je_suis_la_vie: (C'est La Vie)
Читаю стрічку, - і згадалося, було років 5 тому...

Колись Лідочка, середня моя донька, знайшла коло школи орден "За труд" чи шось таке. Хтось може після смерті бабусі чи діда викинув ту залізяку к чорту.

Принесло наївне чистосердне дівча і питає, а шо це таке?
Кажу, - я тобі поясню якось, не сьогодні. Я сказав так, шоб їй трохи забулося і вона не асоціювала пояснення зі знахідкою. :)

Отже минуло пару тижнів, затіяли прибирання в хаті. Багатозначно тримаючи гаманця в руках, кажу дівчатам, шо за прибирання будуть призи. Ох, як вони метушилися одна поперед одної. Лідія старалася найбільше. Аж доводилося її трохи стримувати.

І ось - нагорода.

Молодшій Наді даю 20 гривень, третє місце, Іда взяла друге місце, дав їй 50 гривень. Лідочка вже квітне, гадає, шо їй зараз вивалю. А я, - педагог чортів, - вішаю їй на маєчку цю медальку, плескаю по плечу і кажу, - дякую за ударну працю. Так тримати...

Скільки було сліз і образи, це треба було бачити... Аж сестри в шоці... Медальку вона спересердя з балкона пожбурила. Ридала на ліжку цілу годину.

Дав їй виплакатися, а потім посадив їх рядочком і пояснив, шо отак було в совєцькому союзі. Я, - кажу, - просто хотів на прикладі пояснити як це було, ось твоя сотня насправді. Сподіваюся, ви не забудете цей урок і не слухатимете старих пердунів про те, як добре було в совєцькому союзі.

Треба буде перевірити чи не забули...
je_suis_la_vie: (Суто)
Азаров зарегулював мельників: борошно зникає з полиць...

Село Просяне. Де я народився і де минуло моє дитинство та юність.
Село, що розкинулося на десяток кілометрів вздовж траси, побудованої полоненими німцями у 45-47 роках. Траса, яка простояла як новенька, доки її не почали "ремонтувати" до проїзду Льоні Брєжнєва до Криму з Гельмутом Коллем за компанію після Олімпіади-80. Після того траса почала рушитися і її ледь встигали латати. А до того це був типовий німецький бан - лети тією трасою і спокійно у машині їж борщ з миски...

Навколо села розкинулися безкраї поля чорнющої землі; обрієм за Луками (назва ставків, де живуть буслі), майорить смужка Надіного Лісу. Колись ми з моїм другом дитинства часто об'їжджали місцевість на веломашинах у радіусі кілометрів 30-40. Там я колись вперше в 1988 році катався на супер-пупер солідному комбайні Дон-1500, тоді здавалося мега досягненням "савєцкава ґєнія", сьогодні ж дивишся і смієшся - комбайн "Колос" проти "Дону", все одно що "Дон" проти "Джон Діра" - така ж прірва.

Скільки наприкінці літа жовтіло полів навколо села, жовтіло від достиглого жита та пшениці. Скільки її валялося узбіччями дорогою до току. Воно золоте і пузатеньке сипалося через дірки в кузовах, і господарки виходили з віниками та відрами, збирали і годували тим домашню живність.
Пам'ятаю в ті роки у журналі "Перець" була карикатура. Жирні, добряче вгодовані польові миші на підводах згрібають на полях пшеницю, засипають до чувалів і вантажать на підводи. Працюють весело, злагоджено. Над підводами висить транспарант: "Голодуючим братам країн капіталу!"
Оце комусь було б смішно, але не мені. Бо я бачив скільки тії пшениці погнило на току під дощем, скільки її невиметеної лишилося по узбіччях. Вистачило б на всіх мишей світу і всіх перестріляних горобців Китаю.
Це було болісно...

Потім, після обжинок, видавали зерно колгоспникам. Півтони комбайнерам, кілограм по двісті помічникам та іншим учасникам жнив і по сто решті колгоспників. Після того ще й свої присадибні поля молотили. Їздили комбайни по людських городах і перемелювали пшеницю, яку господарі вилами згодовували з копиць прямо у вал.
Потім дбайливо зернинка до зернинки переносили те все добро додому, до своєї комори, і ніде і зернинки не лишалося...

Не менше від того жовтого, але на початку літа, - біліло полями.
Біло-рожевим цвітом пишалася гречка.
Сотні гектарів гречки - сотні і сотні, і сотні, і сотні...
З тієї гречки збирали два врожаї. Перший - мед, а другий - саме зерно. Дід потім виписував своєму улюбленому внучку (себто мені) той мед у колгоспі десятилітровими бідонами. Я його жер щодня з молоком з колгоспної дійні (яке неможливо називати молоком; ви, міські, обісралися б від нього відразу - бо то не молоко було, а натуральні вершки - потім його по дорозі до молокозаводу вже розбавлять сто разів і ви питимете ті сцяки під назвою "молоко") і запашним, пухким хлібом з колгоспної пекарні...

Скільки ж було тієї гречки! Вона не сипалася з кузовів - кузови щільно вимощували брезентом, накривали і вивозили те все у невідомому напрямку. Після збору врожаю - тієї гречки вже ніхто ніколи не бачив.

І так щороку.

Гречка - це феномен нашої епохи. Я повірю, що ми позбавилися від совка, коли у нас зникне таке запопадливо-рабське відношення до гречки, або - таке...
Вперше я наївся гречки досхочу за нашого "нетипового Прем'єра"(с) у 2000-2001-их, коли вона валялася на базарах мішками від 65 коп до 1 грн за кілограм.

Гречка - це лакмусовий папірець влади. За нею можна безпомилково визначити, що це за влада, і що це за - народ... "Хохли паршиві!"(с)

На сьогодні досить.

Profile

je_suis_la_vie: (Default)
je_suis_la_vie

September 2017

S M T W T F S
     12
3456789
10 111213141516
17181920212223
2425262728 2930

Syndicate

RSS Atom

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Oct. 21st, 2017 08:41 am
Powered by Dreamwidth Studios