![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png)
Очевидна і нахабна брехня пана Путіна щодо ролі і місця українців і України в Другій світовій війні можливо й не вимагала від українців нагальної, адекватної і симетричної відповіді, якби мені як геополітику і футурологу не буда зрозуміла її причина.
Але поки що не про це. Не буду, так би мовити, голо теоретизувати з цього приводу. Не буду навіть наводити офіційні цифри радянської статистики. Звернуся до головного, тобто долі моєї родини Масляків, яка походить з самого центру Полтавської області.
Це я роблю тому, що моя родина є типовою українською родиною Центральної і Східної України, тієї частини моєї Батьківщини, яка була захоплена Росієї у ХУІІ-ХУІІІ століттях і тому вимушена віками проливати кров за чужі нашій нації великодержавні інтереси російського імперіалізму.
Мій далекий прямий нащадок Іван Масляк (про нього є дані в Інтернеті) був отаманом Устивицької сотні Миргородського козацького полку і брав участь в усіх походах російської армії.
Рідний брат мого діда Масляк Степан Порфирович, штабс-капітан російської армії і Георгіївський кавалер загинув у 1915 році в Карпатах.
Мій батько Масляк Олексій Андрійович в 30-х роках ХХ століття був робітником знаменитого Харківського заводу імені Малишева. З перших днів Другої світової війни на фронті в складі Червоної Армії. Війну закінчив у 1945 році в Австрії у званні капітана. Двічі поранений і раз контужений.
Моя мати Масляк Ганна Антонівна, дівоче прізвище Здор, родом з села Зубівка Миргородського району Полтавської області. З перших днів війни в діючій армії. Тричі поранена. Війну закінчила в Берліні.
З дванадцяти її сестер і братів у 1933 році померло від Голодомору дев’ятеро. Кати з Центральної Росії, які озброєні до зубів блокували її рідне село, забирали з малюсіньких долонь її сестер і братів навіть гарбузове насіння. Це щоб «проклятиє хохли» швидше помирали.
Мій дядько Масляк Василь Андрійович восени 1941 року, будучи командиром роти, потрапив разом зі своїм полком у оточення. Командир полку, його заступники, командири батальйонів, до речі, всі етнічні росіяни, вирішили здатися в полон німцям. Василь Андрійович, ще той козарлюга, особисто їх усіх розстріляв, очолив полк і вивів його з оточення. Декілька разів поранений, інвалід війни.
Другий мій дядько, чоловік сестри мого батька Артем Пицяк війну закінчив у Німеччині, інвалід війни.
Мій тесть Повшедний Іван Тодосьович, який народився в селі Фастівка Білоцерківського району Київської області з 1941 по 1945 рік перебував у діючій армії, війну закінчив в Австрії сержантом. Декілька разів поранений.
Його батько Тодось Микитович теж воював. Був важко поранений. Брат тестя, Повшедний Степан Тодосьович танкіст, війну закінчив у Берліні. Декілька разів поранений, інвалід війни.
Моя теща Ткачук Ганна Мусіївна народилася в знаменитому селі Тарган Володарського району Київської області. В 1933 році село майже все вимерло, оточене «заградотрядами», а точніше бандформуваннями з Центральної Росії. Її зняли з мертвої матері і віддали до дитячого будинку.
Пане Путін! Може опублікуєте поіменні списки цих бандформувань? Багато хто з їх учасників залишився в Україні і тепер їхні діти і онуки складають у нас п’яту колону російського імперіалізму.
Хоча можна їх і не друкувати. Досить вивчити список «українського» уряду чи хуліганів у, прости господи, Верховній Раді. Заберіть їх, будь ласка, на історичну Батьківщину. Мою тещу відправили до Німеччини на роботу рабинею, а після повернення додому її «таскали» ваші колеги, пане Путін, намагаючись «пришити» справу, «бо така робота».
Оце така історія однієї української родини, яка є абсолютно типовою для України.
А тепер щодо міфу про якусь особливу хоробрість росіян взагалі і у Другій світовій війні, зокрема. Я з дитинства був допитливим і все мене цікавило. Люди якої національності були на фронті найхоробрішими, запитував я у дядька, який був командиром взводу і сам піднімав бійців в атаку. Українці, грузини і поволзькі татари, відповідав він. А росіяни?, - не вгавав я. У них найкраще виходили так звані «п’яні» атаки, сказав мені дядько.
А тепер стосовно УПА. У 1944 році полк батька був розбитий військовими формуваннями бандерівців під Сарнами. В тому бою батько був черговий раз поранений. Вихований піонерською і комсомольською організацією, я обурився цим і сказав татові, що то були бандити.
- То були справжні герої, відповів мені батько. - Після війни я служив у Львові і в Здолбунові. У нас у 1941-1942 рр. солдати мільйонами здавалися у полон, а вони воювали на два фронти в абсолютно безвихідній ситуації. Підривали себе гранатами, стрілялися, але не здавалися. Запам’ятай це синку.
А тепер обіцяне пояснення чергової істерики пана Путіна стосовно українців. Причина тут очевидна. На наших очах війна з Північного Кавказу перемістилася на вулиці Москви. З 900-тисячної російської армії на Північному Кавказі зосереджено 350 тисяч солдатів і офіцерів. І нічого зробити не можуть. Росія однозначно програла тут війну. Якщо вона терміново не покине Кавказ, війна перекинеться в саме серце Росії. Як дим розвіялися недолугі легенди і міфи про силу і славу російської зброї і армії. Виявилося, що без українців, азербайджанців, грузинів, узбеків, чеченців, черкесів, лезгинів у російській армії нікому воювати.
Завданням російського імперіалізму і його п’ятої колони в Україні є відправка наших дітей, онуків, братів, батьків, наречених на бійню до Північного Кавказу. Та це хіба що їжаку не зрозуміло. Звідси і ростуть ноги пропаганди попів так званої Української православної церкви Московського патріархату «ФСБшного розливу», що нібито ніяких українців немає, а є русские або в крайньому разі русини. З цієї ж «опери» і дебільні балачки про якийсь спільний «Руський мир», який нам треба захищати.
Маразм, та й годі! Жоден, я підкреслює це слово, жоден керівник Росії свого сина чи зятя, брата чи свата на бійню до Північного Кавказу не послав. Жоден! Останні 350 років українці гинули за московські інтереси, і тільки протягом останніх 20 років жоден український хлопець не загинув у всіх цих «побідоносних» війнах. І цьому «виною» Незалежність України.
Пам’ятайте про це, українці! Пан Путін, як свідчать його останні висловлювання про українців, про це ніколи не забуває…
Петро Масляк, академік,
професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, доктор географічних наук (економічна та соціальна географія)
---
А мій батько - бєларус - служив у Забайкаллі. Служив показово, так показово, що політрук перед дємбєлєм почав нагинати його до партії вступити. Батя відразу зрозумів які наслідки це за собою потягне: сержант, понадстрокова, школа прапорщиків - все життя коту під хвіст, а тому бовкнув перше, що спало на думку (хоча обмовки за Фройдом ніхто ще не скасував і не спростував їхнього значення) - "Я нє согласєн с цитатамі Партіі". Будь-який більш-менш розумний комісар навіть в епоху "перлмутерівської хрущовської відлиги" допетрав би, що відповідати за таке доведетья йому. Не помітив вороже налаштованого солдата, не працював з ним, не повідомив, не відреагував... Тож батя пішов на дємбєль в день виходу Наказу. Комісар таки попався розумним - відправив мого старого від себе і подалі від гріха.
Там з батею сталася цікава історія. Зчепився він у суперечці з одним сибіряком: завдяки кому було виграно війну.
Батя мій розповідав, що увесь захід разом з усією Білорусією та Україною валялися в руїнах, а сибіряк пер дурню, що якби не вони сибіряки під Москвою не виграли битву, то пиздець був би усім.
А потім дійшло до того, что він взагалі пиздонув: "Но ти, бульбаш, ти тут не пізді!".
Батя був водовозом на "Уралі" і йому завжди було положено мати при собі АК. Без патронів звісно, але бойовий автомат. З патронами на стрліьбах було не проблема, і у баті під сидінням валялось два забитих ріжки.
- Оце бачиш оцю хуйню, клацаючи ріжком та пересмикуючи затвор? Зараз я тебе тут не завалю, але коли будуть стрільби ти можеш і попасти під якусь дурну кулю, воїне...
Сибіряк, каже, там на місці і усрався, і до самого кінця служби був "лєпшим другом". Чуть-шо: "О, Вася, пайдьом, випьєм!"
Так шо, шановні френди та френдеси, хулі ви тут соплі розпустили, про сибіряків, демотиватори вішаєте з сибіряками "Спасіба тє', Госпаді, што я не маскаль!" - усі вони блядь одне - москалі та кацапи нах. І киньте себе тішити теплими думками, про те, шо вони не такі... :-/
Ну і для логічного заверлення думки, які ж там сибіряки виграли війну, наведу спочатку уривок з книги Суворова "Очищение", який в свою чергу посилаєтсья на Петра Григоренко "В подполье можно встретить только крыс..."
О генерале армии Апанасенко лучше всех рассказал генерал-майор Петр Григорьевич Григоренко в своей книге "В подполье можно встретить только крыс" (Нью-Йорк, 1981). Перед войной подполковник Григоренко был офицером Оперативного управления штаба Дальневосточного фронта. Оперативное управление - самое важное подразделение штаба. Оно анализирует обстановку, вырабатывает решения для командующего, воплощает их в планы и приказы, контролирует и направляет ход боевых действий. Все другие подразделения штаба работают на Оперативное управление точно так, как все цеха завода работают в интересах одного сборочного.
Вот именно в этом, самом главном управлении штаба и служил Григоренко. Он имел уникальную возможность наблюдать командующего Дальневосточным фронтом генерала армии Апанасенко не на парадной трибуне, не на партийной конференции и даже не на пьянке после удачной охоты на волков, а в тиши главного рабочего зала бетонного бункера, там, где над картой обсуждаются варианты, там, где вырабатываются планы операций и войны.
Я вынужден цитировать большие куски из книги П.Г. Григоренко. На мой взгляд, они того заслуживают. Итак...
"За несколько месяцев до начала войны командующим Дальневосточным фронтом был назначен генерал армии Апанасенко Иосиф Родионович. Даже внешностью своей он был нам неприятен, не говоря уж о том, что за ним и впереди него шла слава самодура и человека малообразованного, неумного. По внешности он был как бы топором вырублен из ствола дуба. Могучая, но какая-то неотесанная фигура, грубые черты лица, голос громкий и хрипловатый, и в разговоре с большинством имеет какой-то издевательский оттенок. Когда ругается, выражений не выбирает, как правило, делает это в оскорбительном тоне и с употреблением бранных слов. И еще одно - несдержан. Может быстро прийти в бешенство, и тогда виновник пощады не жди. И хуже всего, что это состояние наблюдаемо. Вдруг из-под воротника кителя шея начинает краснеть, эта краснота быстро распространяется вверх - краснеют вся шея, подбородок, щеки, уши, лоб. Даже глаза наливаются кровью.
В общем, все мы были не в восторге от смены командующего. Однако очень скоро те, кто стоял ближе к Апанасенко, убедились, что идущая за ним слава во многом ни на чем не основана. Прежде всего мы скоро отметили колоссальный природный ум этого человека. Да, он необразован, но много читает и, главное, способен оценить предложения своих подчиненных, отобрать то, что в данных условиях наиболее целесообразно. Во-вторых, он смел. Если считает что-то целесообразным, то решает и делает, принимая всю ответственность на себя. Никогда не свалит вину на исполнителей, не поставит под удар подчиненного. Если считает кого-то из них виновным, то накажет сам. Ни наркому, ни трибуналу на расправу не дает. Я мог бы еще много хорошего сказать о нем, но лучше перейдем к примерам.
Почти одновременно с Апанасенко приехали много работников высшего звена фронтового управления, которые были отобраны им самим. Все эти люди - умные, что само по себе говорит в пользу Апанасенко. Ведь сумел же он их как-то распознать. Прибыл и новый начальник Оперативного управления генерал-майор Казаковцев Аркадий Кузьмич. Григорий Петрович Котов, как только передал ему оперплан, уехал к новому месту службы - на Украину. О передаче оперплана устно и письменно доложили начальнику штаба, а затем командующему. Апанасенко сразу же пожелал лично ознакомиться с оперпланом. Начали с плана прикрытия. Докладывал я, т.к. был ответствен за эту часть оперплана. Казаковцев стоял рядом. По мере доклада Апанасенко бросал отдельные реплики, высказывал суждения. Когда я начал докладывать о расположении фронтовых резервов, Апанасенко сказал:
- Правильно! Отсюда удобнее всего маневрировать. Создастся угроза здесь, мы сюда свои резервы, - и он повел рукой на юг. - А создастся здесь, сманеврируем сюда, - двинул рукой на запад.
Казаковцев, который молчал, когда рука Апанасенко двигалась на юг, теперь спокойно, как о чем-то незначительном, бросил:
- Сманеврируем, если японцы позволят.
- Как это? - насторожился Апанасенко.
- А так. На этой железной дороге 52 малых туннеля и больших моста. Стоит хоть один взорвать, и никуда мы ничего не повезем.
- Перейдем на автотранспорт. По грунту сманеврируем.
- Не выйдет. Нет грунтовки параллельно железной дороге.
У Апанасенко над воротником появилась красная полоска, которая быстро поползла вверх. С красным лицом, с налитыми кровью глазами он рявкнул:
- Как же так! Кричали: Дальний Восток - крепость! Дальний Восток - на замке! А оказывается, сидим здесь, как в мышеловке! - Он подбежал к телефону, поднял трубку: - Молева ко мне немедленно!
Через несколько минут вбежал встревоженный начальник инженеров фронта генерал-лейтенант инженерных войск Молев.
- Молев! Тебе известно, что от Хабаровска до Куйбышевки нет шоссейной дороги?
- Известно.
- Так что же ты молчишь? Или думаешь, что японцы тебе построят! Короче, месяц на подготовку, четыре месяца на строительство. А ты, - Апанасенко повернулся ко мне, - 1 сентября садишься в "газик" и едешь в Куйбышевку-Восточную. Оттуда мне позвони. Не доедешь, Молев, я не завидую твоей судьбе. А список тех, кто виновен, что дорога не построена, имей в кармане. Это твою судьбу не облегчит, но не так скучно будет там, куда я тебя загоню. Но если ты по-серьезному меня поймешь, то вот тебе мой совет. Определи всех, кто может участвовать в строительстве - воинские части и местное население, - всем им нарежь участки и установи сроки. Что нужно для стройки, составь заявку. Все дам. И веди строгий контроль. У меня на столе каждый день должна быть сводка выполнения плана. И отдельно - список не выполнивших план.
1 сентября 1941 года я приехал на "газике" из Хабаровска в Куйбышевку-Восточную и позвонил Апанасенко. На спидометре у меня добавилось 946 километров. Я видел, что сделано, и в начале и в конце этой дороги поставил бы бюсты Апанасенко. Любой более образованный человек остановился бы перед трудностью задачи. Апанасенко же видел только необходимость и искал пути достижения цели, борясь с трудностями и не останавливаясь перед ними. В связи с этой дорогой легенда о его самодурстве пополнилась новыми фактами. За время стройки двух секретарей райкомов он сдал в солдаты, что впоследствии было использовано против него как доказательство его диктаторских замашек.
Когда он принял командование, дорожная сеть, особенно в Приморье, была уже относительно развита. Но части дислоцировались не на дорогах. А подъездные пути шоссированы не были. Потому в распутицу во многие части можно было пробраться только на лошадях. Апанасенко загонял легковую в самую грязь подъездных путей, бросал ее там, а на другой уезжал, заявив во всеуслышание: "К таким разгильдяям я не ездок". Затем вызывал командира части к себе. Слухи о жестоких взысканиях, о снятии с должностей и понижении в званиях быстро распространились по частям. Все бросили все и занялись строительством подъездных путей. За какой-нибудь месяц во все городки вели прекрасные шоссе, а сами городки - улицы, технические парки, хозяйственные дворы - были загравированы, а кое-где и заасфальтированы. Не самодурство было все это. До сего времени невозможно было в распутицу выйти из городков по тревоге. Теперь же - в любое время года и суток выходи в бой. Вообще же дороги были слабостью Апанасенко. Сознаюсь, я - генштабист - теоретически понимал значение дорог, но так их чувствовать, так заботиться о них, как Апанасенко, не мог. Только Апанасенко привил нам всем, дальневосточникам, подлинное уважение к дорогам. Время его командования Дальневосточным фронтом с основанием можно назвать эпохой дорожного строительства и отличного содержания дорог.
Не таким был и грозным, как казалось, этот командующий. Его страшные приказы о снятиях, понижении в должности и звании были известны всем. Но мало кто знал, что ни один из наказанных не был забыт. Проходило некоторое время, Апанасенко вызывал наказанного и устанавливал испытательный срок: "Сам буду смотреть, справишься, все забудем, и в личное дело приказ не попадет. Не справишься, пеняй на себя!" И я не знаю ни одного случая, чтобы человек не исправился..."
Генерал-майор Григоренко продолжает свой рассказ про командующего Дальневосточным фронтом. Вот еще отрывок из его книги:
"Начало войны по-особому высветило облик Апанасенко. Не могу сейчас утверждать, в какой день от начала войны, но, несомненно, в самом начале ее, пришло распоряжение отгрузить немедленно на Запад весь мобзапас вооружения и боеприпасов. Смородинов, который долгое время был руководящим мобработником Генштаба, возмутился: "Какой, же дурак отбирает оружие у одного фронта для другого. Мы же не тыловой округ, мы в любую минуту можем вступить в бой. Надо идти к Апанасенко. Только его одного "там" могут послушать".
Как только Апанасенко понял, в чем дело, он не стал слушать дальнейших объяснений. Голова его быстро налилась кровью, и он рыкнул:
- Да вы что! Там разгром. Вы поймите, РАЗГРОМ! А мы будем что-то свое частное доказывать? Немедленно начать отгрузку! Вы, - обратился он к начальнику тыла, - головой отвечаете за быстроту отгрузки. Мобилизовать весь железнодорожный подвижной состав и с курьерской скоростью выбросить за пределы фронта. Грузить день и ночь. Доносить о погрузке и отправке каждого эшелона в центр и мне лично...
...Пришло распоряжение немедленно отправить восемь полностью укомплектованных и вооруженных дивизий в Москву. Темпы отправки были столь высокими, что войска из лагерей уходили на станции погрузки по тревоге. При этом часть людей, находившихся вне части, к погрузке не поспевали, в некоторых частях был некомплект вооружения и транспорта. Москва же требовала полного укомплектования, а Апанасенко был не тот человек, который мог допустить нарушения приказа. Потому была организована проверочно-выпускная станция - Куйбышевка-Восточная - резиденция штаба 2-й армии. На этой станции был создан резерв всех средств вооружения, транспорта, средств тяги, солдат и офицеров. Командиры убывающих дивизий и полков через начальников эшелонов и специально назначенных офицеров проверяли наличие некомплекта в каждом эшелоне. По телеграфу это сообщалось во 2-ю армию. Там все недостающее подавалось в соответствующие эшелоны. Персонально ответствен за это перед Апанасенко был начальник штаба армии. Каждый эшелон с проверочно-выпускной станции должен был выходить и выходил фактически в полном комплекте...
...Ни у кого не спрашивая, Апанасенко на месте убывших дивизий начал формировать новые дивизии. Была объявлена всеобщая мобилизация всех возрастов до 55 лет включительно. Но этого все равно было недостаточно. И Апанасенко приказал прокуратуре проверить дела лагерников и всех, кого можно, освободить и отправить в войска... (emphasis mine L.V.)
...Шла сверхскоростная отправка восьми дивизий на спасение Москвы. Потом приказали отправить еще четыре, потом по одной, по две отправили еще шесть. Всего 18 дивизий, из общего числа 19, входивших в состав фронта. Не отправлена одна только 40-я, да и то, видимо, потому, что вынимать ее из Посьета было очень трудно. Вместо каждой отправляемой на фронт Апанасенко приказывал формировать второочередную. За эти формирования Апанасенко тоже заслуживает памятника. Ведь все формирования он вел по собственной инициативе и под свою ответственность при неодобрительном отношении ряда ближайших своих помощников и при полной безучастности и даже иронии центра. Центр знал о формированиях, но был убежден, что формировать что-либо на Дальнем Востоке без помощи центра невозможно: людей нет, вооружения нет, транспорта нет, и вообще ничего нет. Поэтому центр, зная об организационных потугах Дальневосточного фронта, делал вид, что ему об этом ничего не известно. Пусть, мол, поиграются там в мобилизацию. Но Апанасенко все нашел... В общем, несмотря на совершенно невероятные трудности, взамен ушедших были сформированы второочередные дивизии. Их было сформировано даже больше на две или три. Когда новые формирования стали реальностью, у Генштаба наконец "прорезался голос". Были утверждены и получили номера все вновь формируемые дивизии. Причем центр настолько уверовал в серьезность новых формирований, что забрал в действующую армию еще четыре дивизии, уже из числа второочередных.
Таким образом, за время с июля 1941-го по июнь 1942 года Дальний Восток отправил в действующую армию 22 стрелковые дивизии и несколько десятков маршевого пополнения. Теперь мы знаем уже, что в течение первого года войны между японцами и немцами шла серьезная перепалка. Немецкая разведка утверждала, что Советы "из-под носа" японцев уводят дивизии и перебрасывают их на Запад. Японская же разведка настаивала на том, что ни одна советская дивизия не покинула своих мест дислокации. Трудно даже представить, как развернулись бы события на Дальнем Востоке, если бы там командовал человек-исполнитель. Он бы отправил все войска, как того требовала Москва, и ничего бы не сформировал, поскольку самовольные формирования запрещены категорически. Одной оставшейся дивизией, тремя штабами армий и одним штабом фронта, даже вместе с пограничниками, не только оборонять, но и наблюдать огромной протяженности границу Дальнего Востока невозможно. Апанасенко проявил в этом деле государственный ум и большое мужество".
Так уж повелось считать, что Москву спасли сибирские дивизии. Это были мощные, хорошо подготовленные, полностью укомплектованные соединения, они прибывали откуда-то издалека, по Великой сибирской магистрали, потому их и называли сибирскими. Но это были не сибирские, а дальневосточные дивизии. Самые знаменитые из них - 32-я и 78-я. (emphasis mine L.V.)
32-я (позже - 29-я гвардейская) стрелковая дивизия полковника В.И. Полосухина, прибыв с Хасана, разгружалась под огнем и вступила в бой прямо на Бородинском поле. Если бы Апанасенко чуть-чуть промедлил с погрузкой...
78-я (далее - 9-я гвардейская) стрелковая дивизия полковника А.П. Белобородова (впоследствии - генерал армии) прибыла с реки Уссури и вступила в бой под Истрой.
Лишняя соломинка ломает хребет верблюду. Вся наука о войне сводится к тому, чтобы в нужный момент ту самую соломинку иметь и на соответствующий хребет возложить. Апанасенко эти соломинки подал Сталину. В самый нужный момент.
---
Висновки прості. Зачитаємо ще раз абзац: "...Ни у кого не спрашивая, Апанасенко на месте убывших дивизий начал формировать новые дивизии. Была объявлена всеобщая мобилизация всех возрастов до 55 лет включительно. Но этого все равно было недостаточно. И Апанасенко приказал прокуратуре проверить дела лагерников и всех, кого можно, освободить и отправить в войска..." (emphasis mine L.V.)
Тобто зрозуміли? включно до 55 років. Це багато з тих, які були заслані ще царями, а справи лагерників - і пояснювати не треба хто там в основному сидів і яка їхня доля...
Але поки що не про це. Не буду, так би мовити, голо теоретизувати з цього приводу. Не буду навіть наводити офіційні цифри радянської статистики. Звернуся до головного, тобто долі моєї родини Масляків, яка походить з самого центру Полтавської області.
Це я роблю тому, що моя родина є типовою українською родиною Центральної і Східної України, тієї частини моєї Батьківщини, яка була захоплена Росієї у ХУІІ-ХУІІІ століттях і тому вимушена віками проливати кров за чужі нашій нації великодержавні інтереси російського імперіалізму.
Мій далекий прямий нащадок Іван Масляк (про нього є дані в Інтернеті) був отаманом Устивицької сотні Миргородського козацького полку і брав участь в усіх походах російської армії.
Рідний брат мого діда Масляк Степан Порфирович, штабс-капітан російської армії і Георгіївський кавалер загинув у 1915 році в Карпатах.
Мій батько Масляк Олексій Андрійович в 30-х роках ХХ століття був робітником знаменитого Харківського заводу імені Малишева. З перших днів Другої світової війни на фронті в складі Червоної Армії. Війну закінчив у 1945 році в Австрії у званні капітана. Двічі поранений і раз контужений.
Моя мати Масляк Ганна Антонівна, дівоче прізвище Здор, родом з села Зубівка Миргородського району Полтавської області. З перших днів війни в діючій армії. Тричі поранена. Війну закінчила в Берліні.
З дванадцяти її сестер і братів у 1933 році померло від Голодомору дев’ятеро. Кати з Центральної Росії, які озброєні до зубів блокували її рідне село, забирали з малюсіньких долонь її сестер і братів навіть гарбузове насіння. Це щоб «проклятиє хохли» швидше помирали.
Мій дядько Масляк Василь Андрійович восени 1941 року, будучи командиром роти, потрапив разом зі своїм полком у оточення. Командир полку, його заступники, командири батальйонів, до речі, всі етнічні росіяни, вирішили здатися в полон німцям. Василь Андрійович, ще той козарлюга, особисто їх усіх розстріляв, очолив полк і вивів його з оточення. Декілька разів поранений, інвалід війни.
Другий мій дядько, чоловік сестри мого батька Артем Пицяк війну закінчив у Німеччині, інвалід війни.
Мій тесть Повшедний Іван Тодосьович, який народився в селі Фастівка Білоцерківського району Київської області з 1941 по 1945 рік перебував у діючій армії, війну закінчив в Австрії сержантом. Декілька разів поранений.
Його батько Тодось Микитович теж воював. Був важко поранений. Брат тестя, Повшедний Степан Тодосьович танкіст, війну закінчив у Берліні. Декілька разів поранений, інвалід війни.
Моя теща Ткачук Ганна Мусіївна народилася в знаменитому селі Тарган Володарського району Київської області. В 1933 році село майже все вимерло, оточене «заградотрядами», а точніше бандформуваннями з Центральної Росії. Її зняли з мертвої матері і віддали до дитячого будинку.
Пане Путін! Може опублікуєте поіменні списки цих бандформувань? Багато хто з їх учасників залишився в Україні і тепер їхні діти і онуки складають у нас п’яту колону російського імперіалізму.
Хоча можна їх і не друкувати. Досить вивчити список «українського» уряду чи хуліганів у, прости господи, Верховній Раді. Заберіть їх, будь ласка, на історичну Батьківщину. Мою тещу відправили до Німеччини на роботу рабинею, а після повернення додому її «таскали» ваші колеги, пане Путін, намагаючись «пришити» справу, «бо така робота».
Оце така історія однієї української родини, яка є абсолютно типовою для України.
А тепер щодо міфу про якусь особливу хоробрість росіян взагалі і у Другій світовій війні, зокрема. Я з дитинства був допитливим і все мене цікавило. Люди якої національності були на фронті найхоробрішими, запитував я у дядька, який був командиром взводу і сам піднімав бійців в атаку. Українці, грузини і поволзькі татари, відповідав він. А росіяни?, - не вгавав я. У них найкраще виходили так звані «п’яні» атаки, сказав мені дядько.
А тепер стосовно УПА. У 1944 році полк батька був розбитий військовими формуваннями бандерівців під Сарнами. В тому бою батько був черговий раз поранений. Вихований піонерською і комсомольською організацією, я обурився цим і сказав татові, що то були бандити.
- То були справжні герої, відповів мені батько. - Після війни я служив у Львові і в Здолбунові. У нас у 1941-1942 рр. солдати мільйонами здавалися у полон, а вони воювали на два фронти в абсолютно безвихідній ситуації. Підривали себе гранатами, стрілялися, але не здавалися. Запам’ятай це синку.
А тепер обіцяне пояснення чергової істерики пана Путіна стосовно українців. Причина тут очевидна. На наших очах війна з Північного Кавказу перемістилася на вулиці Москви. З 900-тисячної російської армії на Північному Кавказі зосереджено 350 тисяч солдатів і офіцерів. І нічого зробити не можуть. Росія однозначно програла тут війну. Якщо вона терміново не покине Кавказ, війна перекинеться в саме серце Росії. Як дим розвіялися недолугі легенди і міфи про силу і славу російської зброї і армії. Виявилося, що без українців, азербайджанців, грузинів, узбеків, чеченців, черкесів, лезгинів у російській армії нікому воювати.
Завданням російського імперіалізму і його п’ятої колони в Україні є відправка наших дітей, онуків, братів, батьків, наречених на бійню до Північного Кавказу. Та це хіба що їжаку не зрозуміло. Звідси і ростуть ноги пропаганди попів так званої Української православної церкви Московського патріархату «ФСБшного розливу», що нібито ніяких українців немає, а є русские або в крайньому разі русини. З цієї ж «опери» і дебільні балачки про якийсь спільний «Руський мир», який нам треба захищати.
Маразм, та й годі! Жоден, я підкреслює це слово, жоден керівник Росії свого сина чи зятя, брата чи свата на бійню до Північного Кавказу не послав. Жоден! Останні 350 років українці гинули за московські інтереси, і тільки протягом останніх 20 років жоден український хлопець не загинув у всіх цих «побідоносних» війнах. І цьому «виною» Незалежність України.
Пам’ятайте про це, українці! Пан Путін, як свідчать його останні висловлювання про українців, про це ніколи не забуває…
Петро Масляк, академік,
професор Київського національного університету ім. Т. Шевченка, доктор географічних наук (економічна та соціальна географія)
---
А мій батько - бєларус - служив у Забайкаллі. Служив показово, так показово, що політрук перед дємбєлєм почав нагинати його до партії вступити. Батя відразу зрозумів які наслідки це за собою потягне: сержант, понадстрокова, школа прапорщиків - все життя коту під хвіст, а тому бовкнув перше, що спало на думку (хоча обмовки за Фройдом ніхто ще не скасував і не спростував їхнього значення) - "Я нє согласєн с цитатамі Партіі". Будь-який більш-менш розумний комісар навіть в епоху "
Там з батею сталася цікава історія. Зчепився він у суперечці з одним сибіряком: завдяки кому було виграно війну.
Батя мій розповідав, що увесь захід разом з усією Білорусією та Україною валялися в руїнах, а сибіряк пер дурню, що якби не вони сибіряки під Москвою не виграли битву, то пиздець був би усім.
А потім дійшло до того, что він взагалі пиздонув: "Но ти, бульбаш, ти тут не пізді!".
Батя був водовозом на "Уралі" і йому завжди було положено мати при собі АК. Без патронів звісно, але бойовий автомат. З патронами на стрліьбах було не проблема, і у баті під сидінням валялось два забитих ріжки.
- Оце бачиш оцю хуйню, клацаючи ріжком та пересмикуючи затвор? Зараз я тебе тут не завалю, але коли будуть стрільби ти можеш і попасти під якусь дурну кулю, воїне...
Сибіряк, каже, там на місці і усрався, і до самого кінця служби був "лєпшим другом". Чуть-шо: "О, Вася, пайдьом, випьєм!"
Так шо, шановні френди та френдеси, хулі ви тут соплі розпустили, про сибіряків, демотиватори вішаєте з сибіряками "Спасіба тє', Госпаді, што я не маскаль!" - усі вони блядь одне - москалі та кацапи нах. І киньте себе тішити теплими думками, про те, шо вони не такі... :-/
Ну і для логічного заверлення думки, які ж там сибіряки виграли війну, наведу спочатку уривок з книги Суворова "Очищение", який в свою чергу посилаєтсья на Петра Григоренко "В подполье можно встретить только крыс..."
О генерале армии Апанасенко лучше всех рассказал генерал-майор Петр Григорьевич Григоренко в своей книге "В подполье можно встретить только крыс" (Нью-Йорк, 1981). Перед войной подполковник Григоренко был офицером Оперативного управления штаба Дальневосточного фронта. Оперативное управление - самое важное подразделение штаба. Оно анализирует обстановку, вырабатывает решения для командующего, воплощает их в планы и приказы, контролирует и направляет ход боевых действий. Все другие подразделения штаба работают на Оперативное управление точно так, как все цеха завода работают в интересах одного сборочного.
Вот именно в этом, самом главном управлении штаба и служил Григоренко. Он имел уникальную возможность наблюдать командующего Дальневосточным фронтом генерала армии Апанасенко не на парадной трибуне, не на партийной конференции и даже не на пьянке после удачной охоты на волков, а в тиши главного рабочего зала бетонного бункера, там, где над картой обсуждаются варианты, там, где вырабатываются планы операций и войны.
Я вынужден цитировать большие куски из книги П.Г. Григоренко. На мой взгляд, они того заслуживают. Итак...
"За несколько месяцев до начала войны командующим Дальневосточным фронтом был назначен генерал армии Апанасенко Иосиф Родионович. Даже внешностью своей он был нам неприятен, не говоря уж о том, что за ним и впереди него шла слава самодура и человека малообразованного, неумного. По внешности он был как бы топором вырублен из ствола дуба. Могучая, но какая-то неотесанная фигура, грубые черты лица, голос громкий и хрипловатый, и в разговоре с большинством имеет какой-то издевательский оттенок. Когда ругается, выражений не выбирает, как правило, делает это в оскорбительном тоне и с употреблением бранных слов. И еще одно - несдержан. Может быстро прийти в бешенство, и тогда виновник пощады не жди. И хуже всего, что это состояние наблюдаемо. Вдруг из-под воротника кителя шея начинает краснеть, эта краснота быстро распространяется вверх - краснеют вся шея, подбородок, щеки, уши, лоб. Даже глаза наливаются кровью.
В общем, все мы были не в восторге от смены командующего. Однако очень скоро те, кто стоял ближе к Апанасенко, убедились, что идущая за ним слава во многом ни на чем не основана. Прежде всего мы скоро отметили колоссальный природный ум этого человека. Да, он необразован, но много читает и, главное, способен оценить предложения своих подчиненных, отобрать то, что в данных условиях наиболее целесообразно. Во-вторых, он смел. Если считает что-то целесообразным, то решает и делает, принимая всю ответственность на себя. Никогда не свалит вину на исполнителей, не поставит под удар подчиненного. Если считает кого-то из них виновным, то накажет сам. Ни наркому, ни трибуналу на расправу не дает. Я мог бы еще много хорошего сказать о нем, но лучше перейдем к примерам.
Почти одновременно с Апанасенко приехали много работников высшего звена фронтового управления, которые были отобраны им самим. Все эти люди - умные, что само по себе говорит в пользу Апанасенко. Ведь сумел же он их как-то распознать. Прибыл и новый начальник Оперативного управления генерал-майор Казаковцев Аркадий Кузьмич. Григорий Петрович Котов, как только передал ему оперплан, уехал к новому месту службы - на Украину. О передаче оперплана устно и письменно доложили начальнику штаба, а затем командующему. Апанасенко сразу же пожелал лично ознакомиться с оперпланом. Начали с плана прикрытия. Докладывал я, т.к. был ответствен за эту часть оперплана. Казаковцев стоял рядом. По мере доклада Апанасенко бросал отдельные реплики, высказывал суждения. Когда я начал докладывать о расположении фронтовых резервов, Апанасенко сказал:
- Правильно! Отсюда удобнее всего маневрировать. Создастся угроза здесь, мы сюда свои резервы, - и он повел рукой на юг. - А создастся здесь, сманеврируем сюда, - двинул рукой на запад.
Казаковцев, который молчал, когда рука Апанасенко двигалась на юг, теперь спокойно, как о чем-то незначительном, бросил:
- Сманеврируем, если японцы позволят.
- Как это? - насторожился Апанасенко.
- А так. На этой железной дороге 52 малых туннеля и больших моста. Стоит хоть один взорвать, и никуда мы ничего не повезем.
- Перейдем на автотранспорт. По грунту сманеврируем.
- Не выйдет. Нет грунтовки параллельно железной дороге.
У Апанасенко над воротником появилась красная полоска, которая быстро поползла вверх. С красным лицом, с налитыми кровью глазами он рявкнул:
- Как же так! Кричали: Дальний Восток - крепость! Дальний Восток - на замке! А оказывается, сидим здесь, как в мышеловке! - Он подбежал к телефону, поднял трубку: - Молева ко мне немедленно!
Через несколько минут вбежал встревоженный начальник инженеров фронта генерал-лейтенант инженерных войск Молев.
- Молев! Тебе известно, что от Хабаровска до Куйбышевки нет шоссейной дороги?
- Известно.
- Так что же ты молчишь? Или думаешь, что японцы тебе построят! Короче, месяц на подготовку, четыре месяца на строительство. А ты, - Апанасенко повернулся ко мне, - 1 сентября садишься в "газик" и едешь в Куйбышевку-Восточную. Оттуда мне позвони. Не доедешь, Молев, я не завидую твоей судьбе. А список тех, кто виновен, что дорога не построена, имей в кармане. Это твою судьбу не облегчит, но не так скучно будет там, куда я тебя загоню. Но если ты по-серьезному меня поймешь, то вот тебе мой совет. Определи всех, кто может участвовать в строительстве - воинские части и местное население, - всем им нарежь участки и установи сроки. Что нужно для стройки, составь заявку. Все дам. И веди строгий контроль. У меня на столе каждый день должна быть сводка выполнения плана. И отдельно - список не выполнивших план.
1 сентября 1941 года я приехал на "газике" из Хабаровска в Куйбышевку-Восточную и позвонил Апанасенко. На спидометре у меня добавилось 946 километров. Я видел, что сделано, и в начале и в конце этой дороги поставил бы бюсты Апанасенко. Любой более образованный человек остановился бы перед трудностью задачи. Апанасенко же видел только необходимость и искал пути достижения цели, борясь с трудностями и не останавливаясь перед ними. В связи с этой дорогой легенда о его самодурстве пополнилась новыми фактами. За время стройки двух секретарей райкомов он сдал в солдаты, что впоследствии было использовано против него как доказательство его диктаторских замашек.
Когда он принял командование, дорожная сеть, особенно в Приморье, была уже относительно развита. Но части дислоцировались не на дорогах. А подъездные пути шоссированы не были. Потому в распутицу во многие части можно было пробраться только на лошадях. Апанасенко загонял легковую в самую грязь подъездных путей, бросал ее там, а на другой уезжал, заявив во всеуслышание: "К таким разгильдяям я не ездок". Затем вызывал командира части к себе. Слухи о жестоких взысканиях, о снятии с должностей и понижении в званиях быстро распространились по частям. Все бросили все и занялись строительством подъездных путей. За какой-нибудь месяц во все городки вели прекрасные шоссе, а сами городки - улицы, технические парки, хозяйственные дворы - были загравированы, а кое-где и заасфальтированы. Не самодурство было все это. До сего времени невозможно было в распутицу выйти из городков по тревоге. Теперь же - в любое время года и суток выходи в бой. Вообще же дороги были слабостью Апанасенко. Сознаюсь, я - генштабист - теоретически понимал значение дорог, но так их чувствовать, так заботиться о них, как Апанасенко, не мог. Только Апанасенко привил нам всем, дальневосточникам, подлинное уважение к дорогам. Время его командования Дальневосточным фронтом с основанием можно назвать эпохой дорожного строительства и отличного содержания дорог.
Не таким был и грозным, как казалось, этот командующий. Его страшные приказы о снятиях, понижении в должности и звании были известны всем. Но мало кто знал, что ни один из наказанных не был забыт. Проходило некоторое время, Апанасенко вызывал наказанного и устанавливал испытательный срок: "Сам буду смотреть, справишься, все забудем, и в личное дело приказ не попадет. Не справишься, пеняй на себя!" И я не знаю ни одного случая, чтобы человек не исправился..."
Генерал-майор Григоренко продолжает свой рассказ про командующего Дальневосточным фронтом. Вот еще отрывок из его книги:
"Начало войны по-особому высветило облик Апанасенко. Не могу сейчас утверждать, в какой день от начала войны, но, несомненно, в самом начале ее, пришло распоряжение отгрузить немедленно на Запад весь мобзапас вооружения и боеприпасов. Смородинов, который долгое время был руководящим мобработником Генштаба, возмутился: "Какой, же дурак отбирает оружие у одного фронта для другого. Мы же не тыловой округ, мы в любую минуту можем вступить в бой. Надо идти к Апанасенко. Только его одного "там" могут послушать".
Как только Апанасенко понял, в чем дело, он не стал слушать дальнейших объяснений. Голова его быстро налилась кровью, и он рыкнул:
- Да вы что! Там разгром. Вы поймите, РАЗГРОМ! А мы будем что-то свое частное доказывать? Немедленно начать отгрузку! Вы, - обратился он к начальнику тыла, - головой отвечаете за быстроту отгрузки. Мобилизовать весь железнодорожный подвижной состав и с курьерской скоростью выбросить за пределы фронта. Грузить день и ночь. Доносить о погрузке и отправке каждого эшелона в центр и мне лично...
...Пришло распоряжение немедленно отправить восемь полностью укомплектованных и вооруженных дивизий в Москву. Темпы отправки были столь высокими, что войска из лагерей уходили на станции погрузки по тревоге. При этом часть людей, находившихся вне части, к погрузке не поспевали, в некоторых частях был некомплект вооружения и транспорта. Москва же требовала полного укомплектования, а Апанасенко был не тот человек, который мог допустить нарушения приказа. Потому была организована проверочно-выпускная станция - Куйбышевка-Восточная - резиденция штаба 2-й армии. На этой станции был создан резерв всех средств вооружения, транспорта, средств тяги, солдат и офицеров. Командиры убывающих дивизий и полков через начальников эшелонов и специально назначенных офицеров проверяли наличие некомплекта в каждом эшелоне. По телеграфу это сообщалось во 2-ю армию. Там все недостающее подавалось в соответствующие эшелоны. Персонально ответствен за это перед Апанасенко был начальник штаба армии. Каждый эшелон с проверочно-выпускной станции должен был выходить и выходил фактически в полном комплекте...
...Ни у кого не спрашивая, Апанасенко на месте убывших дивизий начал формировать новые дивизии. Была объявлена всеобщая мобилизация всех возрастов до 55 лет включительно. Но этого все равно было недостаточно. И Апанасенко приказал прокуратуре проверить дела лагерников и всех, кого можно, освободить и отправить в войска... (emphasis mine L.V.)
...Шла сверхскоростная отправка восьми дивизий на спасение Москвы. Потом приказали отправить еще четыре, потом по одной, по две отправили еще шесть. Всего 18 дивизий, из общего числа 19, входивших в состав фронта. Не отправлена одна только 40-я, да и то, видимо, потому, что вынимать ее из Посьета было очень трудно. Вместо каждой отправляемой на фронт Апанасенко приказывал формировать второочередную. За эти формирования Апанасенко тоже заслуживает памятника. Ведь все формирования он вел по собственной инициативе и под свою ответственность при неодобрительном отношении ряда ближайших своих помощников и при полной безучастности и даже иронии центра. Центр знал о формированиях, но был убежден, что формировать что-либо на Дальнем Востоке без помощи центра невозможно: людей нет, вооружения нет, транспорта нет, и вообще ничего нет. Поэтому центр, зная об организационных потугах Дальневосточного фронта, делал вид, что ему об этом ничего не известно. Пусть, мол, поиграются там в мобилизацию. Но Апанасенко все нашел... В общем, несмотря на совершенно невероятные трудности, взамен ушедших были сформированы второочередные дивизии. Их было сформировано даже больше на две или три. Когда новые формирования стали реальностью, у Генштаба наконец "прорезался голос". Были утверждены и получили номера все вновь формируемые дивизии. Причем центр настолько уверовал в серьезность новых формирований, что забрал в действующую армию еще четыре дивизии, уже из числа второочередных.
Таким образом, за время с июля 1941-го по июнь 1942 года Дальний Восток отправил в действующую армию 22 стрелковые дивизии и несколько десятков маршевого пополнения. Теперь мы знаем уже, что в течение первого года войны между японцами и немцами шла серьезная перепалка. Немецкая разведка утверждала, что Советы "из-под носа" японцев уводят дивизии и перебрасывают их на Запад. Японская же разведка настаивала на том, что ни одна советская дивизия не покинула своих мест дислокации. Трудно даже представить, как развернулись бы события на Дальнем Востоке, если бы там командовал человек-исполнитель. Он бы отправил все войска, как того требовала Москва, и ничего бы не сформировал, поскольку самовольные формирования запрещены категорически. Одной оставшейся дивизией, тремя штабами армий и одним штабом фронта, даже вместе с пограничниками, не только оборонять, но и наблюдать огромной протяженности границу Дальнего Востока невозможно. Апанасенко проявил в этом деле государственный ум и большое мужество".
Так уж повелось считать, что Москву спасли сибирские дивизии. Это были мощные, хорошо подготовленные, полностью укомплектованные соединения, они прибывали откуда-то издалека, по Великой сибирской магистрали, потому их и называли сибирскими. Но это были не сибирские, а дальневосточные дивизии. Самые знаменитые из них - 32-я и 78-я. (emphasis mine L.V.)
32-я (позже - 29-я гвардейская) стрелковая дивизия полковника В.И. Полосухина, прибыв с Хасана, разгружалась под огнем и вступила в бой прямо на Бородинском поле. Если бы Апанасенко чуть-чуть промедлил с погрузкой...
78-я (далее - 9-я гвардейская) стрелковая дивизия полковника А.П. Белобородова (впоследствии - генерал армии) прибыла с реки Уссури и вступила в бой под Истрой.
Лишняя соломинка ломает хребет верблюду. Вся наука о войне сводится к тому, чтобы в нужный момент ту самую соломинку иметь и на соответствующий хребет возложить. Апанасенко эти соломинки подал Сталину. В самый нужный момент.
---
Висновки прості. Зачитаємо ще раз абзац: "...Ни у кого не спрашивая, Апанасенко на месте убывших дивизий начал формировать новые дивизии. Была объявлена всеобщая мобилизация всех возрастов до 55 лет включительно. Но этого все равно было недостаточно. И Апанасенко приказал прокуратуре проверить дела лагерников и всех, кого можно, освободить и отправить в войска..." (emphasis mine L.V.)
Тобто зрозуміли? включно до 55 років. Це багато з тих, які були заслані ще царями, а справи лагерників - і пояснювати не треба хто там в основному сидів і яка їхня доля...