Кульбабки на асфальті.

Запорожские "ветераны"
Да простят меня запорожцы, но их город - это какой-то аналог российской Твери, воспетой Ансамблем Христа Спасителя. Впору сколачивать какую-нибудь запорожскую группу и сочинять дико трешевые песни про Сталина, православный фонд Русь и Федора Конюхова, благо недостатка в материале для будущего творчества не будет.

Читаю запорожские новости и даже зависть меня разбирает. В Донецке и десятой части тех событий не происходит. В Запорожье же страсти кипят нешуточные. [.......]

Я ніколи не втомлююся розповідати про мого діда Василя. Він завжди соромився одягати навіть колодки. "Усє хто ваєвал, сгнілі давно, а хто у ніх за спинами хавался носят єхніє нагароди" повторював всякий раз польско-білорусько-українським суржиком...
Ніколи не дивився фільми про війну. Ніколи не читав книги про війну. Якщо вже я його доймав розказати як там було, розкаже якусь "хохму" як підкладали пусті бляшанки на залізниці і зривали рух поїздів. А через деякий час замість пустої бляшанки - з толом...
На таких "хохмах" такі оповіді і закінчувалися...

UPD: Ще згадалося...
В армії, коли наш лейтенантик кидав нас у півметровий підмосковний сніг та казав повзти півкілометра до узлісся на краю "Поля чудес", а над головами замість куль літали чоботи сержантів - без жартів при чому літали - він стояв над нами і єхидним тоном: "Ну шо скажете "дякую" вашому дідові, коли повернетесь?"
А я там в тому клятому снігу просто ридав, бо мені вже нікому було прийти й сказати це довбане "ДЯКУЮ"...