ставляться до вторгнення до Ірану, навіть якби це означало, що всіх заручників уб’ють, оскільки війна, - а не рятування життя - була тим, чого бажала країна.37 Коли спроба визволення заручників провалилася через аварію вертоліта, і Картер відмовився посилати Американські підрозділи, літаки та кораблі, зібрані для атаки, народ вилив на нього свій гнів, як колись на Кенеді, коли Кубинське протистояння не призвело до війни. Картера поховали під зсувом землі, радше ніж у труні як Кенеді, і Рональда Рейгана обрали президентом.
Студенти зацікавилися (як і їхній вчитель) чи народний гнів дісно стих, чи може роззлюченість народу все ще тривала і була перенесена на нового президента. Навіть коли це не мало раціонального значення – бо всі заручники вже були успішно звільнені – це мало значення емоціональне.
Про те що Рейган міг бути мішенню наших смертних побажать після відміни вторгнення до Ірану, широко спекулювали під час його виборчої кампанії, розглядаючи це як причинну, що могла б його вразити. Як я вже раніше згадував, дехто звернув увагу, що жоден Американський президент, обраний, починаючи з 1840 року, в рік, що закінчується нулем, не доживав до кінця свого терміну. На бамперах з’явилися наклейки з жартом “Переобери Буша [суперник Рейгана] в 1984-му” Газети почали публікувати карикатури та заголовки з підсвідомими посилами, подібними до тих, що з’явилися перед убивством Кенеді, як наприклад ґійотина, що зводилася на Інавгураційній Трибуні Рейгана та колонка Ентоні Льюїса в Нью Йорк Таймз з заголовком “Король мусить померти”.
Вершиною всезагальних фантазій, що “король мусить померти” став останній тиждень березня. Того тижня мої студенти принесли багато журнальних обкладинок, політичних карикатур та газетних статей, що ясно вказувли на смертні побажання. Тайм та Ньюзуік публікували страшилки про “дику і неконтрольовану” хвилю злочинності, яка буцім-то, заливає країну. Хоча до того, у попередні місяці, зовсім мало уваги приділялося злочинності. фактично, рівень злочинності знижувався протягом усіх тих місяців.38 Страшилки були ілюстрацією наших злих фантазій та смертних побажань, виражених схожими обкладинками зі стволами пістолетів, що дивляться на читача.
Обкладинка Нью Ріпаблік зображувала могили у Вашингтоні. Один карикатурист показав Американців, що зводили ґійотину для Рейгана (ту саму ґійотину, що рубала голову Кенеді перед замахом на нього)
Інші карикатуристи зобразили Рейгана поряд з мішенями та пістолетами у Білому Домі зі збоченим припущенням, що, вірогідно, дружина Рейгана могла б застрелити його з пістолета, що лежить у них під ліжком. На обкладинці з “Ю.С. Ньюз енд Уорлд Ріпорт” було зображено "Розгніваних Американців" з підзаголовком, що здавалося б не мав відношення до статті, але в ньому фактично ішлося про те, що треба зробити усім “розгніваним Американцям”. Заголовок говорив: "ФЕДЕРАЛЬНІ ВІДХОДИ – РЕЙГАН НАСТУПНА МІШЕНЬ”. Формулювання містило два прихованих посили: “ВІДХОДИ” та “РЕЙГАН” (на сленгу означає “убити Рейгана”, “відправити у відходи”) та "РЕЙГАН [ЦЕ] НАСТУПНА МІШЕНЬ."
Для того, що побачити чи не є наші тривожні знахідки просто нашою власною тенденційною вибіркою, ми перевірили їх в іншому класі психоісторії, у якому викладав професор Девід Бейзел із Рокленд Ком’юніті Коледж. Він також використовував техніку фантазій для моніторингу преси і вже також назбирав матеріалів. Вони розповіли нам, що вони незалежно від нас виявили домінанту зі смертних побажань у карикатурах та обкладинках.39
Наступного дня, один із працівників штату президента підтвердив у зверненні до народу, що замах “витав у повітрі”. Найбільше захоплював помічник Президента, Алеґзандер Хейґ, який неочікувано почав обговорювати у ЗМІ “хто очолить країну в надзвичаній ситуації” у випадку убивства Президента, додаючи, що він сам міг би бути наступним у черзі наступників на президентський пост. Неначе правонаступництво на президентство було з якихось причин життєво важливим питанням для Америки. У пресі та на токшоу по ТБ піднявся великий фурор щодо питання, хто б “став начолі”, якби Президента вивели з ладу. Те що тема правонаступництва була висмоктана із пальця ЗМІ повнюстю ігнорували. Просто смерть Рейгана здавалася дуже цікавою політичною темою. Студентам було все більше не по собі, коли вони спостерігали, як ця фантазія зміцнювалася.
Класу було цікаво, чи потенційні убивці не стояли коло джерел цих самих підсвідомих посилів, оскільки існує велика кількість психопатів по всій країні, котра тільки і чекає наказу коли та кого пристрелити, і які також бажають отримати повноваження через народні смертні побажання. Деякі студенти зауважили, чи не варто нам зателефонувати до Секретної Служби та попередити їх щодо наших страхів, але далі подумали, що копиця карикатур та журнальних обкладинок їх не зацікавить.
Клас був не таким вже й не неправим щодо потенційного убивці, який підхоплював смертні побажання, та призначав себе нашим уповноваженим. Джон Хінклі підбирався до Президента Картера, обраного Президента Рейгана та інших політичних мішеней протягом шести попередніх місяців, але просто не міг “налаштувати себе на правильний хід думок та виконати намір”, як він пізніше зазначив. Після того, як усі смертні побажання Рейгану з’явилися у пресі, він нарешті отримав те, що назвав “сигналом від газети” від 30 березня і сказав собі: “Ось. Це мені.” і в той момент, сказав він, вирішив стріляти у Президента.40
Я сидів в аудиторії, очікував студентів, переглядав деякі матеріали по смертним бажанням Рейгану, що ми вже було зібрали. Я так заглибився у роботу за останні кілька годин, що навіть не слухав радіо перед приходом на заняття. Раптом я почув, що коридором біжить група студентів. Вони увірвалися до аудиторії. Професоре деМозе! - з жахом вигукнули вони, - Вони це зробили! Вони стріляли в нього! Саме так, як ми і боялися!41
1. See Lloyd deMause, Reagan's America. New York: Creative Roots, 1984, pp. 1-5.
2. All presidential speeches quoted in this book are taken from the Weekly Transcript of Presidential Documents .
3. Lloyd deMause and Henry Ebel, Eds., Jimmy Carter and American Fantasy: Psychohistorical Explorations. New York: Two Continents, 1977.
4. See Lloyd deMause, Foundations of Psychohistory. New York: Creative Roots, 1982, pp. 172-243; no American war began in the first year of any president except Lincoln, but in reality the first military actions of the American Civil War and the secession of seven Southern states occurred before he was inaugurated, so the war actually began during the final phase of President Buchanan.
5. Michael R. Beschloss, The Crisis Years: Kennedy and Khrushchev, 1960-1963. New York: HarperCollins, 1991, p. 375.
6. Ibid., p. 549.
7. Ibid., p. 487.
8. "A&E Investigative Reports." March 29, 1997; Donald Kagan, On the Origins of War and the Preservation of Peace. New York: Doubleday, 1995, p. 508.
9. Richard Reeves, President Kennedy: Profile of Power. New York: Simon & Schuster, 1993; Theodore C. Sorensen, The Kennedy Legacy. New York: Macmillan, 1969; James N. Giglio, The Presidency of John F. Kennedy. Lawrence, Kansas: University Press of Kansas, 1991; deMause, Foundations, p. 190.
10. Beschloss, The Crisis Years, p. 375.
11. Donald Kagan, On the Origins of War and the Preservation of Peace. New York: Doubleday, 1995, p. 521.
12. Ibid., p. 234.
13. Robert F. Kennedy, Thirteen Days: A Memoir of the Cuban Missile Crisis. New York: W. W. Norton & Co., 1969, p. 67.
14. William L. O'Neill, Coming Apart: An Informal History of America in the 1960's. Chicago: Quadrangle Books, 1971, p. 69; Robert S. Thompson, The Missiles of October: The Declassified Story of John F. Kennedy and the Cuban Missile Crisis. New York: Simon and Schuster, 1992.
15. Harris Wofford, Of Kennedys and Kings: Making Sense of the Sixties. New York: Farrar, Straus, Giroux, 1980, p. 292.
16. William E. Burrows and Robert Windrem, Critical Mass: The Dangerous Race for Superweapons in a Fragmenting World. New York: Simon & Schuster, 1994, p. 94.
17. DeMause, Foundations, pp. 216-220.
18. U.S. News & World Report, February 25, 1963, p. 31.
19. U.S. News & World Report, December 17, 1962, p. 54.
20. Beschloss, The Crisis Years, p. 381.
21. Ibid., p. 641.
22. Time, November 22, 1963, p. 1.
23. Delaware State News, October 18, 1963, cited in William Manchester, The Death of a President: November 20-November 25, 1963. New York: Harper & Row, 1967, p. 46.
24. For the unconscious relationship between assassins and their victims, see Charles W. Socarides, "Why Sirhan Killed Kennedy: Psychoanalytic Speculations on an Assassination," The Journal of Psychohistory 6(1979): 447-460; and James W. Hamilton, "Some Observations on the Motivations of Lee Harvey Oswald," The Journal of Psychohistory 14(1986): 43-54.
25. Manchester, The Death of a President, p. 39.
26. Beschloss, The Crisis Years, p. 665.
27. Woffard, Of Kennedys and Kings, p. 343.
28. Aaron Latham, "The Dark Side of the American Dream," Rolling Stone, August 5, 1982, p. 18.
29. Robert MacNeil, Ed. The Way We Were: 1963--The Year Kennedy Was Shot. New York: Carroll & Grof Publications, 1988, p. 185.
30. Manchester, The Death of a President, p. 121.
31. Doris Kearns Goodwin, The Fitzgeralds and the Kennedys. New York: Simon and Schuster, 1987; Thomas C. Reeves, A Question of Character: A Life of John F. Kennedy. New York: The Free Press, 1991; Nancy Clinch, The Kennedy Neurosis: A Psychological Portrait of an American Dynasty. New York: Grosset, 1973.
32. MacNeil, The Way We Were, p. 189.
33. "The Men Who Killed the President." The History Channel, June 19, 1996.
34. This period is termed an "introvert Phase" of American history in Jack E. Holmes, The Mood/Interest Theory of American Foreign Policy. Lexington: The University Press of Kentucky, 1985, p. 32.
35. The other assasination attempts during peaceful periods besides Kennedy, Lincoln and Jackson were Franklin D. Roosevelt, February 15, 1933, and Gerald Ford, September 22, 1975, both peaceful periods; only Harry S. Truman, November 1, 1950, was shot at during a military action.
36. New York Post, January 8, 1980, p. 3; Village Voice, February 25, 1980, p.16.
37. For press frenzy and polls on Iran invasion, see deMause, Reagan's America, pp. 28-35 and deMause, Foundations of Psychohistory, pp. 304-310.
38. See Frank Browning, "Nobody's Soft on Crime Anymore," Mother Jones, August, 1982, pp. 25-31; Christopher Jencks, "Is Violent Crime Increasing? The American Prospect , Winter, 1991, pp. 96-106.
39. See Robert Finen and Jonathan Glass, "Two Student Views." The Journal of Psychohistory 11(1983):113, where they report that "classes had been picking up traces of a fantasy for Reagan's death in the media...[When] the news came: a shooting in Washington! I was in shock. Here, in less than a week, was confirmation of a psychohistorical prediction!"
40. Latham, "The Dark Side of the American Dream," p. 54.
